Дарія Піскозуб: «Хороше фентезі — те, у якому світ живий навіть поза межами оповіді»

Завжди приємно читати перевірених часом улюблених авторів. Але ще цікавіше — відкривати нові імена. Дарія Піскозуб — новенька в українській літературі, проте її технофентезі «Машина» має чим здивувати навіть досвідчених фанатів жанру. Як з’явилась ідея її роману та які таємниці він приховує? Про це все читайте у нашому інтерв’ю.

У матеріалі використані фото Katya Akvarelna.

Хто ви? Які три слова могли б найкраще охарактеризувати вас?

«У мене є гіпотеза» і «А що, як?» — дві фрази, які, здається, я вживаю найчастіше. Львів’янка, намагаюся за допомогою оповідей зрозуміти життя чи принаймні себе у ньому. Отримала інженерну спеціальність, працюю в ІТ. Граю в настільні ігри, танцюю бачату. Далі буде краще!

Які ваші літературні орієнтири? На чиїх плечах ви стоїте?

На мої дитинство та підліткові роки припали злети двох жанрів: фентезі — завдяки «Гаррі Поттеру», і янґ-едалт — завдяки «Голодним іграм» тощо. Перший відразу став любов’ю на все життя, а другий відкрив очі на те, як сконструювати проблемний світ і знайти у ньому місце підлітку. Певний час ці жанри змагались у моїй голові за першість, а потім органічно сплелись. Якщо говорити про конкретних письменників, які вплинули на моє становлення як письменника-світотворця, то перш за все це Френк Герберт, Роберт Джордан, Анджей Сапковський і Філіп Пуллман. Герберт із його «Дюною» першим вказав, як органічно поєднуються фентезі, наукова фантастика із роздумами про екологію, напрямок розвитку людства, генні технології. Це допомогло мені знайти баланс жанрів у «Машині». Окремо виділю Ніла Ґеймана із його «Пісочним чоловіком», який відкрив для мене мальописи.

Ваш дебютний роман «Машина» мав вийти ще у квітні. Як це — чекати на свою першу книжку під час карантину?

Якщо у квітні це відчувалось як проміжний фінал дуже тривалого шляху, то зараз це ніби диво. До карантину і кризи у мене було чітке розуміння, як ринок може відреагувати на «Машину», на які результати можна орієнтуватись — це формувало моє бачення розвитку в літературі на місяці вперед. А потім трапився COVID-19 — і зруйнувались усі плани на фестивалі, на прямий контакт із аудиторією, яку можна зацікавити романом. Є потреба переформатуватись і виробити новий план дій, але сам факт того, що всупереч кризі я можу дебютувати, наповнює мене невимовним відчуттям вдячності видавництву «Віват».

Що змусило айтішницю зацікавитись письменництвом? Як у вас уживаються ці дві іпостасі?

Сама б я охарактеризувала себе навпаки — як письменницю, яку життя закинуло в ІТ. Якщо письменництво — це те, що я обрала ще років у 8-9, моє найулюбленіше заняття і галузь, з якою я пов’язую найбільше мрій і планів, то ІТ, а саме проектний менеджмент у ІТ — спосіб врівноважити мій хаотичний креативний характер.

Дарія Піскозуб. Автор фото — Katya Akvarelna

Яким був ваш шлях до першого роману?

Писати я почала років у 10, писати регулярно — десь у 13. До 17 завершила свій перший роман і десь тоді ж почала брати участь у літературному житті України: волонтерство на Форумі видавців, участь у Семінарі Творчої Молоді тощо. Коли у 21 написала «Машину», то чітко відчувала, що з цією історією готова дебютувати. Розробила план подачі у видавництва і на конкурси. Зрештою, мене взяло видавництво «Віват», яке було і найбажанішим. Пізніше доля подарувала мені ще й перемогу в конкурсі фентезі романів «Брама», і це було найбільшим шоком, адже я подалась на конкурс за 5 хвилин до закриття прийому рукописів, вже втративши будь-яку надію на відповідь від видавництва.

Як виникла ідея написати «Машину»?

«Машину» створили для мене дві окремі ідеї, що з’явились у різний час. Перша ідея з’явилась при перегляді фільму про вікінгів. Я задумалась про те, чи міг би повернутись такий триб життя, така система цінностей. З часом ця ідея проеволюціонувала у «А що, як у мене буде вікінгоподібне плем’я, яке поклонятиметься не силі, а розуму? Що, як це плем’я не з минулого, а з майбутнього? Оооо, що, як це плем’я поклонятиметься штучному інтелекту?» Друга ідея з’явилась у рамках навчання на Coursera красному письменству, коли я написала оповідку про близнят, настільки залежних один від одного, що коли одну звинувачують у вбивстві, яке та не скоювала, інший готовий взяти на себе провину. Коли ці дві ідеї зіштовхнулись, я зрозуміла, про що буде «Машина».

Що було найскладнішим у роботі над романом?

