20 червня британський журналіст Дейвид Патрикаракос відвідав Київ, де представив переклад своєї книги War in 140 characters («Війна у 140 знаках»). Блог Yakaboo побував на презентації й записав коментарі Дейвида — про свою книжку, про зміну інструментів і методів ведення війни, про можливі конфлікти та багато іншого:
Герої книги
Актори війни наразі змінюються. Думаю, в моїй книзі, яка якраз розповідає про війну, можна помітити, що з 8 героїв 4 — належать до цивільного населення і 4 — жінки. Понад 1000 р. до цього війна була переважно чоловічою справою (наголошую на слові “переважно”). Поглянувши ж на демографічний розподіл серед героїв моєї книги, можна побачити, що у війні беруть участь найрізноманітніші верстви населення.
Все почалося з України
Ця книжка народилася в Україні. Саме тут я на власні очі побачив, що характер воєнних дій змінюється і це варто переосмислити.
Одна з героїнь моєї книги Анна Забала. Анну я зустрів під час підготовки репортажів, вона тоді якраз використовувала соціальні медіа для протистояння Росії. І так зародилася ідея моєї книги — ми побачили, як на практиці використовуються соцмережі на війні.
Всього в книзі розглянуто три конфлікти: між Росією і Україною, між Ізраїлем і Палестиною та діяльність ІДІЛ. Я намагався показати інформаційні кампанії по різні сторони барикад.
Homo Digitalis
Я думав, що це я вигадав цей термін, та з’ясувалося, що він був ще до мене.
Визначення homo digitalis — індивід, якому соцмережі надають можливості, яких в нього могло б не бути без технологічного прогресу. Наприклад, один з героїв моєї книги — палестинська дівчина Фара. Вона була у найменш вигідному становищі: дитина, жінка в строго ієрархічній патріархальній спільноті та цивільна особа в часи війни. Якщо хочете уявити собі найбільш беззахисну особу, то це буде дівчинка в Газі у воєнний період. Та в неї був смартфон — річ, доступна майже всім, за винятком хіба що населення незначних територій Африки та Північної Кореї. І вона відразу стала невимовно сильною — стала символом, втіленням страждань палестинців, міжнародним брендом.
Мережа проти ієрархії
У світі панують ієрархії — держави, армії, великі корпорації. Та соцмережі зробили цей світ більш мережевим; вони транскордонні, не входять в державний апарат, відкидають ієрархічність. Тож ми фактично входимо в нову, мережеву еру, яка разом з тим має дуже деструктивний характер.
Направду, державам не вдається регулювати соцмережі. Раніше найпотужнішою компанією у світі можна було вважати який-небудь Walmart — там можна було купити продукти, одяг, книги, та навіть зброю, якщо брати Америку. Нафтові компанії теж. Але вони не могли контролювати доступ до знань, а отже і до формування реальності.
Дискурсу урядів в соцмережах не схильні довіряти. Варто, однак, прагнути до моделі співпраці між урядом та волонтерами й цивільним населенням, які не працюють під егідою уряду, та разом з тим поділяють схожі цілі. Це згодилося б як Україні, так і Великій Британії чи США. Попри безліч підводних каменів, таку модель треба застосувати.
Нова війна — нові солдати
Війни стали більш широкомасштабними, і наразі постає питання: кого можна вважати солдатом? Візьмемо для прикладу російського троля Віталія — він не носив військову форму і не мав при собі зброї, та кожен його твіт був ніби віртуальна куля. Тож ті, хто твітить — є солдатами, залишається питання, чи вважати такими людей, які ретвітять, лайкають, поширюють. Як їх назвати? Межі між поняттями стираються.
Фактчекінг не допоможе
Якби ж фактчекінгу та розвінчування міфів було достатньо, Трамп би не став президентом. Ми стикаємося тут зі значною складністю — сенсаційною найчастіше стає якщо не абсолютна брехня, то принаймні напівправда. Бо правда — неоднозначна, щоб докопатися до суті треба поглянути на певну проблему з різних боків, а цим ніхто не хоче займатися. Ми працюємо з технологіями, які змушують нас вдаватися до сенсаційності. У твіттері — коротенькі повідомлення; на фейсбуці — якщо ваш текст ховається під кат «Дізнатися більше» і пост потім відкривається в новому вікні, то ніхто не захоче читати ваш текст. Візьмемо будь-яку проблему, наприклад, імміграцію. Направду, в ній, як і у всьому є свої переваги і недоліки, але варто лиш Трампу написати простеньке “Всі мексиканці — ґвалтівники”, як уже несеться хвиля ретвітів. Сучасні технології не звертають увагу на деталі.
Інформаційні бульбашки
Через соцмережі ми всі перебуваємо в інформаційних бульбашках, коли все, що ми бачимо, читаємо чи чуємо лише підтверджує наші власні переконання. Тож всі, хто з нами не погоджується, вже сприймається навіть не як ті, хто просто неправі, а як брехуни. Це поглиблює конфлікт.
Неочікувані удари для медіа
Між медіа та інформаційними кампаніями популістів — аб’юзивні стосунки. З одного боку, медіа переважно ненавидять Трампа, але якщо вони про нього пишуть, це збільшує їм перегляди й аудиторію.
Медіа не передбачили вибори Трампа, бо фокусувалися на ньому самому, а не на його виборцях; не говорили з тими, хто обирав його. Не можна просто навісити на них ярлик дурників, расистів чи ледарів. Їх треба почути.
9 thoughts on “Автор книги «Війна у 140 знаках» Дейвид Патрикаракос: «Коли людина твітить щось про війну, вона фактично вже є солдатом»”