Шарлотта Бронте, яку ми повинні прочитати прямо зараз

Літературознавець і перекладач роману Донни Тартт “Щиголь” Анастасія Завозова розповіла, за що потрібно любити твори Шарлотти Бронте на честь 200-річчя від дня народження письменниці.

Вчора (21 квітня – Yakaboo) був день народження Шарлотти Бронте. Двісті років, дуже добре збереглася. Сама я так і не зуміла полюбити Шарлотту Бронте як персонажа, хоч вона, звичайно, моєї любові і не потребує.

При цьому я  дуже щиро і пристасно люблю роман «Джен Ейр» (у чому, я думаю, є певна заслуга Віри Станевич), який для мене повністю не про якесь доросле кохання (Саманта Елліс в своїй книзі How to be a Heroine дуже влучно підмітила, що сестри Бронте завжди трішки переливали в своїх книгах любові через готичний, позамежний край, бо не надто знали, наскільки справжня любов буває прозаїчною – можливо, Шарлотта періоду Артура Ніколса це і зрозуміла, але неймовірний, осиново-чорний зі свистячим в вухах вітром «Грозовий перевал» і вийшов таким неймовірним, що вся любов у крихітки Емілі жила і кипіла десь в голові; Шарлотта потім, редагуючи вірші Емілі для посмертної публікації, напише досить незграбну передмову до сестри, яка виглядає як погано накладений тон, Емілі в ньому вийде Офелією, яку замість Гамлета звів з розуму талант) – так от, не про якесь доросле кохання, а про щось дуже дитяче, чуттєве, пов’язане з якимись першовідкривачами світу і дивовижними речами в ньому. У «Джен Ейр» багато того, що хотілося спробувати на зуб і покатати в пальцях, понюхати носом в кінці кінців – всі ці холодні курки і пампушки з маком (зараз думаю, чи не sweetbread це був, ото був би номер), гроги, плюшеві крісла, свічки і каміни, низькі стельові балки, червоний оксамит, обмерзлі стежки, маленькі чоловічки в зеленому, врешті-решт, і брошка із перлиною.

Шарлотта Бронте, можливо образилася б, дізнавшись, що з її кращого роману я вичепила речі, які округлюють світ, а не змушують серце битися об скелі. У 1848 році Бронте (тоді ще під виглядом Каррера Белла) листувалася з критиком Льюїсом – всі пам’ятають цю цю переписку, зрозуміло. Шарлотта щосили намагається сподобатися Льюїсу, Льюїс поблажливо вчить її писати – обидва, в загальному, молодці. Льюїс радить Карреру Беллу читати Остен, і Белл пише йому пристрасну відповідь про те, що для нього не буває художника, творчої людини (о, це слово artist!) Без поезії і пристрасті. Пізніше вона – в листі своєму видавцеві Вільяму Сміту Вільямсу – назве Остен an incomplete lady, дамою незакінченою, якщо так можна висловитися, тому що її книги не мають пристрасті, бурі, грози, ПОЧУТТЯ.

І я б могла полюбити навіть таку Шарлотту, незважаючи на те, що мій найулюбленіший літературний персонаж – це Флора Пост з «Незатишної ферми», яка любить, щоб все навколо було чисто і охайно і не любить, коли її просять висловлюватися про щось щось важливе. Така Шарлотта – з палаючим в серці Торнфільдом – фігура, яка цілком заслуговує якщо не любові, то поваги. Але я завжди пам’ятала ту маленьку сімейну сценку, через яку ми втратили роман «Емма Браун». Шарлотта, нарешті вибігла заміж, приносить чоловікові перші два розділи «Емми Браун». Артур Ніколс читає їх і кисло зауважує, що письменництво – це все-таки не жіноча справа. І тут ми навіть не можемо занадто дорікати Артура Ніколса, то був типовий священик-вікторіанець, для якого жінки були завжди відокремлені церковної лавою і обмежені рамками приходу – на жаль, церковного. У цих жінок є певна сфера, в якій вони існують – і своїм існуванням утримують чоловіка на плаву, ну, ніби як маяки на скелях, щоб було, знаєте, куди причалити. І неясно, що буде, якщо вони раптом перетворяться в блукаючі вогники.
Після цієї розмови Шарлотта покірно прибирає рукопис в стіл, і через деякий час вмирає – страшний токсикоз, ослаблений організм, смертельний грип. І ось заради таких моментів, коли вона прибирає цей чортовий рукопис в стіл, мені б і хотілося, щоб винайшли машину часу. Щоб сісти туди, схопити її за плечі, потрясти як слід і сказати – ну і де твоя пристрасть, де твоя поезія, де твої зрештою ПОЧУТТЯ ?! Гаразд, в загальному. Нема машинки, немає і книжечки. Шарлотта Бронте не потребує моєї любові, як любові Шарлотти Бронте абсолютно не потребувала Джейн Остен.

Але її романи нашої любові як і раніше потребують, тому що весь світ зараз святкує чотирьохсотріччя з дня смерті Шекспіра – йому сурмлять, його оспівують, в честь нього до людей зі сцени сходить Камбербетч. І Шарлотта – провінційна, негарна Шарлотта, з червоними як яблука щоками і дуже поганими зубами – знову виглядає на цьому тлі тією страшно невпевненою і страшно талановитою жінкою, якій вічно ставлять в приклад батька і матір англійської мови – пана Шекспіра і міс Остен. Їй нічого не залишається, окрім як захищатися і палити за собою мости дієсловом.
Тому, якщо ми і не можемо повернутися на двісті років назад і врятувати «Емму Браун» від Артура Ніколса, то сьогодні, як мені здається, ми повинні хоча б врятувати Шарлотту Бронте від Шекспіра, щоб вона знову сховалась в затінку зі своїми незакінченими двома главами.
Три потрібних книги про сестер Бронте:

How to be a heroine by Samantha Ellis – дуже пристойні і завзяті мемуари про читання, в якому, крім усього, Елліс розбирає і романи сестер Бронте.

The Brontё Myth by Lucasta Miller – найкраще, на мій погляд, дослідження феномену міфологізації сестер Бронте в образі йоркширських гормональних крикунів. З аналізом листів, документів, щоденників і залученням здорового глузду.

The Bronte Cabinet by Deborah Lutz – дуже захоплююче дослідження трьох життів в дев’яти предметах. Дебора Лутц намагається зрозуміти, як жили три літературні сестри Бронте, описуючи їхні речі. На Lithub є уривок.

Джерело: блог Анастасії Завозової