Днями на великі екрани в Україні вийшла стрічка «Ціна правди» про британського журналіста Ґарета Джонса. Майже одночасно з фільмом з’явилася книга зі статтями Джонса. Фільм режисерки Агнєшки Холланд рекламується у вагонах метро, на сітілайтах та на телебаченні. А от про книжку у публічному просторі – тиша.
Як же сильно я боялась почати писати цей текст. Відкладала дедлайни, мучилася, вигадувала виправдання, прокрастинувала. У всьому винен хіпстер у дурнуватій шапці. А радше запитання, яке він поставив під час презентації книжки «Ґарет Джонс. Ціна правди». Воно мене розлютило і знеохотило писати відгук про книгу. Бо воно було про мене і про нас усіх.
Ось, як все було:
Продюсерка запропонувала мені тему: у музеї Голодомору презентують книгу. «Ціна правди» — це збірка статей Ґарета Джонса. «Ґарета кого?» — зізнаюся чесно, мені знадобилося трохи часу, щоби пригадати університетські лекції, на яких викладачка з поглядом, наче третій рік в тяжкій депресії, розповідала про британського журналіста, який в 30-их подорожував Україною і повідав усьому світу про те, що Радянський Союз морить голодом мільйони людей.
На новинних сюжетах про книжки рейтинги зазвичай нижчі, ніж на сюжетах про, скажімо, Винника. І це не проблема телебачення, це — проблема суспільства. Тому я вагалася, чи їхати на презентацію «Ціни правди». І, як завжди після подібних вагань, вибирала знімати про книжку. Я ідеалістка – вірю, що одного дня навчуся розповідати про книжки так, що буде цікаво всьому божому звіринцю, в тому числі вовчицям.
Ми з оператором приїжджаємо у музей Голодомору з запізненням. У залі не більше 20-ти людей. Після офіційної частини музейники пропонують відвідувачам поставити видавцям запитання. Тоді мікрофон узяв той юнак у шапці. Не пригадаю дослівно, що він сказав. Якась суміш докору і цікавості:
— Чому так мало людей в Україні знає про Ґарета Джонса? Ми не аналізуємо, не пам’ятаємо Голодомор, людей і події пов’язані з цим геноцидом. Подивіться на євреїв і Голокост. Вони не забувають ні своїх уроків, ні своїх катів, ні своїх «ґаретів джонсів». Що не так з українцями?
Він ніби взяв серветку і протер мою лінзу. Все довкола стало чітким і реальним. Зо два десятки людей. Дві телекамери – наша і якогось маловідомого каналу. Жодної публічної особи. І це на презентації книги, в котрій зібрали всі статті про Україну (і не тільки) журналіста, який поплатився кар’єрою і життям через те, що під власним іменем вперше у світі розказав про кошмар, який чинили над українцями. Тільки не подумайте, що я закуталася в біле пальто, доки пишу цей текст. Бо я – одна з тих, хто з першого (та й з другого) разу не пригадала, хто такий цей Ґарет Джонс.
Мати Ґарета, Енні Гвен Джонс, в молодості працювала гувернанткою Артура Юза — одного з синів Джона Юза, який заснував Юзівку (нинішній Донецьк). Потім, у Британії, брала участь у русі суфражисток. Батько Ґарета був директором школи у валійському місті Баррі. Ґарет отримав блискучу освіту, у 25 вже був радником з питань міжнародної політики прем’єр-міністра Британії Девіда Ллойда Джорджа. Звучить, як початок запаморочливої кар’єри і цікавого, наповненого майбутнього. Але замість насолоджуватися життям, Ґарет Джонс рушає в голодний і жорстокий Радянський Союз.
Перш ніж ходити від хати до хати в заморених голодом українських селах, Ґарет Джонс навідується до британського посольства в Росії. Там на нього дивляться, як на самогубця і радять не робити дурниць. По-перше, радянська влада не дозволяє іноземцям відвідувати села. Нормальні потяги там просто не роблять зупинок. Єдиний вихід – скористатися повільними і холодними поїздами, якими пересуваються місцеві бідняки, зазвичай іноземці не наважуються на такий екстрим. По-друге, голодні селяни могли пограбувати або й взагалі убити такого туриста. Але Ґарет не дослухався застережень. Він подорожував територією теперішньої Східної України, спілкувався з селянами й описував все у своїх статтях та листах до батьків.
