«Чесно про (не)чесність»: чому ми брешемо

Професор психології та поведінкової економіки Ден Аріелі у 2018 році був названий одним із найвпливовіших психологів нашого часу, а його виступи на TED переглянули понад 15 млн разів. Його нова книжка «Чесно про (не)чесність» розповідає про те, що спонукає людей брехати — адже ми постійно це робимо, від маленької брехні про те, що розуміємо творчість своїх друзів, до більш значущої, про те, що чесно встигнемо виконати проєкт вчасно, а з попереднім пропустили дедлайн, бо лікували хвору собаку двоюрідної тітки.

Авторки блогу Yakaboo вже мають про цю книжку #ДвіДумки. Сподіваємося, вони чесно про неї розказали 😉

Оглядачки

«Чесно про (не)чесність»: чому ми брешемо 0

Віталіна Макарик: Чому люди брешуть? Навіть якщо намагаєшся бути чесною з усіма й усюди, іноді все одно ловиш себе на тому, що перебільшуєш, «причісуєш» факти або ж свідомо випускаєш якісь деталі. Зрештою, нечесність — це не лише про брехню, а й про шахрайство, навіть зовсім дрібне, як-от прихопити з офісу трішки більше олівців чи паперу, ніж потрібно для роботи — додому, про запас. Чому люди так роблять та як утримати їх від цього — питання цікаве. І Ден Аріелі пропонує разом пошукати на нього відповідь.

«Чесно про (не)чесність»: чому ми брешемо 0

Юлія Дутка: Вважаю себе патологічно чесною. Чесно-чесно. Через це мені періодично перепадає, коли не вдається збрехати, що сукня личить, що це варто робити, що мені дуже хочеться кудись іти. Брехня ж ускладнює нам життя, особливо якщо пам’ять слабка. Але брехня — це ще один із механізмів соціалізації та загалом виживання в соціумі. І незмінна супутниця фоточок в інстаграмі:)

Всі брешуть

Юля: Так казав доктор Хаус, чи не так? Брехня так міцно проникла у наші свідомості, що ми її навіть не помічаємо, спокійно споживаючи фейки та маніпуляції. Перекручуємо, щоб виставити себе у кращому світлі. Про щось мовчимо, щось розповідаємо не до кінця. Але що нас найбільше спонукає казати неправду? Брак контролю. Якщо брехню ніхто не зможе перевірити, то й не доведе, що вона була.

А от патологічних брехунів, які готові попри все брехати-брехати-брехати — не так багато, переконує Ден Аріелі. Принаймні, його дослідження показує, що трохи контролю — і люди одразу поводяться нормально. Закони втримують нас у межах пристойності та у правовому полі. Але не всіх.

«Ми братимемо речі одне одного, якщо випаде така нагода… багато людей потребують контролю, щоб поводитись правильно».

Всі ж брешуть, чи не так, Віто?

Віта: Скажімо так: чим більше ймовірність попастися й отримати покарання, тим більше шансів, що людина не вдасться до брехні й шахрайства. Безкарність навпаки розслабляє. Від цієї, цілком логічної та очевидної Теорії раціонального злочину відштовхується у своїх дослідженнях Ден Аріелі, аби зрозуміти, чи є якісь іще фактори, які впливають на те, буде людина чесною чи піде на маленький злочин (або велике шахрайство). Звісно, певна кореляція є: якщо люди знають, що зможуть приховати обман, то вдаються до нього. Втім, доволі обережно.

А що, якщо перед тим, як зробити вибір — обманювати чи ні, — людина прочитає заповідь «Не вкради» або підпише згоду дотримуватися кодексу доброчесності? А якщо серед гурту людей буде кілька яскравих осіб, які закликатимуть спокійно порушувати правила (бо за це нічого не буде!) — чи дослухається до них решта учасників? І хто більш готовий до нечесності — творчі натури чи звичайні обивателі? Ден Аріелі з колегами проводить доволі прості експерименти, які дозволяють врахувати вплив усіх цих та інших різноманітних факторів на (не)чесність, і отримує дуже цікаві результати. Ознайомитися з ними варто, зокрема, менеджерам і топ-керівникам компаній, адже деякі «фокуси» допоможуть уникнути шахрайства з боку працівників і загалом створити середовище доброчесності.

