Олександр Бойченко: «Написати такий роман, як мені би хотілося, я не можу. А писати такий, як я можу, мені не хочеться»

Нещодавно у чернівецькому «Видавництві 21» вийшла збірка есеїстики Олександра Бойченка «Країна за Збручем». З цієї нагоди напередодні дня письменника ми поспілкувались з Олександром про книжку, дитячу мрію написати великий роман, книжкові вподобання та про те, чи можливо навчити інших писати.

Ваша нова книжка «Країна за Збручем» – насправді дуже актуальна. Бо вкрай корисним і потрібним є критичний погляд на сучасні події в державі. Крім того, ви окреслюєте важливе місце мови, літератури, роль інтелектуалів у суспільстві. А потім ніби через умовний місток переходите до власних історій, і читання стає лайтовішим, душевнішим. Для чого було задумане таке переключення уваги читача?

Що таке актуальність – це кожен розуміє по-своєму. Для когось, мабуть, актуальнішими справді є теми з першого розділу: мова, наше постколоніальне становище, політкоректність, функціональна безграмотність, зрештою, війна на Донбасі. А когось іншого, може, більше хвилюють змальовані в другому розділі пошуки новорічної ялинки, весілля чи зустріч однокласників. Тільки в будь-якому разі не варто в цьому всьому переоцінювати роль читача. Мені, звичайно, приємно, коли мої тексти знаходять якийсь відгук, але про читачів я думаю в найостаннішу чергу. Головне для мене – завжди робити все так, як я хочу. А хотів я задовго до виходу книжки назвати її «Країна за Збручем». Тому так і розташував тексти: спочатку ті, що писалися для сайту «Збруч», а потім ті, що для журналу «Країна». Якби захотів назвати книжку «Країна до Збруча», то розташував би їх навпаки.

«Країна за Збручем» – це знову збірка малої прози. А чи не виникало у вас коли-небудь бажання вийти за рамки есеїстики, вдатися до більших літературних форм? Можливо, навіть спробувати написати роман?

Бажання виникало, але спроб не було. Та й не бажання, радше мрії такі напівдитячі були. Пригадую, приїхав додому в село, я тоді на першому курсі вчився, сиджу в своїй кімнаті, римую в зошиті якісь воплі й соплі. Тут бабця заходить: «Шо ти там шкрябаєш? Пісатєль чи шо?». Я їй: «А хоч би й пісатєль, вам, дєрєвня, яке діло?». Бабця знімає з полиці Льва Толстого і каже: «О, бачиш, оце пісатєль. Бачиш, яку грубу книжку написав. А де твоя книжка?». «Буде, – кажу, – ще й моя, не бійся». «Та я, – каже бабця, – не дуже боюся. Але поки ще буде, йди принеси корові води». То десь у ті часи, набираючи воду з криниці чи рубаючи дрова, я мріяв: чекайте, от виросту великий і напишу такий роман, що ваш Толстой не буде знати, куди заховатися. Але з роками попустило, більше не мрію. Ну, серйозно кажучи, я знаю, що написати такий роман, як мені би хотілося, я не можу. А писати такий, як я можу, мені не хочеться.

Тематика ваших текстів доволі різна: від суспільно-політичних колонок на «Збручі» до особистих рефлексій у «Країні», а є ще ж літературно-критичні есе, інші публіцистичні статті. Ви дотримуєтесь якогось визначеного балансу тем, чи просто пишете про те, про що хочеться саме зараз? І якщо так, то про що найбільше хотілось писати у «Країні за Збручем»?

Та по-різному буває. Моя найбільш, так би мовити, професійна збірка – це «Мої серед чужих». Там зібрані тексти про зарубіжних письменників. Майже всі ті тексти попередньо були надруковані в чернівецькій газеті «Молодий буковинець». Оскільки за багато років викладання в університеті я перечитав купу курсів від Гомера до наших днів, то мені, в принципі, було все одно, про кого писати. Дивився в календар, у кого там на наступному тижні річниця народження чи смерті – і писав. А щодо найновішої книжки, то я просто мав усні домовленості: для «Збруча» писати щось таке аналітичне і суспільно-політичне, для «Країни» – історійки з життя. А коли вже пообіцяєш, то нема виходу: хочеш чи не хочеш – треба робити.

