Непроста це штука — бути безсмертними: огляд роману Мілана Кундери

Чеський письменник Мілан Кундера, який понад 40 років жив у Франції у вигнанні, лише в грудні 2019 року зміг нарешті відновити своє громадянство. Роман «Безсмертя» 1988 року був останнім, який Кундера ще написав чеською: потім лиш французька заполонила його творчість. Це одна з його найзагадковіших його книг, і цю загадку вже спробували розгадати авторки блогу Yakaboo.

Оглядачки

Віталіна Макарик: У моєму читацькому досвіді це четверта книжка Мілана Кундери, і я остаточно переконалася, що у випадку із цим автором годі шукати якихось закономірностей. Всі його романи, які мені доводилося тримати в руках, дуже різні за настроєм, підходом, акцентами. «Безсмертя» — це той випадок, коли ідея і форма превалюють над сюжетом. І той випадок, коли в текст треба зануритися достатньо глибоко, щоб зрозуміти (відчути) його.

Юлія Дутка: Досі я читала тільки «Вальс на прощання» Мілана Кундери, тож з автором знайома, але не те, щоби добре. Та, вочевидь, «Безсмертя» добряче відрізняється, адже в ньому сюжет виступає своєрідною допомогою для розкриття образів та символів, але аж ніяк не основною ціллю. Тож маємо красиве афористичне читання, про яке важко розповідати. Що ж це було?

Трикутник

Юля: Любовний трикутник — назвіть ще класичніший сюжет. На кожній вершині, немовби у кутках рингу свій гравець, боєць, який знає, чому вступає в бій. От тільки в «Безсмерті» не для кожного ця боротьба очевидна, бо хтось і не уявляє, що має суперника в коханні. Але суперництво тут тягнеться довше, мало не з прадавніх часів. Трикутник, вписаний в трикутний, який водночас виходить за його межі. Ми постійно кружляємо навколо них. Автор же, здається, цим потішається. Що всі підкорились його геометричній грі.

Поки я намагалась відчитати символізм, адже сюжет в Кундери ніколи не буває цілковито прозорим, персонажі, здавалось вийшли з-під опіки автора і зайнялись власним життям. Лора ховала під темними окулярами не заплакані очі, а Беттіна все строчила листи, на які гріх було б відповідати. Безладні дії, які не мали б залишитись в історії, але те, що починається в трикутнику, там і залишається. А той, кому вдалось вийти за його межі, назад вже не повернеться.

Віта: Трикутників тут кілька, і вони навіть трішки накладаються один на одного у часі. Найцікавіший, звісно, (бо найпікантніший) — це трикутник Аньєса-Поль-Лора. Саме жест прототипки Аньєси буцімто спонукав автора-оповідача на цю історію. Хоча, може, це була й не вона, а її (зла) сестра (-близнючка) Лора? Жінка, яка позичила в неї цей фірмовий жест-на-прощання, цей підпис під фінальним «цілую», щоб зрештою запопасти і її чоловіка? Цього ми не знаємо напевне, адже автор, жонглюючи персонажами, вводячи себе-оповідача у текст, так і не дає остаточної відповіді. Тут сюжет як ланцюжок подій не надто важливий взагалі. Важливі лише думки, ідеї, осяяння, якими автор щедро ділиться.

Але повернімось до наших закоханих. Аньєса і Поль — щасливе подружжя, яке вже прожило разом купу літ, виростило єдину доньку і знайшло баланс між реалізацією в роботі чи/і творчості та сімейному житті. Чому ж Аньєсі дедалі більше хочеться зникнути, втекти, заховатися у гірському будиночку десь у Швейцарії, якомога далі від доньки й чоловіка, яких вона любить, але воліє любити на відстані? Чому ж її сестра Лора (така не схожа на неї — ні характером, ні прагненнями, ні темпераментом) хоча й має молодого коханця, та все частіше прихиляється за розрадою до Поля? Чому у критичний момент лише йому дає право розпоряджатися її життям? Хто тут кого насправді любить і хто із жінок зрештою лишиться у їхній спальні, а хто — у (вічній) пам’яті?

Приречені на безсмертя

Віта: Про вічну пам’ять я тут, як ви розумієте, згадала недарма. Адже автору, як і багатьом його персонажам, ідеться про безсмертя — не про фізичне, а про те абсолютне, підкріплене пам’яттю і шаною нащадків. Й одна з найцікавіших тем для роздумів — чи потрібно для того, аби його отримати, здійснити щось видатне? Чи вписати своє ім’я у список безсмертних можна, даруйте на слові, «примазавшись» до когось із них? Так, як це робить Беттіна — жінка, яка листувалася з Гете, а після його смерті — з іншими видатними умами свого часу. Жінка, яка обрала амплуа «малої дитини», щоб долучитися до проміння його слави. Плодом їхнього спілкування стала збірка «Листування Ґете з малою дитиною», видана Беттіною фон Арнім. Кундера каже, що в цих листах вона писала більше про себе, аніж цікавилася ним, і в такий доволі егоїстичний спосіб здобула свій квиток до безсмертя.

