Мамо, я кохаю шпигуна: #ДвіДумки про «Берта Ісла» Хав’єра Маріаса

Іспанському письменнику Хав’єру Маріасу вдалося написати незвичний роман — про людину, яку не згадають у підручниках історії, яка є лише тим, хто крізь роки просто чекає на чоловіка, який, можливо, вже й не є серед живих. В Іспанії Маріаса порівнюють з Мішелем Монтенем і Марселем Прустом, а також вважають наступним кандидатом на здобуття Нобелівської премії. Українською його роман-очікування «Берта Ісла» вже переклали у видавництві Фабула (пер. Іларія Шевченко), а оглядачки блогу Yakaboo вже мають про нього #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Не те щоб я була великою експерткою у жанрі шпигунського роману, але кілька книжок прочитала – і з неабияким задоволенням. У таких романах зазвичай прагнеш знайти таємниці й загадки, екшн і колоритних персонажів. Але як виглядає шпигунське життя з точки зору родичів шпигуна? Чи воно таке ж захопливе й небезпечне, чи обтяжливе і нудне? «Берта Ісла» мала відповісти на ці питання.

Юлія Дутка: Мені ніколи не щастило зі шпигунськими романами (окрім, «Американського вбивці» хіба). Жодного разу ми не розходились без взаємних образ. Хоча фільми про Джеймса Бонда (надто з Деніелом Крейгом) мені більше подобались, ніж ні. Тож мусила спробувати ще раз, та й дізнатись, що ж таке «роман-очікування» і як давати з ним раду. Досвід виявився не найлегшим. 

Не агент 007

Юля: Ідеальний шпигун – який він? Непримітний, якого в житті не запам’ятаєш, чи яскравий красень як Пірс Броснан, на якого і не подумаєш… Томас Невінсон – симпатичний юнак, плід кохання англійця та іспанки, який зараз міг би добряче заробляти як імітатор у гумор-шоу, та тоді його вибір був прогнозованим: дипломатія та міжнародні відносини, like father like son. Він не хотів бути шпигуном, він не хотів собі цієї долі – життя, поділеного на десятки личин-машкар, всіх, як одна, облудних. Та бувають моменти, коли вибираєш найменше зло, або тоді, коли вибір може бути тільки таким.

Ми жодного разу не бачимо його за роботою (думаю, це не буде спойлером), не знатимемо, у яких операціях він брав участь та в чию довіру втирався, тож можемо фантазувати, скільки завгодно. Можемо бачити його елегантним Бондом або командосом з фантастичною підготовкою типу ван Дама, але швидше за все, Томас Невінсон – просто втомлений чоловік, який понад все хоче додому. 

Віта: Неабиякий хист до опанування мов та відтворення акцентів, нечітка національна самоідентифікація і притаманна тогочасній молоді певна моральна свобода – все це робить Тома Невінсона ласим шматочком для британських спецслужб. Правда, є одне «але»: Тому не притаманні великі амбіції чи дух авантюризму, тож на спробу вербування він просто віджартовується – і відмовляється. Втім, якщо британська розвідка поклала на тебе око – вона так просто не здасться. Так щасливий для неї і нещасливий для Тома збіг обставин змушують його погодитися на повторну пропозицію – власне, у юнака й виходу нема.

І що далі – карколомні пригоди чи обтяжливе життя на дві країни, в одній з яких ти стаєш хамелеоном, а в іншій нудишся від рутини? Том зрештою знаходить насолоду у причетності до таємних, але потужних сил, які впливають на світову політику і дбають про міцність «корони». Але це не приносить йому ні кар’єрного росту, ні слави, ні особливої втіхи – бо ж який сенс у всіх цих блискучих операціях, якщо ти не можеш навіть ними похвалитися? Том Невінсон – не Джеймс Бонд, а виснажений чоловік, який настільки загубився у своїх образах і подобах, що вже й не може пригадати себе справжнього. 

Берта і її невідомість

Віта: Дружина шпигуна – це не той статус, яким можна похизуватися. Звісно, в цьому є певний романтичний флер, але тільки поки читаєш про це у книжках. В житті антибонусів більше: небезпека, яку може накликати діяльність твого чоловіка на тебе й ваших дітей, незручні запитання, на які доводиться вигадувати правдоподібні відповіді, коли твій чоловік зникає аж надто надовго, і невідомість, яка гнітить. Берта Ісла сама обрала собі Тома за супутника життя, ще тоді, коли побачила його, вродливого юнака, і зрозуміла, що саме за цього чоловіка хоче вийти заміж. Але вона аж ніяк не обирала цю неписану угоду, яка вимагає сприймати все як належне і ні про що не розпитувати, і вже точно не збиралася ставати «солом’яною вдовою».