...і я теж

Віта: А як щодо того, аби бути чесним з собою? Ну окей, аж так глибоко Ден Аріелі не копає, але задуматися про маленькі побутові обмани, які ми вчиняємо раз-по-раз, таки спонукає. Мій найбільший гріх, мабуть, маленькі перебільшення — не що інше, як форма самообману, які в маленьких дозах нікому не шкодять. Але якщо цей процес набуває грандіозних масштабів, то може статися як із Чоловіком-майже-Кубриком, який навіть не був схожим на відомого кінорежисера, але в 90-х успішно дурив увесь лондонський бомонд, начебто це він і є, і настільки вжився в образ, що навіть мав нахабство дорікати й погрожувати судом журналістам за несхвальні рецензії*.

Втім, брехня — це не завжди погано. Іноді не зовсім щирі компліменти допомагають зміцнити зв’язки соціальних взаємодій чи навіть маю терапевтичний ефект, додаючи іншій людині сил пройти через складний період її життя. Це як важкохворому кажуть, що все буде добре, не уточнюючи, що шанс на «добре» значно менший, ніж на «зле», але налаштованість на позитив дає свій результат. Тож брехати з думкою про когось — не так і погано. І що б там не казали, та бувають моменти, коли краще цілюща мікстура із «солодкої брехні», аніж «гірка правда», яка добиває. Втім, тут теж важливо відчувати, коли потрібно зупинитися у своїй нечесності.

А ти, Юлю, як ставишся до брехні? Часто обманюєш?

Юля: Винна, визнаю. Брешу, аж гай шумить. І не тому, що аж так кайфую від того, щоб когось обманути. Просто це так виходить. Не так звичка, як соціальна норма. Адже збрехавши раз, ми знову і знову робимо це. І з кожним разом все виходить легше. А особливо, якщо ніхто не контролює, якщо це нікому не шкодить, якщо, якщо, якщо…

«Виходить, що, коли ми чітко усвідомлюємо, як обманюємо, нам стає набагато складніше приписувати собі незаслужений результат».

Хоча, як переконує Ден Аріелі, не тільки власна вигода спонукає нас сказати неправду, а й те, що від цього виграє хтось інший. Ось такі ми всі з вами брехуни-альтруїсти, які прагнуть, щоб всім на світі було добре і комфортно. І це не виправдання нечесності, це просто констатація того, що є.

«Ми виявили один негативний аспект співпраці — люди є більш нечесними, коли інші, навіть незнайомі, можуть мати вигоду з їхнього обману».

*йдеться про англійця Алана Конвея, який з’явився на публіці, представляючись Стенлі Кубриком. Це було можливо завдяки тому, що сам Кубрик на той момент вже майже не виходив у світське життя упродовж 15 років. Конвея викрив особистий асистент Стенлі, який потім написав сценарій до фільму Colour Me Kubrick, який якраз розповідає історію Алана Конвея. 

Це нормально

Юля: Як на мене, дослідження Дена Аріелі аж ніяк не покликане затаврувати брехунців (а це всі довкола), радше показати, що всі ми схильні до цієї ірраціональності, бо живемо у суспільстві, де це — норма. Постійно казати правду виснажливо, не завжди безпечно, а тим паче не варто. Хтось бреше краще, хтось гірше. Якщо ж ви творча людина, то зі своєю багатою фантазією, ви — однозначно у групі брехуноризику. Але це геть не означає, що потрібно не довіряти усім креативним знайомим.

Чому ми брешемо? Тому що можемо. Тому що нам так простіше. Тому що це нікому (ну, майже) не шкодить. А комусь і на користь. Тому що це стало загальноприйнятим. Але, безумовно, це не повинно стимулювати нас брехати ще більше, бо, що б не сталось, ми завжди можемо виправдати більшість своїх слів та вчинків.

Схильність обманювати не робить нас психопатами, а всього лиш звичайними, пристосованим до соціуму людьми. Як гадаєш, Віто?

Віта: Так то воно так, але, гадаю, у контексті фейкових новин і постправди, у світі яких ми живемо, дуже важливо принаймні тримати в голові той факт, що всі якоюсь мірою брешуть з різних причин, тому не важливо сприймати усе за чисту монету. Втім, Дену Аріелі у цьому дослідженні йшлося радше про те, як оцей повсякденний обман корелюється з процесами в економіці і як знання про людську нечесність можна використати на те, щоб збільшити прибутки/зменшити збитки компанії.

