Небезпечний, але фантастично красивий: #ДвіДумки про графічний роман «Блексед»

У Лас-Вегасі, в розпал ядерних випробувань, або Новому Орлеані, в розпал Марді Гра, Блекседа завжди чекають несподівані зустрічі. Але занурюватися в минуле або таємниці наймістичнішого міста Америки деколи доводиться надто вже буквально, чого коти страшно не люблять… Розкішна графіка і багатий кінематографічний стиль Гуарнідо в поєднанні з письменницькою майстерністю Каналеса забезпечили серії «Блексед» всесвітню славу і з десяток престижних нагород. Тож наші оглядачки не змогли пройти повз нового роману Блексед. Том 2. Червона душа. Мовчазне пекло. І написали про нього #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: «Блексед» це той графічний роман, який викликає естетичний трепет. Візуально вишуканий, із шармом старої, але не завжди доброї Америки, з чуттєвими епізодами і виразними персонажами. Роман, у якому знайдеться місце і блюзу, і Сартру, і комуністичному фанатику, і класичному приватному детективу. Ми з Юлею вже мали нагоду познайомитися з цим зооморфним світом та його героями і, без перебільшення, закохалися в нього.

Юлія Дутка: «Блексед»  це коли малюнок закохує, а сюжет захоплює. У цього чудового іспанського дуету прекрасно і з першим, і другим, а таке, повірте, буває не завжди (частіше щось дуже круте, а інше просто норм). У чорнокотовому мальописі актуальні соціальні теми, дрібка кохання, вогонь пристрасті та несподіваний фінал. Чого ще душа забажає? Мені от цілком досить.

Червоний слід

Юля: Кожен раз, коли натрапляю на романтику комунізму в західних творах, нестримно кривлюсь. Що може бути привабливого у кровожерному тоталітаризмі, який не лише знищує свій народ, а й інші хоче поневолити? От і «Блексед» звернувся до цієї теми. Ми бачимо щупальця червоного спрута, який тягнеться до щасливого капіталістичного світу. Тягнеться, щоб залякувати і завойовувати, щоб забрати собі все, що може бути корисним. І його навіть приймають із відкритими обіймами, бо навколо СРСР завжди був ореол міфу і якоїсь романтики рівності, що неможлива в принципі.

Червоний слід веде і обривається, петляє і заплутує. Блексед добряче отримує по писку, але продовжує вистежувати і дізнаватись вельми неприємне про тих, кому довіряв. Ця частина немов чистилище: страждання для істини, біль для розуміння, удари для прозріння. 

А ще тут дуже зворушлива любовна лінія, але Блексед у чомусь нагадує Джеймса Бонда щоразу закохується, мов уперше, і щоразу не може втримати свого щастя. Тому що треба ловити червоний слід. 

Віта: Автори «Блекседа» надихалися атмосферою Америки 50-х, тому природно, що «в добу великих слів, великих конфліктів і великих людей» «червона загроза» рано чи пізно мала б з’явитися. У центрі цієї історії група лівих інтелектуалів «Дванадцять апостолів», серед них вибуховий набір романтиків-шаленців: хімік, поет, російський художник, фотографка, скульптор, письменниця. Інтелектуальна еліта й богема, яка, здавалося б, тільки й може, що нанизувати слова на сенси і перекидати їх туди-сюди. Аж ні: з дружби салонних комуністів та вчених-атомників може народитися щось вельми небезпечне. Потужна зброя в руках ворогів, яка має потенціал знищити весь світ.

Яка роль у цьому авангардного митця? Хто тут справжній поганець вчений із драматичним минулим чи філантроп з лівими поглядами? А може, є ще якась сила, яка діє не так очевидно? Блексед розбереться з усім. За традицією жанру, не обійдеться без вродливої фатальної жінки. Не всі залишаться живими. Але світ укотре! буде врятовано.

Трійловий блюз

Віта: Автори «Блекседа» обирають із того часопростору, яким надихаються (нагадую, це Америка середини минулого століття) усе «найсмачніше» всі знакові культурні коди і мотиви. Звісно, хіба тут обійдешся без блюзу? Про цю музику кажуть, що виникає вона тоді, коли хорошій людині погано. Герой «Мовчазного пекла» пропащий пияк і геніальний музикант Себастьян Флетчер одна з тих загублених добрих душ, яку вимучує страшна таємниця. Чужа таємниця про отруту під виглядом допомоги, яка скалічила сотні життів.  

