Книгу польської журналістки і письменниці мартини Бунди у 2019 році переклали українською у видавництві «Комора» (пер. Дани Пінчевської). Післявоєнна Польша, зміни в суспільстві та давні рани, які раптом виходять назовні — це доволі непроста книга.
Жіночий досвід переживання загальнолюдських чи національних травм, як і загалом herstory, потребу в якій вперше означили ще в середині минулого століття, досі, за окремими винятками, лишається білою плямою в нашому історичному знанні. І це не дивно: історіографія потребує раціоналізації, тверезого й холодного осмислення – в той час поки жіноча історія ледь не донині існує невідривно від «ореолу»
найрізноманітніших емоційних маркерів. Усе це досі «занадто», від нього хочеться відвернутися, відмахнутися, пояснити його для себе «типово жіночою» нестриманістю чи схильністю до надмірностей. Незручність, сором, страх скандалу від «винесення сміття з хати» змушували жінок говорити про свій досвід вкрай неохоче, уривчасто, скупо. Тож теперішній світовий тренд на фемінізм, який уже не вдається спинити, тавруючи його «надмірним», ще одним своїм безумовно позитивним наслідком має вслухання в жіночі голоси, надання жінкам майданчиків і рупорів для того, щоб ділитися власним досвідом у будь-яких формах – документальній, перформативній, художній.
Українське суспільство заледве звикло до того, що жінка може бути дійовою особою на полі бою як військова. Досвід жінки як жертви війни – тема хоч і не настільки «свіжа», все ж складніша й травматичніша. Проте бажання вкотре відмахнутися й лишити важкі історії подалі від свого зручного й рожевого світу долається модусом щирості й життєвості, який так добре реалізується в художній репортажистиці. Тому й не дивно, що досвідчена репортерка Мартина Бунда дебютувала як письменниця книжкою, яку в рідній Польщі назвали не більше й не менше як «романом про велику історію і жінок, які єдині здатні їй протистояти». І попри таку патетичну характеристику, досягається такий ефект зовсім не епічністю зображення, а тільки знезбройною, щемкою відвертістю.
«Байдужість» (в оригіналі «Nieczułość») – це, власне, і є чиста herstory, якій могли б аплодувати теоретикині фемінізму середини ХХ століття. В невеличкому селі на Кашубщині з промовистою назвою Дівоча Гора у віддаленому будинку мешкає вдова Розеля з трьома доньками – Ільдою, Ґертою і Трудою – котрим вдалося пережити Другу світову війну і котрі намагаються побудувати нове життя на руїнах і спогадах про старий світ. Ще до війни над цією родиною готорнівською «червоною літерою» нависало тавро сорому й суспільного осуду: Розеля – нешлюбна дитина, мати якої не дочекалась нареченого в день весілля. Проте Розеля змалку не надто переймається потребою спокути метафоричної провини перед суспільством, усвідомивши натомість, що всі життєві тягарі тепер цілковито лягають на її власні плечі.
Це знання, найцінніше, яке має, вона намагається передати й прищепити і донькам, так само не надто переймаючись тим, що її власне родинне життя склалося зовсім не райдужно. Проте війна вносить свої корективи: після неї Розелі, окрім родового сорому, лишається ще й болюча травма, яка теж стає і символічним, і цілком реальним спадком для кожної з трьох дівчат. Найстарша донька, чутлива й надривна Труда, через неї змушена розлучитися з коханим-німцем, до кінця життя, втім, носячи елегантні блузки й черевички на підборах на згадку про Берлін і вишуканість тамтешніх жінок. Ільда, вправна водійка мотоцикла «Сокіл» і муза скульптора-інтелектуала, тільки завдяки потребі постійно повертатися додому усвідомлює, що потрапила в пастку. А Ґерта, природжена господиня, яка всьому й скрізь звикла давати лад, зрештою стає «матір’ю своєї матері», і опікуючись Розелею в її останні дні, і приймаючи від неї досвідовий спадок, передаючи його власним донькам, яких теж троє.
Це один із небагатьох романів у моїй читацькій практиці, де досвідовий і спадковий зв’язок між жінками є «каркасом» сюжету, настільки непорушним і сильним. Дівоча Гора й материнський дім, який після війни вони, по суті, відбудували власноруч, стає для всіх поколінь персонажок роману справжнім місцем сили, куди вони відчувають потребу постійно повертатися. Саме тут Труда оговтується після того, як дізналась правду про походження свого чоловіка. Тут Ґерта вирішує лишитися вірною своїм принципам і лишається з чоловіком навіть після арешту всього сімейного майна й попри поклик молодого коханця. Сюди тікає від митця – маніпулятора й тирана Ільда, щоб зрештою одного дня піти від нього назавжди.
Можна зрадити чоловікові, але не матері. Можна проігнорувати закид сусідки, але не сестри. Можна засуджувати сестру, її світогляд і вибір, але коли вона потребує допомоги – кинь усе й допоможи (навіть якщо для цього доведеться познайомитися з президентом). На цих неписаних, але очевидних заповідях тримається життя у Дівочій Горі. Тому «Байдужість» видається такою собі жіночою утопією – хоч і далекою від ідилії, проте надзвичайно зворушливою. Це не «Дім Бернарди Альби» Лорки, де між численними сестрами культивується «дух жіночого суперництва», а мати оцінює їх лише як можливість досягнення кращого соціального статусу. Це не «Три сестри» Чехова, де життя жінки на сто відсотків визначається вибором чоловіка. Сестринство й жіноча солідарність тут – не пустий звук, а цілком реальний модус існування. Можливо, через цей глибинний і природний зв’язок сестри за потреби так легко «міняються ролями»: так, Ільда стає годувальницею для сина Труди, а Труда радо бере на себе роль виховательки доньок Ґерти. Цей зв’язок майже містичний, що додає сюжету роману притчевого, позачасового характеру – проте нескінченність родової пам’яті, механізму передавання традиції тут покладається на жіночі плечі.
Такою, дещо радикальною, проте цілковито щирою стає жіноча «відповідь» Мартини Бунди мовчазній і нечулій до жіночого досвіду історії. Коли жінка почувається вільно й безпечно, переконана в підтримці й захисті своїх попередниць, сучасниць і наступниць – їй не страшно. Ні протистояти суспільному осуду, ні ламати стереотипи, ні боротися за власну правду, ні, нарешті, бути собою й говорити про наболіле вголос. Відтак і фінал «Байдужості» символічно «повертає» жінок і їхню роль у взаємодію минулого з майбутнім, наочно демонструючи, що їхній досвід, навіть найменший і найбільш на позір незначний, насправді змінює світ. Озброєний байдужістю до осудливих голосів іззовні, здатна подолати будь-які труднощі, жіночий голос ламає байдужість історії. Змушуючи її вслухатися в те, чого досі не хотілося чути.
Читати:
– тим, хто шукають «супергероїнь серед нас»;
– любителям деталізованих побутових сцен;
– поціновувачам ложки магії в бочці реалізму.
Не читати:
– тим, хто вважають особистою образою слабких і недопрописаних персонажів-чоловіків у творах;
– прихильникам ідеї, що персонажі розкриваються через розлогі епічні діалоги.
Схожі книги: «Дім Бернарди Альби» Федеріко Гарсія Лорки, «Жінка в Берліні» Марти Гіллерс, «Три сестри» Антона Чехова.
257 thoughts on “Роман про велику історію і жінок, які єдині здатні їй протистояти: рецензія на «Байдужість» Мартини Бунди”