Напевно, намацати таке поєднання жанрів, яке дозволить показати кожен із них, не затьмарюючи іншого. Я намагалась писати фентезі про світ, що колись був нашим, але разом із тим є цілком новим і оригінальним. Правду кажучи, я трішки переживала, чи знайдеться видавець, який погодиться на таку авантюру, — поєднати два жанри, що мають усталений візуальний образ, але коли побачила обкладинку книжки, яку зробила Рената Куртвелієва з «Вівату», то зрозуміла — ось той баланс, який я намагалась передати.

Що криється за назвою вашого роману? З одного боку, слово «машина» дуже просте, ми вживаємо його щодень, а з іншого — воно ховає безмір інтерпретацій. Яку заклали ви?

Коли викристалізувалась ідея про вікінгоподібні племена, які поклоняються штучному інтелекту, назва «Машина» з’явилась одразу. Чому? Бо як ви правильно зауважили, ми вживаємо його щодня, і якби весь технічний лексикон було забуто разом із розумінням, що і як працює, то я думаю, що саме слово «машина» і залишилось би на позначення складного інструментарію людини. Іншою причиною є вислів deus ex machina — прийом античної драматургії, що означає різку зміну сюжету чи вирішення проблем завдяки сторонній силі. Мені дуже подобалось крутити цей вислів і обдумувати — як дослівно, так і в його значенні, тож Машиною я назвала і роман, і штучний інтелект, що керує людьми у ньому.

Дарія Піскозуб. Автор фото — Katya Akvarelna

Ваш роман — це роздуми про далеке майбутнє чи засторога щодо завтрашнього дня? Наскільки близько, на вашу думку, ми до світу «Машини»?

Роздуми про те, куди ми як людство можемо рухатись, про те, які виклики поставимо перед наукою, але більш за все — якщо рано чи пізно стабільні та ситі часи волею циклічності історії змінюються, то яким чином наша епоха закінчиться? Не хочу звучати як фаталістка чи говорити, що засуджую наш шлях розвитку, але для самої себе на запитання, чи хочу від чогось у книзі застерегти, ще не відповіла.

Світ «Машини» — складний і зовсім не схожий на наш. Але водночас дуже логічний і правдоподібний. Як ви його вибудовували? На що спирались? Чи довго продумували?

Хороше фентезі для мене — те, у якому світ живий навіть поза межами оповіді. Як приклад можу навести магічну школу Гоґвортс із «Гаррі Поттера» — впевнена, що сотні дітей, як і я, могли детально уявити життя учнів магічної школи. Так само моєю ціллю світобудови «Машини» було, аби цей світ міг функціонувати, аби представляв різні прошарки суспільства, аби був повний конфліктів, як і наш із вами світ. 

Світ Машини я продумувала довго, навіть зараз його поглиблення і розширення забирає ледь не половину часу роботи над циклом. Що стосується першої книги циклу — «Машини» — то я почала будувати світ із кількох фундаментальних тез, як-от що це світ, повний руїн, що він холодний і бідний, тож люди повинні змагатися за ресурси, а також, що у цьому світі певний тип людей здатен підкорювати волю інших. Навколо цього виріс устрій племен, їхня сезонність, цінності, які ті проповідують. 

Привідкрию завісу: в другій книзі читач глибше зрозуміє, чому різні племена у світі Машини пішли зовсім різними шляхами розвитку — катаклійці, які відновлюють втрачені технології, тридакнійці, які більше вірять лезу, і цембенгійці, які ладні колонізовувати замість воювати.

Хто у вас у «Машині» улюблений персонаж? І що саме робить його (чи її) таким особливим?

Я — потроху кожен із моїх персонажів. Книга написана від першої особи трьох різних персонажів, тож я провела доволі багато часу з кожним із них у голові, намацувала їхні голоси і бажання. Вони настільки різні, що виокремити улюбленця неможливо. Утім, особливо люблю писати сцени взаємодії Александри і Тристана. Вони обидвоє складні персонажі, Алекс — недовірлива і гордівлива, Тристан — трикстер, що ховає справжнє лице. У їхніх діалогах літають іскри, а якщо врахувати, що починають вони свій шлях по різний бік барикад, то писати їх було суцільне задоволення. 

Чи є у «Машині» таємниці (не винесені в анотацію), якими б ви могли поділитися з читачами?

Подейкують, що Гемма, лиха посестра Машини, дає своїм ткачам здібності, недоступні племінним ткачам, і що такий дар отримає один із головних героїв 🙂

Що таке штучний інтелект для пересічної людини?
А що, як змусити штучний інтелект захотіти бути людиною?

Однією з тем роману є процес олюднення Машини. Це чудова метафора для вас як для письменниці. А що думає ваше айтішне амплуа про таку перспективу розвитку технологій?