Тому Берта тихо бунтує. Погодившись на те, що вона не має права знати, де й чому пропадає Том і що він там робить, вона зачитується документальними й художніми книжками про роботу британських спецслужб, щоб бодай спробувати уявити його таємне життя. А коли чоловік приїжджає додому, Берта нещадно його тролить, ставлячи провокативні питання щодо моральності і порядності його роботи. Якщо чесно, в якісь моменти мені здавалося, що він не стримається й або накинеться на неї, або від неї піде. Мене й саму її поведінка добряче дратувала: якщо вже погодилася на такий статус кво, то навіщо свідомо його розхитуєш? Але воно, звісно, легко судити, не втрапивши у таку ситуацію…

Найбільшою інтригою для мене була власне Берта і стратегія її поведінки: чи залишиться вона доброю мовчазною дружиною, яка покірно сприйматиме всі зміни, чи здійме бучу? А що найбільше інтригувало, Юлю, тебе?

Юля: Мабуть, те, що вона так довго терпіла. Я чекала, коли вона не витримає, знайде собі іншого, забуде Тома. Навіть не засуджувала її періодичне стрибання в гречку. Бо хто знає, як повестись в такій ситуації, коли чоловіка офіційно визнали мертвим, а що з ним, знає лише він сам. 

Ми переживаємо цей роман переважно емоціями Берти: темпераментної іспанки, жінки з сильною волею, яка готова стати горою за свій вибір. Тепер розумію, що вона просто не могла відступити, не боротись з системою, не в її характері змінювати рішення. «Вона знала Тома майже все життя й сприймала його як невід’ємну частину свого існування, як щось природне й належне». Вона вирішила кохати Томаса і була готова нести цей вибір через все життя. Хоч була більше сама, ніж з ним. І діти були більше її, ніж спільні… 

Як персонаж вона подобається – дбайлива мати, пристрасна кохана, освічена викладачка, хороша господиня і водночас ні, бо здається, що між цим іпостасями є шпарини, де може чаїтись якесь зло. Вона не відкрилась мені повністю.  

Сподобалось чи ні

Юля: Давненько мені не траплялась книжка, враження від якої було б настільки неоднозначним. З одного боку, люблю персонажів-мислителів, навіть якщо їхні внутрішні монологи розтягуються на сторінки, а з іншого – страх не люблю довгих абзаців (і довгих розділів теж), бо часто роблю перерви. «Берта Ісла» читалась і цікаво, і важко. Цікаво, бо сюжет вельми рідкісний, та й жанр – роман-очікування – це взагалі червонокнижний варіант якийсь. Важко, бо там майже немає руху, ніби час зупинився, хоча подій багато – вперше бачу таку статику. 

Все ж мені радше сподобалось. «Берта Ісла» – роман для тих, хто може виділити на нього достатньо часу, для тих, хто хоче відпочити від шаленого темпу. Думаю, це класне читво для морської відпустки, де тільки ти, пляж і «Берта Ісла». Та, коли ви звикли ковтати книжку, не пережовуючи, ця вам застрягне в горлі. 

Віта: «Берта Ісла» якраз і виявилася для мене тим романом, де очікування кардинально розходяться з реальністю. Його оповідь дуже статична, повільна, самозаглиблена… Це текст, сповнений роздумів, внутрішніх діалогів і переживання (пережовування?) теперішнього й минулого. І, можливо, через це він виявився на 100% «не моїм». Я не з тих людей, які оминають тексти, в яких «мало діалогів», але тут їх і справді бракувало. Лише остання частина книжки виглядала більш-менш динамічно і читалася легко. Зрештою, внутрішній рефлексії – це теж добре, але не тоді, коли вони займають відсотків 90 у тексті, від якого ти очікувала стрімкого розвитку подій.

Та, попри неквапливість оповіді, в «Берті Іслі» знайшлося місце і для карколомних поворотів. І те, що спершу видавалося геть очевидним, зрештою постає в зовсім іншому світлі. Роман про шпигунське життя у виконанні Хав’єра Маріаса має більше трагічних, аніж героїчних нот.

Пряма мова

«Час безжально крокує вперед і змінює нас – не лише тіло, а й свідомість». 

«Коли Берта прагнула щось здобути, вона рішуче досягала мети – не тому, що діяла нахабно, нав’язувала свою волю, лякала або тиснула, а тому, що вміла переконувати, вмовляти, проникати у душу, причому з абсолютною впевненістю в тому, що не варто боятися власних бажань, якщо вони не є брудними і нікому не заподіюють лиха».

«Як і Томас, Берта дуже рано зрозуміла, до якого типу людей належить, якою дівчиною і майбутньою жінкою їй призначено бути, наче ніколи не сумнівалась, що їй має дістатись головна, а не другорядна роль – принаймні у власному житті». 

«Одного погляду на тебе достатньо, аби дослухатись до всього, що ти кажеш, і неухильно виконати все, що ти звелиш».

«Ніхто не змінює світ власними зусиллями – так само, як і спільними. Якщо існує щось, що характеризує та поєднує більшість людей, то це можна визначити так: світ впливає на всіх нас, але ми анітрохи не впливаємо на нього». 