Бути безсмертними взагалі ж штука непроста. Про це в романі балакають сам Ґете з Гемінґвеєм (і дійсно, де б іще вони зустрілися, німець з 19 століття й американець з 20-го, як не в романі чесько-французького автора, написаному напередодні століття 21-го?). Їхні розмови — наприклад, про те, скільки «безсмертного» автора насправді є у його творах і образі, що зберігся в умах нащадків (спойлер: мало), мені видалися чи не найцікавішими фрагментами роману.

А тобі, Юлю? Що для тебе оте безсмертя, за Кундерою?

Юля: Хоча люди крізь віки прагнуть до безсмертя (всі ці пошуки вічного життя, молодильні примочки й продовження роду), для Кундери воно геть не бажане. Як тавро, як безчестя, як те, чого треба уникнути. Бо, якщо не уникнеш, то вже ніколи не позбудешся. Але для когось надто пізно. Дозволю собі процитувати Кундериного Гема:

«Начхати мені було на безсмертя, кажу вам: того дня, коли я відчув, що воно згребло мене в цупкі обійми, мене пройняв такий жах, якого не буває навіть перед смертю. Людина може покласти край своєму життю. Але безсмертю вона не може покласти край. Від тієї мить, коли воно взяло вас на борт, ви вже не можете спуститись з цього човна, і навіть якщо стрілите собі в голову, як ото я вчинив, то залишитеся в човні свого самогубства, а це жах, Йогане, це жах».

В очах Кундери ті, хто насправді вартий безсмертя, аж ніяк до нього не прагне. Хоча воно дає свободу — і зовнішній вигляд Ґете (його райський лук) це підтверджує. Лиш би не наснилось.

Та все ж сумніваюсь, чи прагне людство саме такого безсмертя, яким його бачить Кундера.

Автора! Автора!

Юля: Звикла, що автор — це всього лиш тихий голос в моїй голові (ні, не уявний друг, який шепоче «та не страждай, з’їж шоколадку»), а той, який начитує книжку, коли зручно вмощуюсь на дивані. Та аж ніяк не нав’язливий дядечко в пом’ятому плащі, з капелюхом та ціпком, який крокує поруч. Мені ще легко уявити його з люлькою. Так, люлька йому пасує, а ще чорна-пречорна кава. Він періодично каже про те, що я якось неправильно читаю, і пропонує налити келишок, аби невимушено обговорити персонажів. Він не ховається за лаштунками, він ось тут, розмахує руками й хоче доповнити те, що написав.

Ще не бачила настільки нахабного автора, який живе у своєму романі. Навіть в тих, що написані від першої особи!

Не знаю, наскільки цей «безсмертний» автор відповідає самому Кундері, але він вельми колоритний і має вам сподобатись. Як він тобі, Віто?

Віта: Я люблю, коли автор стає повноправним героєм роману. Втім, лише за умови, що він вписується туди органічно: це вдається далеко не кожному сміливцю, але в Кундери із цим все ок. Такий вихід з-за лаштунків і втручання в життя персонажів (чи, наприклад, кавування з ними) — прийом, який насправді непросто осягнути; він буває дискомфортним для читача. Але я страх як люблю отакі нестандартні прийоми, особливо коли вони вдалі.

Хто він, літературний вуаєрист? Ревнивець, який хоче урвати собі трішки уваги читачів, зосередженої на його персонажах? Виразник тих філософських ідей, які ну ніяк не могли б поділяти герої? Бог з машини, який вершитиме долі, коли логіка сюжету з цим не зможе впоратися? У якій ролі й навіщо Кундера ввів автора в текст? Це вам доведеться з’ясувати самотужки, і, можливо, такий квест буде не менш цікавим, аніж занурення у філософію безсмертя і розгадування сюжетного пасьянсу цієї книги.

Пряма мова

«Батько теж замкнув коло свого життя. Мати: від рідні до рідні, пройшовши через шлюб. Батько: через шлюб від самотності до самотності».

