Любителі гостренького, або Чому всі знову читають «Чуму»

«Чума» Альбера Камю — класика світової літератури, написана ще в 1947 році. Книга стандартно утримує топові позиції з продажів, однак в березні цього року в Італії її продажі зросли на 180%, а з 71 місця за рейтингами одного місцевого книжкового магазину вона відразу опинилася на третьому. У Франції продажі також виросли: на 300% у порівнянні з попереднім роком. Ми вирішили розібратися, чому всі читають цей один із найпохмуріших романів ХХ століття та чому «Чума» насправді зовсім не про чуму. 

Життя під постійною загрозою

«Чума» — екзистенційний роман, в якому Камю виразив уразливість людей до зовнішніх факторів. Ми часто забуваємо про цю уразливість, коли озираємося на попередні віки і порівнюємо наш прогрес. Мовляв, «що станеться зі мною, від цього помирали лише тоді, давно, небезпека вже минула». Чума у Камю, як бачимо, це не конкретний період захворювання в історії (тим паче, що в таких масштабах епідемія у містечку Оран в 1940-их рр. не бушувала). Це те, проти чого людство не здатне боротися; точка біфуркації, яка оголює всі вади суспільства; якщо хочете, це “чорний лебідь” (хоча тут пан Талеб, якого вже замучили питаннями про коронавірус і лебедів, поправив би мене, і я з ним погоджуся — це все ж передбачувана подія, якою знехтували). Перші перестороги, що щось в Орані не так, були відкинуті; першу смерть охрестили випадковою. Та заперечення проблеми ще нікого не врятувало, і людство не ладне ще вважати себе всемогутнім. 

Оран — портове місто, тому не дивно, що епідемія чуми за всю історію його не оминала. Ба навіть і не раз приходила. За іронією долі чума повернулася в Оран і у 2003 році, коли її виявили у хлопчини-пастуха з передмістя, а потім ще у 17 людей в різних місцях. У 16 хворих на тілі помітили характерний укус блохи: ці комахи кусають заражених щурів і таким чином передають захворювання. Та й сама чума досі нікуди не поділася: у листопаді 2019 року в Китаї виявили два випадки пневмонії, викликаної… ні, не коронавірусом. Чумою.

(А)Моральність Всесвіту

Чуму деякі герої роману Камю вважають покаранням за гріхи, однак доктор Ріє, на очах якого помирає невинне дитя, незгоден з таким трактуванням. Страждання нам всім приходять рандомно, не завжди ми винні в тому, що нам погано; ніхто не заслуговує на страждання, а втім вони просто є як даність. Хоча в сучасних умовах чисельні експерти й медіа посперечалися би з цим баченням. Коронавірус якщо не зв’язують напряму з глобальним потеплінням, то принаймні називають зловісною тест-версією того, що може бути, коли купа давніх хвороб враз спалахнуть через забруднення і зміну клімату. І не те щоб людство було безневинним щодо цього, але ж і справді точково не завжди вражає саме тих, хто найбільше провинився. Голосіння “І за що мені все це?” насправді мають єдину банальну відповідь: “Насправді, ні за що”. Камю пише, що у світі вже було і буде надзвичайно багато епізодів чуми і війн, однак чомусь людство завжди здивоване, коли його знов і знов торкаються ті ж самі проблеми. 

Найбільш гострим в романі є опис ізольованості. Схожу атмосферу можна помітити і в інших творах Камю, коли герої опиняються сам на сам зі своїми екзистенційними проблемами; керівні органи додають безвиході: перебої в електроенергії, заборона, цензура, обмеження руху, видача їжі по пайках. Такі умови породжують розквіт злочинності і страх перед ближнім. Марно Камю намагається пояснити своїм героям, що ця біда звела їхні різні долі воєдино, в одну колективну долю, яка відіб’ється на всьому суспільстві. До усвідомлення возз’єднання людей в стражданні ще має, мабуть, пройти не одна чума.

Щасливе завершення (?)

Наприкінці роману Камю місто таки відчиняє свої ворота, люди об’єднуються в святкуванні, однак не все так добре, як здається. У Камю є герої, які сходять з розуму. Які шкодують, що втратили джерело наживи. Які заразилися вже після того, як пройшла епідемія. І які слугують оповідачем цієї похмурої історії. 

Філософ Ален де Боттон у колонці The New York Times стверджує, що «Чума», однак, не має наміру сіяти паніку. Людство завжди в небезпеці, тож паніка недоречна, адже вона тривала би вічно. Натомість Камю показує, як примиритися з абсурдністю людського існування і крізь це усвідомлення стати добрішими одне до одного, прагнучи обмежити страждання, які всім нам випали на долю і які, насправді, тривають постійно. Людська природа може часом бути абсурдною, нелогічною, ницою, і варто виховувати в собі інші риси. Бо справжня “чума” — постійно всередині нас. 

Залишити відповідь