Якраз завершилась чергова Літшкола в Карпатах у межах проекту Litosvita. Вже традиційно ви були на ній одним з лекторів, що навчають учасників письменницькій майстерності. Як ставитесь до того, що все більше журналістів, копірайтерів та навіть блогерів прагнуть стати письменниками? Невже писати книги – це насправді таке легке й доступне кожному ремесло, а не якесь особливе покликання?

Писати книги – ремесло яке завгодно, тільки не легке. Воно й фізичних сил багато потребує, щоб сидіти цілими днями згорбленим і не хворіти. А вже психічної енергії – неміряно. Причому психіка письменника має бути оксюморонною: з одного боку, вразливою, з іншого – стійкою. З одного боку, ви мусите справді перейматися тим, про що пишете, з іншого – витримувати в процесі письма постійні психічні перевантаження. А ще з третього боку, треба вміти не ламатися від ударів критики. Тому не знаю, з якої причини стільки молодих людей хочуть стати письменниками. Видно, відчувають у собі достатньо і психічного, і фізичного здоров’я. Так само не знаю, чи допоможуть різні літкурси стати журналістам і блогерам успішними письменниками. Але знаю, що вони їм допоможуть стати грамотнішими – якраз у сенсі ремесла – журналістами і блогерами, а це в часи тотальної кризи професіоналізму вже непоганий результат.

А як все ж написати хорошу книжку? Особливо, коли притому не писати – це ще більше щастя, ніж писати (якщо вірити самому Олександрові Бойченку)

Я не пишу книжок, я пишу окремі тексти, які потім збираю в книжки. Якщо колись напишу відразу цілу книжку і вона виявиться хорошою, обов’язково поділюся з вами творчими таємницями. А наразі знаю тільки, як добре не писати. Не сідаєш і не пишеш – от і весь секрет.

Якщо від писання книг перейти до їх читання, то тут рецепт щастя мав би бути швидше обернений: читати – більше щастя, ніж не читати. На вашу думку, скільки хвилин в день, чи, скажімо, скільки книжок на рік потрібно читати, щоб відчувати себе у цьому розумінні щасливою людиною? І яким є ваш книжковий «необхідний мінімум»?

Це значною мірою залежить від віку. В юності й молодості я читав, ясна річ, дуже багато. Сама філологічна освіта того вимагала. Але, звичайно, читалося й щось поза програмою. Передусім філософська і релігійна література. Тепер я маю таку біду, що часто мушу редагувати книжки інших авторів. Тобто мій нормальний робочий день виглядає так: зранку пишу своє або щось перекладаю, після обіду редагую чуже. На читання «для душі» залишається час перед сном, якась година, іноді й менше. Але це дуже важливе читання, без нього я почуваюся неповноцінно.

Те, що із сучасної української колумністики народжуються хороші книжки – вже доконаний факт. Поряд із вашими текстами для «Збруча» і «Країни», які увійшли до «Більше/Менше» та, власне, «Країни за Збручем», можна згадати і ТСН-ки й інтерв’ю Юрія Андруховича («Тут похований Фантомас», «Нам усім пощастило»). Інтерес видавця зрозуміти не складно, але чим пояснюєте інтерес читача до таких книг? Адже більшість того, що в них написано, можна було вже десь прочитати. Тим не менше, купують і читають видання і Бойченка, й Андруховича.