За це Радянський Союз розгорнув потужну пропагандистську кампанію проти Джонса, залучивши до неї тодішніх найавторитетніших журналістів. Один з них – лауреат Пулітцерівської премії Вольтер Дюранті, він назвав свідчення Джонса нісенітницею і запевняв, що в Радянському Союзі ніхто не голодує. Це поламало кар’єру Ґарета Джонса. Навіть британський прем’єр Ллойд Джордж відвернувся від нього. Ґарета застрелили за день до його тридцятиліття.
Незалежній Україні знадобилося 28 років, щоб зібрати, перекласти і видати статті Ґарета Джонса про Голодомор. І зробили це не офіційні структури, а подружжя Женченків, співвласники видавництва «Жнець». Половина книги – статті Джонса, перекладені українською. Друга половина – мовою оригіналу. Окрім статей про український голод, у книзі також є матеріали Джонса про Гітлера (він був першим іноземним журналістом, який летів з Гітлером в його літаку), вдову Леніна, Велику депресію у США та пропаганду в Радянському Союзі. В кінці деяких матеріалів – QR-код. Скануєш – і бачиш оригінали газетних сторінок зі статтями. За таку опцію видавцям окрема подяка. Між колонками про засоби від облисіння і сексистською рекламою прального порошку — дрібним шрифтом в кілька стовпчиків – репортажі Джонса про українських дітей з опухлими животами.
Ми – травмована нація, яка ще тільки вчиться говорити про свої травми. У Радянському Союзі правду про геноцид українців ретельно приховували. За даними Інституту національної пам’яті, у спецхранах радянських архівів зберігалися тисячі документів, які могли розкрити історію Голодомору. Однак з ідеологічних мотивів до часу проголошення незалежності до них не допускали ні дослідників, ні громадськість. Навіть люди старшого покоління, яким вдалося пережити цю трагедію, не наважувалися говорити про неї публічно. Їм забороняли навіть відвідувати могили померлих у роки Голодомору. Цілі покоління виростали зі страхом згадувати про свій біль. Це була відповідь юнакові у шапці, який гнівався, що цілі покоління українців не плекають пам’ять про трагічні сторінки свого минулого.
Однак сьогодні нам ніщо не заважає сходити на фільм, купити книгу і проговорювати свою історію. Хіба байдужість, але ж це не про нас?
Цитати
Релігійну ленінградську мати здивував той факт, що її 10-річна донька нещодавно повернулася зі свого класу і вимагала: «покажіть мені Бога! Ти не можеш. Немає Бога.»
У перерві між двома діями блискучого виступу в оперному театрі може відбутися демонстрація протигазу.
Я пройшов пішки багато сіл по березневому снігові. Я бачив дітей з розпухлими животами. Я спав у селянських хижах, часто ще з вісьмома людьми в кімнаті. Я говорив з кожним зустрічним селянином і загальний висновок, який я виніс: нинішній стан агрокультури Росії вже катастрофічний, але за рік він погіршиться ще вдесятеро.
Селянин розповідав мені про успіхи колгоспу, про спрямований на колективізацію ентузіазм усієї держави, а також про те, як селяни захоплюються своїм молодим більшовицьким лідером. Це його останнє твердження супроводило дружнє плескання по плечі від сільського голови. Утім, наступного ранку, за відсутності поблизу будь-яких колгоспників-комуністів, той самий селянин, який всі видавався ревним прихильником радянської влади прошепотів мені: «Тут, у колгоспі, жахливо. Ми не можемо жалітися, бо нас вишлють до Сибіру…»
Гітлер повернувся та усміхнувся своєму ад’ютантові. На вигляд він м’який. Чи може він бути безжалісним ворогом більшовизму?
28 thoughts on “«Ціна правди»: чому так мало українців знає про Ґарета Джонса”