«Люди не лише не намагаються видаватися гарними, коли опиняються поміж іншими людьми, аа навіть не силкуються видаватись не надто потворними! Вона подумала, що того дня, коли навала потворності стане геть нестерпна, вона купить у квітникарки однісіньку незабудку, тоненьку стеблинку з крихітною квіточкою. А тоді вийде з нею надвір, тримаючи перед собою і не відводячи від неї очей, щоб не бачити нічого, крім цієї блакитної цяточки, останнього образу цього світу в її пам’яті, коли вона перестане його любити. Ходитиме з тією квіточкою вулицями Парижа, аж нарешті люди почнуть впізнавати її, дітлахи бігатимуть за нею, кепкуватимуть, жбурлятимуть у неї грудками землі, і весь Париж прозиватиме її «отою причинною з незабуткою»…»

«Тим-то й недобра ненависть, що надто вже тісно пов’язує нас із ворогом. У тім і полягає безсоромність війни: інтимність взаємно змішаної крові, непристойна близькість двох вояків, які, дивлячись один одному в очі, прохромлюють один одного багнетами».

«Зараз Боже око заступив об’єктив фотоапарата. Очі одного заступили очі всіх. Життя стало однаковісінькою, марнотною оргією, в якій всі є учасниками. Усі можуть бачити на тропічному пляжі англійську принцесу, що голяка святкує свій день народження. Здавалося, фотооб’єктив цікавлять лише славетні особи, але нехай-но коло вас розіб’ється літак і ваш одяг охопить полум’я, як ви відразу ж уславитеся і станете учасником загальної оргії, що не має нічого спільного з утіхою й урочисто сповіщає, що ніхто вже не може ніде заховатись і кожен здається на милість іншому».

«Подружнє ліжко: вівтар шлюбу, а вівтар означає жертву. Там вони весь час приносять жертви: обом нелегко заснути, бо подих одного будить друге; кожне посувається на край ліжка, залишаючи посередині порожню місцину; одне вдає, ніби спить, сподіваючись, що засне і друге — зможе перевертатись з боку на бік і не остерігатися, що потурбує його. На жаль, друге не користується тією нагодою (з тих-таки міркувань), бо теж удає, ніби спить, і боїться поворухнутися.

Не могти заснути і не зважуватися поворухнутися: подружнє ліжко».

«Додавальний метод геть непоганий, якщо людина додає до свого «я» собаку, кота, свинячий окіст, любов до моря чи до холодного душу. Все стає не таке ідилічне, коли вона вирішує додати до свого «я» прихильність до комунізму, до батьківщини, до Мусоліні, до католицької церкви, до атеїзму, до фашизму чи до антифашизму»,

«Ти нагадуєш мені тих молодиків, що колись вступали до нацистського чи комуністичного руху, причому не від бажання коїти зло чи робити кар’єру, а від надміру розуму. Адже ніщо не потребує таких зусиль думки, як аргументація, покликана виправдати недумання».

«Авжеж, він соромився її, хоч і був щасливий із нею. Але щасливий він із нею був лише тоді, коли забував, що соромиться її».

«Дорога: відтинок землі, яким ходять пішки. Шлях відрізняється від дороги не лише тим, що по ньому їздять автомобілі, а й тим, що це прямий відрізок, який поєднує два пункти. Шлях сам по собі не має сенсу, сенс є тільки у двох пунктах, що їх він поєднує. Дорога — це гімн простору. Кожен відтинок дороги вже сам по собі наділений сенсом і запрошує нас зупинитися. Шлях — це тріумфальне знецінення простору, який на сьогодні є завадою для просування людини, простісіньким марнуванням часу».

«Але що таке краса з математичного погляду? Існує така краса, коли копія максимально подібна до оригінального прототипу… Потворність: примхлива поезія випадковості…. Краса: проза пересічних розмірів».

Кому варто читати

Віта: Поціновувачам інтелектуальних романів, які стають вмістилищами глибоких філософських ідей.

Юля: Тим, хто готовий витерпіти домінування форми над змістом та не боїться відкритих фіналів.

Кому не варто читати

Юля: Шанувальникам лінійних книжок, у яких все зрозуміло від початку й до кінця.

Віта: Тим, хто любить цікаві і закручені сюжети й не надто переймається філософським підґрунтям.

Схожі книги

Віта: Мені цей роман, суто за відчуттями, трішки нагадав «Справжнє життя Себастьяна Найта» Владіміра Набокова. Ну і, звісно, щоб осягнути Кундеру, читайте самого Кундеру — «Вальс на прощання» і «Нестерпна легкість буття» однозначно варті вашої уваги.

Юля: «Безсмертя» важко з чимось порівнювати, та за формою воно мені нагадує збірку Кармен Марії Мачадо «Її тіло та інші сторони», там теж так багато емоцій, що все інше відходить на інший план.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

Залишити відповідь