За Юрка Андруховича не скажу, це треба його питати. Наприклад, якими накладами розходяться такі його збірки. Моя ситуація виглядає так: якщо ви берете за критерій слово «купують», то пояснити інтерес читача я нічим не можу, бо ніякого інтересу не бачу. Я свої наклади знаю, можете мені повірити, що у моєму випадку різниця між «купують» і «не купують» майже непомітна. Принаймні для моєї кишені. Ви кажете, що нескладно зрозуміти інтерес видавця, а для мене це якраз найбільша загадка. Навіщо воно йому з такими продажами? Мабуть, просто стара дружба спрацьовує. Щоб продати мінімально пристойну кількість примірників, треба їздити в розрекламовані довжелезні тури з презентаціями. Я від цього категорично відмовляюся. Кілька принагідних презентацій у Чернівцях, Києві і ще двох-трьох західноукраїнських містах – і все, досить. 

Попередня ваша книга – «Ворохтаріум», яка вийшла у співавторстві з паном Друлем та паном Андруховичем, була взагалі не написана, а наговорена. По суті, це просто довга змістовна розмова інтелектуалів, однак адаптована для широкого кола читачів. Щоб і вони могли дізнатись багато нового, скажімо, про Сократа, Гессе або Франка, про театральні постановки за книгами чи про літературну критику. Це доволі популярний у світі формат великого інтерв'ю, який, однак, ще не дуже прижився у нас. А особисто вам сподобався такий формат розмови?

Особисто мені дуже сподобався. Засісти втрьох на три доби в Карпатах, увімкнути диктофон і молоти язиком, кому що пригадається. Потім, щоправда, довелося ще місяць то все чистити й редагувати, але все одно місяць роботи – і книжка готова. Це дуже швидко. Якщо у когось будуть подібні пропозиції, тільки, може, цього разу не в Карпатах, а десь над морем, то прошу не соромитися і звертатися.

І на завершення традиційно просимо про ТОП-5 книг від Олександра Бойченка. Які книжки і чому саме їх можете порекомендувати нашим читачам?

Тут проблема в тому, що я особисто не знаю ваших читачів, а неможливо щось радити незнайомим людям. Якого вони віку? Навіщо вони читають? Що хочуть винести з прочитаних книжок? Збираються лише читати чи навчитися й писати? 

Залежно від цих і багатьох інших речей мої топ-п’ятірки були б зовсім різними. До одного списку би потрапили Біблія, Гомер, основні упанішади, буддійська Тіпітака і Дао-де-цзин. Це якщо ви – юна амбіційна особа і в майбутньому хочете зрозуміти, на чому виросла світова культура. А якщо вас цікавлять технічні межі, до яких може дійти художня література, то читайте, скажімо, ПрустаКафкуДжойсаГомбровича й Ґарсія Маркеса. А може, ви плануєте писати вірші українською мовою? Тоді Шевченко, ранній ТичинаАнтоничПлужник і Свідзінський

Про сучасну українську літературу мені ліпше не говорити: у мене в ній багато друзів, тому про навіть відносну об’єктивність нема мови. Якщо ж вам цікаво знати, від чого я як читач переживаю «судоми щастя», то це Чехов – автор дуже дотепний і водночас безжальний; весь Стефаник – просто найкращий український прозаїк усіх часів; ранні романи Гамсуна, від якого я найбільше довідався про причуди людської психіки; «Шум і лють» Фолкнера як найцікавіша трансформація біблійного, точніше, новозавітного сюжету; нарешті – весь Селінджер, після читання якого я ніколи не знаю, чого мені більше хочеться: бігти рятувати цей світ чи підпалити його до дідька. Це ніби досить далекі один від одного автори, але, як мені здається, їхньою спільною рисою є абсолютно нерозривне поєднання трагічного і комічного. Втім, хоч би який перелік був вам ближчий, не забувайте раз на рік перечитувати «Вінні-Пуха». Для рівноваги. 

Ірина Стахурська
Менеджерка з комунікацій, працюю в аграрній сфері. За першою освітою – банкір. Палко люблю читати і все, що пов’язане з книжками. Віддаю перевагу художці, бо ніщо не зрівняється з задоволенням від прочитання доброго роману. Авторка інстаграм-блогу @book_klondike
https://www.instagram.com/book_klondike/

227 thoughts on “Олександр Бойченко: «Написати такий роман, як мені би хотілося, я не можу. А писати такий, як я можу, мені не хочеться»

    Залишити відповідь