Що читають блогери. Юрій Гудименко

У новій рубриці Yakaboo розкаже, якими книгами зачитуються топові українські блогери. У першому випуску – літературні вподобання Юрія Гудименко. Автор «Тріскових війн» (текст, що набрав півмільйона переглядів) має понад 30 тисяч підписників у Фейсбуці, живе в Києві та веде кілька програм на 5 каналі.

Я читаю всюди, де можу, а можу багато де: метро, таксі, на ніч, у туалеті (так, я не боюсь сказати). Нещодавно прочитав майже третину книги про політтехнології під час концерту Монатика на фестивалі. Чудовий був виступ, всі залишилися задоволеними: дружина – виступом, я – книгою, Монатік, мабуть, гонорарами.

Останнім часом читаю найчастіше з екрану смартфона, але паперові книжки продовжую купувати. Так, це нелогічно. А що взагалі логічно? Я люблю папір. Окрім, звичайно, тих випадків, коли потрібно кудись переїжджати, і виявляється, що книг у тебе стільки, що потрібно винаймати «БелАЗ» із прицепом.

Я намагаюся якось перемежовувати корисні книжки із приємними, важкі – із легкими. Прочитав «Очікуючи Годо» – потім якусь легку фантастику. Наукова література – потім потрібно перечитати якусь стару улюблену книгу. Якщо мозок тільки розважати, я тупію. Якщо тільки напихувати знаннями – стаю занудний. Тому я поєдную розважальну і серйозну літературу, щоб бути тупим та занудним одночасно.

Отже, список.

1. «Смок Беллю» та «Смок і Малий» Джека Лондона.

Це не найбільш відомі твори письменника, але вони чудові та легкі, майже позбавлені пафосу, досить типового для північних оповідей Лондона, проте наповнені гумором та іронією. «Спочатку його звали Кристофер Беллю» – так розпочинається розповідь, і відірватися від неї ви зможете навряд.

2. «Біла троянда» Глена Кука.

Це фентезі. І це не саме типове фентезі у світі. Тут зло є привабливим, а світлі сили виглядають доволі огидно. Головні герої – не якійсь там умільні гобіти, а найманці, які слугують керівництву Імперії для придушення повстань, і не то щоб у цій роботі ім вдалося оминути катувань, насилля, згвалтувань та інших «радощів війни». «Біла троянда» – одна з серії книг про Чорний загін, найбільш демонстративно підкреслює різницю між тим, якими бачать себе люди, і тим, якими бачать їх інші. Наразі книги Глена Кука про «Чорний загін» готують до екранізації, якщо це комусь цікаво.

3. Ліон Фейхтвангер, «Юдейська війна» і взагалі увесь тритомник про Йосипа Флавія.

У мене із «Юдейською війною» свої взаємовідносини, бо ж я її вперше прочитав на верхній нарі у СІЗО, коли відпочивав у цьому закладі в очікуванні суду щодо чи то підриву пам’ятника Сталіну, чи то обливання фарбою пам’ятника Дзержинському (на той момент міліція іще не визначилась). Фейхтвангер у тритомнику про відомого римського історика єврейського походження зачепив, здається, чи не усі дратівливі теми літератури і суспільства, коли по черзі, а коли одночасно. Саме оповідання про людину, що внаслідок життевого шляху вимушена спостерігати з табору римлян зруйнування власної батьківщини, не просто захоплює. Воно дратує. Дратує розумінням героя та його вчинків, повним, тотальним розумінням, але ж вчинкі ті найчастіше непривабливі і не героїчні. Це не про героя книга. Це про людину.

4. Стіг Ларсон, «Дівчина із татуюванням дракона»

Так, я читаю детективи. Так, це попса. Так, мені байдуже. Будете базікати, я у вас ще й томиком Несбьо кину.

5. «Пісочний чоловік» Ніла Геймана

Насправді, це не книга, а графічний роман, себто комікс для дорослих, і ще насправді – на цьому місці могла бути майже будь-яка книга Геймана. Але «Пісочна людина», «Сандман», особливий. Це цілий екскурс у світову літературу, міфологію десятка культур, відсилки на той чи інший твір є хіба що не у кожній ілюстрації. Шедевр постмодернізму, тонкий, чуттєвий і жорстокий одночасно. «Пісочна людина» заслуговує не те щоб навіть на увагу. Вона заслуговує на культ – і має його.

6. Єйтс, той який Вільям Батлер. Вірші. Збірки

Він чудовий. Ліричний. І якщо вам потрібні вірші, які можна читати коханій людині, то читайте краще Бодлера. А Єйтса читайте вночі під зірками на природі наодинці. Можна після «Темряви твоїх очей» Масодова. Для контрасту, так би мовити.

7. «Князь світла» Роджера Желязни

Це, знову ж таки, не найвідоміший твір відомого фантаста («Хроніки Амберу» більш відомі, і це не дивно), але «Князь світла» більш самоіронічний. Це книга про Будду, який веде війну проти богів індуїстського культу, і є тут і сам Будда, і Калі, і Шива, і інші боги, але є деталь: вони не боги. Вони люди. Люди, які прилетіли колись на порожню (ну гаразд, не порожню) планету, і внаслідок різниці у знаннях та технологіях стали для інших богами, пафосними та занудними. І саме на їхніх кістках станцює свій танець Будда, із жартами про «фашистські банджо», карму та після декількох своїх смертей. Ну і тим, хто дивився фільм «Арго», нагадаю, що знято його було за реальними подіями, і в реальному житті заручників рятували як раз під легендою зйомок фільму по «Князю світла», задля чого ЦРУ викупило права на екранізацію.

8. «Бійцівський клуб» Чака Поланіка

Ні, фільм не такий. Так, книга краще. Незважаючи на те, що найкращі часи «Бійцівського клубу» вже позаду, і він трохи застарів, написаний він так, що цікавим буде завжди, так чи інакше. Цей динозавр не вимре навіть після метеорита, бо Чак Поланік бачив Бога, і Бог спитав його: «Навіщо?».

9. «День опричника» Володимира Сорокіна

Сорокін – це живий пророк сучасної Росії, і це лякає. Якщо пророком сучасної України можна назвати хіба що матюкливого самурая-філософа Подерв’янського, то Сорокін – з жорстоких пророків, і пророцтва його збуваються. Прочитайте «День опричника», потім погляньте на дату написання повісті, а потім (це станеться автоматично, не напружуйтесь) порівняйте із російським сьогоденням. Потім знову погляньте на Сорокіна і знову на Росію. Так. Це опрична гусениця. 

10. «Американський психопат», Брет Істон Елліс

Це сучасна сатира, яку ми заслуговуємо. Просто прочитайте, якщо ви не вагітні, не їсте у процесі і вам вже виповнилося років з двадцять, а краще двадцять п’ять. «Психопат» наповнений іронією та гумором не менше, ніж вбивствами проституток та перелічуванням модних брендів одягу. Це, мабуть, найбільш смішний твір сучасної літератури – зважаючи на те, що у книзі, здається, немає жодного вдалого жарту взагалі. І це чудово.