«Світ аж ніяк не змінюється від нашої смерті, ні від нашого народження, ні від наших швидкоплинних днів, ні від нашого існування, ні від нашої випадкової появи, ні від нашого неминучого зникнення. Його не змінює жоден факт, жодна подія, жоден скоєний злочин або злочин, якому вдалось запобігти. Світ як такий залишився би незмінним, навіть якби не було Платона, Шекспіра, Ньютона, відкриття Америки та Великої французької революції».

«Дев’ятсот дев’яносто дев’ять людей із тисячі страждають від його жорстокого ставлення –  світ безжалісно б’є їх, топче, трусить, перетворює на порожнє місце, а вони навіть не можуть вважатися суб’єктами, наділеними бодай якоюсь волею та здатністю щось вирішувати».

«Мир завжди є фальшивим, удаваним, тимчасовим. Природний стан світу – стан війни. Як правило, це відверта війна, а якщо ні – прихована, опосередкована чи відкладена на потім. Величезна кількість людей завжди намагається заподіяти шкоду іншим, відібрати у них щось, тож на Землі завжди панують злість і незгода – або ось-ось запанують».

«Вони наче не усвідомлюють, що така доля спіткає майже всіх від самого народження –  топтати землю й ні на що не впливати; завжди бути статистами в драматичній виставі, декораціями, предметами, нерухомими елементами картини; безликою, сірою, невиразною масою; взаємозамінними й невидимими персонажами. Всі ми – ніхто».

«Ми можемо змінювати світ, але не лишаємо жодних слідів, а відтак вважаємось непричетними до цих змін. Ніхто не вимагає від нас звітів про те, чого ми не робили, навіть якщо ми це робимо. Ніхто не дає нам накази й нікуди не відправляє, оскільки ми не існуємо».

«Якби Томас змінився, раптово подорослішав, став сумним і меланхолійним, я б пристосувалась до цих змін, змусила себе подорослішати разом з ним. Ні за що в світі я не відмовилась би від нього. І не тому, що багато вклала в наші стосунки – я була рішуче закохана в нього. Я навмисно вживаю цей прислівник: я не просто закохалась в нього підлітком, а свідомо вирішила кохати його й схвалила це рішення розумом. Немає нічого міцнішого за поєднання почуттів із силою волі». 

«Як це просто – блукати в темряві, не підозрюючи, що саме таким є наш природний стан».

«Ми анічогісінько не знаємо про те, що нам не розповідають. З іншого боку, ми нічого не знаємо й про те, що нам нібито розповідають».

«Ми можемо перебувати у вічній омані й при цьому вірити, що наше життя прозоре, зрозуміле й стабільне, хоча реальність зовсім інша – нас засмоктують хисткі піски, й довкола все імлисте, каламутне, хаотичне. Нам здається, що все відбувається насправді, але раптом ми усвідомлюємо, що опинилися в театрі, і наступної миті згасне світло, підніметься завіса, розпочнеться вистава, і нам доведеться бути на сцені, а не в залі для глядачів».

«Наші стосунки – одна з небагатьох речей, що мені не нав’язували, мій вільний вибір. Що стосується всього іншого, мене не полишає відчуття, що жереб кинуто; я ні на що не впливаю й нічого не обираю – обирають мене. Ти – єдине, що насправді належить мені, єдине, чого я щиро бажав для себе». 

«Люди адаптуються до реальності, зменшують апетити, знижують вимоги, вдовольняються дещо спотвореними версіями того, що прагнули здобути або вважали досягнутим».

«Сучасне поняття «воєнні злочини» смішне й безглузде, адже війна передбачає безперервне скоєння злочинів на всіх фронтах: від першого до останнього дня. Одне з двох: або ти програєш, або мусиш бути готовим піти на будь-які злочини, необхідні для досягнення перемоги». 

«Навіть ті місяці, коли ми страждаємо від самотності, коли нам боляче і час тягнеться нестерпно довго, навіть вони врешті-решт добігають кінця і миттєво відходять у минуле».

Кому читати

Віта: Любите багатосторінкові рефлексії героїв, більше цікавитеся внутрішніми, особистісними змінами, аніж тим, що відбувається у зовнішньому світі, – тоді «Берта Ісла» вас потішить.

Юля: Для шанувальників психологічних романів та психоаналізу як такого роман буде цікавим. Також мав би сподобатись тим, хто любить творчість Ле Карре. 

Кому не читати

Юля: Кого бісять статична оповідь та самозаглиблені персонажі.

Віта: Тим, хто любить у книжках динамічні сюжети і живі діалоги.

Схожі книги

Віта: Продовжити шпигунську тему можна з романом Карен Клівленд «Секретна інформація».

Юля: Я ж додам сюди «Нічного адміністратора» Джона Ле Карре. 

(Visited 52 times, 2 visits today)