Тут відповідь буде двоякою, адже, попри колосальні темпи розвитку галузі machine learning, з поточними технологіями неможливий сценарій а-ля Скайнет із фільму «Термінатор». Однак, як постулює перший закон Артура Кларка: «Коли видатний вчений похилого віку стверджує, що щось можливо, то він майже напевно має рацію. Якщо ж він стверджує, що щось неможливо, він найімовірніше помиляється». І хоч я не похилого віку, але погоджусь із цією тезою хоча б на тому рівні, що швидкість розвитку технологій може змінити наше бачення ймовірності незалежності машин від людей.

У романі ви не знайдете детального технічного пояснення, як штучний інтелект Машина став вказувати людям, а не навпаки, адже для мене більш важливо було за допомогою штучного інтелекту осмислити тему творця і творіння. Що таке штучний інтелект для пересічної людини? Це щось на кшталт робота, який здатен виконати будь-яку дію, яку виконує людина, але позбавлений людських емоцій, слабкостей тощо. Тому Машина — уособлення цього бачення, однак із моїм запитанням до читача: а що, як змусити штучний інтелект захотіти бути людиною?

Дарія Піскозуб. Автор фото — Katya Akvarelna

Ваша основна професія допомагала вам писати роман чи навпаки — ставила палки в колеса?

Довший час я вважала, що точок перетину моєї «денної» роботи та письменницької немає, але зрештою виокремила для себе схожі риси. Як і створення програмного продукту, оповідь історії полягає у певній проблемі, яку ми хочемо вирішити-проговорити-показати. Ми даємо запитання, зачіпаємо те, що болить людині, і обіцяємо надати відповідь на ось таку кількість часу чи розділів із такою кількістю людей чи персонажів. Поволі згодовуємо людині шматочки цього бажаного відчуття відкриття, паралельно всипаючи персонажам повні кишені проблем, як завжди трапляється у житті. Мені пощастило з напрямом роботи, адже управління проектами — це не лише ремесло, а й ціла парадигма мислення, лаконічного і детального вивчення проблем і шляхів їх розв’язання. У цьому питанні письменник і менеджер дуже схожі.

Девід Духовни якось сказав, що він не в захваті від процесу писання, але його дуже тішить, коли щось уже написано. А як щодо вас? Що любите більше: процес чи результат?

Люблю процес письма, а особливо — етап продумування світу. Закладати початкову і кінцеву точку руху персонажа, уявляти, через які ж страхіття доведеться провести його, фіксувати все, дивитись на полотно твору системно. Власне, я дуже багато обдумую історію, перш ніж пишу. І через вроджений перфекціонізм багато полірую, тож перед вами фірмовий рецепт, як довго писати роман.

Якби у вас була можливість поговорити з відомим письменником (байдуже, живим чи мертвим) за чашкою кави. Хто б це був і що б ви запитали?

Якщо це саме письменник, то хотіла би поговорити із Робертом Джорданом про те, як це — планувати цикл на 14 книжок, як відчувати таку оповідь, як жити з нею десятиліттями. Якщо поширити це питання до сторітелерів загалом, то поговорила би з Ґаєм Річі — про те, як він конструює свої нелінійні оповіді, як веде оповідь у оповіді. Хочу спробувати таке зробити в літературі.

У всіх нас є улюблені цитати, які надихають і вражають. Які рядки і з якої книжки настільки врізались вам у пам’ять?

«Першопричина Світла — Темна Тінь» із «Чарівника Земномор’я» Урсули Ле Гуїн. Ну і деякі найкращі перші речення світової історії: «Стояла ясна та прохолодна квітнева днина, на годинниках пробило тринадцяту годину» з «1984» Джорджа Оруелла, «То були найкращі часи, то були найгірші часи» з «Повісті про два міста» Чарльза Діккенса тощо.

Фантастика — це той жанр, у якому ви маєте намір працювати й надалі чи лише один із засобів, до яких ви вдались для висвітлення конкретної історії?

Це точно жанр, у якому планую працювати і надалі. Люблю фантастику за те, що насправді вона про нашу з вами яву. Конструюючи позірно інший світ, вона змушує провести паралелі з нашим, виокремити спільне і відмінне. І саме це порівняння часто дає змогу під іншим кутом глянути на те, що вже дуже глибоко вгризлось у нашу реальність. Окрім того, фантастика звертається до чогось глибинно дитячого у нас, змушує повірити в неймовірне. Це розширює межі можливого і задає вектор напрямку, бо зрештою кожен читач сам для себе вирішує, наскільки правдивим для нього є прочитаний фантастичний світ. 

Люблю фантастику за те, що насправді вона про нашу з вами яву.
Конструюючи позірно інший світ, вона змушує провести паралелі з нашим,
виокремити спільне і відмінне

І наостанок — класика, що не втрачає актуальності. Які ваші творчі плани? І коли чекати на сиквел?

Зараз працюю над продовженням «Машини», однак ще рано казати, коли вдасться завершити його. Окрім цієї серії маю задумку ще одного роману, цього разу трохи іншого жанру. Втім, про це ще говорити рано, бо поки працюю над «Машиною», хотілось би спробувати інші види сторітелінгу для цього світу. Комікс, настільна гра, щось іще — час покаже!

Залишити відповідь