Артем Чапай: «Часом невигадані епізоди значно абсурдніші за вигадані»

Минулого року у «Видавництві 21» вийшла нова книжка Артема Чапая, яка  потрапила у короткий список Книги року BBC та вже встигла здобути прихильність читачів. Редакторка блогу Yakaboo поспілкувалася з письменником та дізналася, що залишилось за кадром.

Насамперед радію, що трапилась така нагода прочитати «The Ukraine». Книжка захопила, а читаючи «Тіки не ржи», поринула в спогади про свої шкільні роки. Була здивована, що мова, якою написане це оповідання, дуже схожа на ту, якою ми спілкувались в школі. Таким же суржиком були написані мої підліткові щоденники.

Який цікавий збіг! Стиль «Тіки не ржи» – пародія на мої власні підліткові щоденники: тоді я був відмінником і вірив, що пишу чистою мовою. А потім наштовхнувся на ці зошити дорослим.

Книжка не має ні передмови, ні післямови, тому багато що в ній залишається загадкою. Читаючи, ловиш себе на безлічі запитань, на які хочеться знати відповіді.

Як у Вас виникла ідея подорожі Україною на мотоциклі? Ви орієнтувались на чийсь досвід?

Почнемо з того, що то був не перший досвід. Перед тим я півтора року їздив автостопом, без грошей і без готелів або хостелів, Латинською Америкою. Це і зробило мене письменником: усе описано в «Авантюрі». Порівняно з тим досвідом, поїздка мотоциклом Україною була простішою, для мене це вже було «по-багатому», хоч і тоді ночував переважно у випадкових людей або в наметі. Ідея виникла з того, що мене самого зачепило, що в якийсь момент я Мексику знав краще, ніж свою Україну. Ну, а почавши їздити своєю країною, вже десятиліття не можу зупинитись.

В основі було бажання побачити різні куточки країни чи найголовнішим – зібрати матеріали для репортажів?

Тоді про репортажі ще й не йшлося: я їздив від 2010 року, а репортером став випадково у 2014, на тлі Майдану та подій, що розвивались після нього. Було просте: «Люби і знай свій рідний край». І в першу чергу людей, а не відомі пам’ятки або місця.

Чи одразу Ви бачили ці репортажі як книжку? У «Подорожі із Мамайотою в пошуках України» та «The Ukraine» – різні підходи? Що змінилось за цей час у стилі письма?

Три чи чотири тексти з «У пошуках України» перейшли до «The Ukraine». У тому тексті було практично поспіль описано все, що траплялось по дорозі. У збірці – лише ті моменти, які для України є найхарактернішими. Саме звідси оте the, яке когось, хто не розібрався, провокує – втім, як і задумано.

Ані в текстах, ані під ними немає згадок про роки – тільки з контексту ми розуміємо, про який приблизно час йдеться. Так само наприкінці текстів немає року написання. Чому так? Це свідомий хід – щоб не відволікати увагу читача на ці деталі чи причина, можливо, в іншому?

Тому що це не репортажі або хроніка, а художня проза, навіть якщо події в окремих розділах-оповіданнях документальні. Читачеві буде цікавіше з навмисне залишених деталей, з отого «контексту», про який Ви кажете, вловити точний час – але він уже зараз є непринциповим, а ще через десятиліття все описане здаватиметься «одним періодом» – початком двадцять першого століття.

Всі оповідання написані приблизно в один час? Чи переписувались пізніше? Були з часом внесені кардинальні зміни?

Оповідання писалися в різний час. Найперші – у 2010 році, останні три – безпосередньо перед виходом книжки й навмисне для того, щоб надати їй завершеної цілісної форми. Особливо це стосується однойменного оповідання The Ukraine, яке один літературознавець іронічно назвав «програмним». Усі раніші не те щоб переписувались, але сильно редагувалися. Хочеться вірити, що зараз я пишу трохи краще, ніж раніше. Щось було викинуте, бо не вписувалось у композицію. А в оповіданні 2011 року про Донбас було дописано продовження чи радше про те саме місце у 2014 – й це повністю міняє тон усього твору.

У Вас залишились історії, які не увійшли до «The Ukraine»?

Звичайно, десятки історій не ввійшли до тексту. В ньому зібране лише те, що я вважаю саме the Україною на даний час, те, що складається в цілісний «пазл» суспільства й духу часу.

В анотації зазначено, що книжка містить і репортажі, і оповідання. Чому вирішили об’єднати їх під однією обкладинкою? Свідомо не розділяли в окремі розділи?

Свідомо і навмисне: часом невигадані епізоди значно абсурдніші за вигадані. Часом себе ловиш на думці: «якби таке включити у роман – сказали б, що натяжка й голівудщина, що у житті такого не буває або що це сатира». Якщо якийсь момент у книжці комусь із читачів здасться дивним – скоріш за все, це документальний епізод.

«The Ukraine» увійшла у короткий список Книги року BBC. Чия була ініціатива подати її саме в жанр есеїстики?

Ну, видавництво подавало книжку в «прозу». Коли редакція ВВС віднесла книгу до «есеїстики», я мусив лізти на англійську вікіпедію читати, що ж таке «есе». На щастя, там написано, що «визначення есе дуже широке й невиразне» й перетинається, зокрема, з визначенням оповідання.

Метафора the Ukraine вдало обрамлює книжку – від інтриги в назві (чому це принизливе the?) до окремого однойменного оповідання наприкінці з детальним поясненням її суті. Та впродовж книжки читач відловлює прояви цієї характеристики, намагається інтуїтивно вловити її суть. І таки встигає сформувати свій образ цієї the Ukraine – такого собі Дарт Вейдера українського. На відміну від пересічного українця, ці зе-юкрейнівські прояви вам подобаються. Чому?

Оповідання «Відчуй себе унікальним» починається з опису людей, які зверхньо вважають себе окремими від натовпу в метро. Але героєві, «маленькій людині»,  вистачає маленького зусилля рефлексії, аби зрозуміти, що він і сам частина, яка створює цей натовп. Ото так у мене з the Україною. Та ще й у ній багато явищ значно приємніших, ніж переповнене метро в годину пік.

Що з прочитаного нещодавно можете порадити й чому?

1. Джаред Даймонд «Зброя, мікроби та сталь». Читаю зараз. По-перше, це один з найкращих non fiction, які будь-коли доводилося читати. По-друге, вона наукова, без домислів, як у Харарі, із яким його порівнюють. Автор справді ерудований і справді добросовісно попрацював.

2. Джуліан Барнс «Levels of Life» («Рівні життя»). Взірець того, про що писав Хемінгуей: речі, які попід поверхнею, зворушують тебе, навіть якщо ти сам не розумієш, що там – під поверхнею. Відчуваєш напруження, в якийсь момент емоції переповнюють, і ти не розумієш, чому – а потім у кінці все розкривається, й ти розумієш, що оця напруга була недаремно.

3. Орхан Памук «Сніг». Тому що скільки б її не читав, щоразу відкриваєш щось нове в сюжеті та деталях, що раніше пропустив.

4. Федір Достоєвський «Брати Карамазови». Новеньким це не назвеш, але читав її вже 5 разів і буду ще.

5. Анатолій Дністровий «Пацики». На мою думку, це одна з найкращих прозових книжок часів незалежної України.

Цього тижня на Yakaboo – хороша нагода ближче познайомитись із творчістю Артема Чапая, адже діють мінус 20% на всі книжки письменника.

(Visited 204 times, 1 visits today)