Знання про побутову брехню може стати корисним ресурсом, якщо знати, як із ним поводитися і як його використовувати. Аріелі підкидає декілька дуже цікавих ідей. Скористатися ними чи ні — ваша справа. Але знати про них таки варто.

Пряма мова

«Основна ідея “вичерпаного его” полягає ось у чому: протистояння спокусі вимагає значних зусиль та енергії. Вважатимемо, що наша сила волі — це м’яз. Коли ми бачимо смажену курку або шоколадний молочний коктейль, наша перша реакція — це інстинктивне «Ням-ням, хочу!». Коли ми долаємо це бажання, то витрачаємо трохи енергії. Кожне з рішень, яке ми ухвалюємо, щоб уникнути спокуси, вимагає певних зусиль (як, наприклад, один раз підняти гирю), і ми вичерпуємо нашу силу волі, коли використовуємо її знову і знову (наче раз за разом повторно піднімаємо гирю). Це означає, що після довгого дня, коли ми кажемо «ні» різноманітним спокусам, наша спроможність протистояти їм зменшується — доки ми в певний момент не піддаємось і не напихаємо себе під зав’язку сирними тістечками, «Орео», картоплею фрі або іншими смаколиками».

«Ефект “гори воно все вогнем” показує, що ми поводимось однаково — і під час дієти, і говорячи неправду. Коли ми починаємо порушувати власні правила (наприклад, не дотримуємось дієти або за грошову винагороду), ми набагато частіше відмовляємось від подальших спроб контролювати нашу поведінку — і від цього моменту є велика ймовірність, що ми піддамося спокусі і продовжимо поводитись неправильно».

«Враховуючи ефект “гори воно все вогнем”, може бути, що перший акт обману збільшить загальний рівень нечесності в уявленні про себе цього керівника, розширюючи його границю допустимого обману, що призведе до подальшого шахрайства».

«Коли думаю про всі ці причини, то розумію, наскільки масштабна та неосяжна наша здатність виправдовуватись і як часто ми раціоналізуємо практичну кожну з наших щоденних дій. Ми маємо неймовірну здатність дистанціюватись всіма способами від розуміння того, що порушуємо правила, особливо якщо наші дії на кілька кроків віддалені від прямої шкоди іншим».

«Креативність дає нам змогу придумати нові рішення для складних проблем, і точно так само може допомогти нам придумати оригінальні шляхи в обхід правил, а отже, дозволить нам подати інформацію вигідно для нас. Наш творчий мозок працює, щоб донести нам розповідь, яка допоможе нам «опинитись одночасно на двох весіллях», і творить історії, в яких ми завжди герої і ніколи не злодії. Якщо ключ до нечесності — це здатність вважати себе чесними та моральними людьми і водночас отримувати вигоду від шахрайства, то креативність може допомогти нам розповідати кращі історії — такі, які дозволяють нам бути ще більш нечесними, але все одно думати про себе як про чудових і чесних людей».

«Якби я мав розробити сучасну версію фрази [memento mori], я б, напевне, вибрав «Пам’ятай, що ти можеш помилятись» або, можливо «Пам’ятай про свою ірраціональність». Якою б не була фраза, розуміння наших недоліків — важливий перший крок на шляху до ухвалення кращих рішень, створення кращих суспільств і вдосконалення наших організацій.

Кому варто читати

Віта: Менеджерам компаній, керівникам установ, які хочуть створити у своєму колективі атмосферу чесності й порядності.

Юля: Шанувальникам психології, особливо її соціального підрозділу.

Кому не варто читати

Юля: Навіть не можу назвати категорію людей, яким це буде геть нецікаво. Мабуть, тільки тим, хто в принципі не читає нон-фікшн.

Віта: Тим, хто носить уявне «біле пальто» і свято вірить, що ніколи нізащо не бреше. Навряд чи Ден Аріелі зможе переконати таких читачів у протилежному. Та й чи потрібно?

Схожі книги

Віта: «Скок у гречку» Естель Перель — дослідження про інший аспект нечесності.

Юля: «В оточенні ідіотів» Томаса Еріксона та, певна річ, «Передбачувана ірраціональність» Дена Аріелі.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

872 thoughts on “«Чесно про (не)чесність»: чому ми брешемо

    Залишити відповідь