Коли митець мусить мовчати про те, що рветься на волю, мовчання отруює його сильніше, ніж будь-який токсин. І нехай правда може бути руйнівною, вона рано чи пізно прозвучить потужним фінальним акордом, самотнім відчайдушним блюзом, музикою, що, ніби вибухова хвиля, зачепить усіх, хто опинився в зоні її досяжності.

Цей блюз, це «Мовчазне пекло» історія справді неймовірна. Болісна і сильна.
А тобі вона як, Юлю?

Юля: Ця частина мені дуже сподобалась. Мабуть, найбільше з усіх «Блекседів» до того. Може, тому що не так давно трохи начиталась на тему, яку зачіпає цей випуск, що ліки не завжди ліки, а в перспективі ще те трійло, яке перекреслить навіть думку про те, щоб жити колись здоровим життям. Але хто про це говорить? Та ніхто. Хіба блюзові нотки нагадують про тих, хто ніколи не зміг вирости, не зміг жити повноцінним життям, тому що повірив казочці про чарівну пігулку.

Чимось воно близьке до того непевного часу, який маємо зараз, коли кожен може нести у собі бомбу сповільненої дії, навіть не підозрюючи, що зачепить усіх довкола, а сам відбудеться легким переляком. Але у Блекседі не тільки про страшну правду, а й про те, щоб не боятись її висловити. Щоб разом з зізнанням скинути камінь з душі і нарешті вдихнути на повні груди. 

Посповідатись перед смертю чи як…

Esthetic Education

Юля: «Блексед» відпочинок для очей і водночас величезний шмат роботи для мозку, який має не тільки переосмислити сюжет, а й прослідкувати за кожною деталлю неймовірно естетичного малюнку. Хоч я ніколи не хотіла потрапити у минуле, але мода та естетика середини ХХ століття в Америці мені дуже заходить. Я б щось таке приміряла і з задоволенням глянула б кіно, де люди трохи пошарпані далекою війною, але готові бути щасливими, адже США країна можливостей. Там кожен може чогось досягти. Але завжди знайдуться ті, хто прагне перешкодити чужій мрії. Але навіть їх іспанський дует авторів зображає по-своєму привабливими.

Трохи вибляклі кольори натякають на те, що чимало часу пройшло від тих подій, але вони все-такі ж живі у пам’яті тих, хто залишився жити ХХ століттям. Тож збавмо яскравість та пройдімось злочинами проти людства у злегка гангстерському стилі, тримаючи перед очима образ дона Корлеоне із запаленою сигарою і фразою про повагу. 

Віта: Юлю, погоджуюся з тобою: щоб повністю прочитати «Блекседа» і текст, і малюнок, і сенси треба хоча б трохи орієнтуватися в культурному контексті. Підозрюю, справжні знавці та шанувальники тієї епохи знайдуть ще більше натяків на конкретні персоналії і ситуації. Я ж не можу не захоплюватися тим, наскільки вирізно прописані персонажі і візуально, і їхні характери. Тут є цілком впізнавані типажі від божевільних професорів до гангстерів, від волоцюг до вуличних музикантів. І водночас кожен із них індивідуальність.

Те ж саме стосується локацій. Паб, пляж, карнавал Марді Гра, велелюдне прийняття, майстерня художника, особняк магната, брудна вулиця все прописано дуже чітко й дає дуже живе відчуття атмосфери. «Блексед» ніби затягує у свій світ небезпечний, але красивий. Аж так, що інколи з нього не хочеться повертатися.

Кому варто читати

Віта: Шанувальникам красивих графічних романів і Америки 50-х.

Юля: Та всім, адже «Блексед» не тільки фантастичний малюнок, а й добре продумані сюжети.

Кому не варто читати

Юля: Хіба тим, хто не сприймає книжки з картинками.

Віта: Тим, хто любить супергероїв, але не любить людиноподібних котиків.

Схожі книжки

Віта: Перший виданий українською том «Блекседа» з новелами «Десь серед тіней» і «Арктична нація». Якщо ви досі не прочитали його це просто маст!

Юля: Є щось брутальне у цьому, як у «Проповідника» Гарта Енніса та Стіва Ділона. І неймовірна естетика як багатотомної «Саги» Браяна Вона та Фіони Стейплз.