Багі й багно несумісні. Уривок із “Американського снайпера”

Багі й багно несумісні. Уривок із “Американського снайпера”

Книга спогадів Кріса Кайла “Американський снайпер”, військовослужбовця підрозділу спецоперацій ВМС США «морські котики», визнаного найуспішнішим снайпером у військовій історії США, розкриває перед нами американський погляд на військовий конфлікт в Іраку. Книжка вийшла у Видавництві Старого Лева наприкінці 2016 року. 

Ця книга стала основою для однойменного кінофільму, знятого славетним Клінтом Іствудом. Спільно із Джимом ДеФелісом та Скоттом МакЮеном. Переклав з англійської Андрій Поритко. Дизайн обкладинки Тетяни Омельченко.


Крістофер Скотт «Кріс» Кайл (англ. Christopher Scott “Chris” Kyle; 8 квітня 1974, Одеса, США — 2 лютого 2013, Техас) — головний старшина ВМС США, «морський котик». Відомий як найрезультативніший снайпер в історії США — 255 уражених цілей, з яких 160 офіційно підтверджено Міністерством оборони США, а також як стрілець, котрий влучив у ціль на найбільшій дистанції з військових снайперів в умовах бойових дій — 1920 м (2100 ярдів), постріл було зроблено з рушниці McMillan TAC-338 набоєм .338 Lapua Magnum.


***

П’ЯТЬ ХВИЛИН ЖИТТЯ
Багі й багно несумісні

У повному спорядженні, прив’язаний ременями, я сидів у вібруючому кріслі багі невдовзі після заходу сонця 20 березня 2003 року. Вертоліт ВПС США MH-53 «Пейв Лоу», у який було завантажено нашу машину, піднявся зі злітної смуги кувейтського аеродрому. Ми нарешті вирушили на завдання, до якого готувалися останні кілька тижнів. Очікування наблизилося до кінця; розгорталася операція «Іракська свобода».

Моя війна нарешті почалася.

Я пітнів, причому не лише від хвилювання. Оскільки не було точно відомо, що саме може мати Саддам у своєму розпорядженні, нам наказали вдягнутися в костюми повного хімзахисту (MOPP, Mission Oriented Protective Posture, або «скафандри», як їх дехто називає). Ці костюми захищають від хімічної зброї, але за зручністю вони скидаються на гумову піжаму, а протигаз, який їх доповнює, погіршує справи десь удвічі.

«Ноги мокрі!» — сказали по радіо.

Я перевірив свою зброю. Усе було готове, включно з 12,7-міліметровим кулеметом. Мені залишалося тільки смикнути за важіль перезарядки і зарядити.

Ми стояли носом у бік хвоста вертольота. Вантажна рампа була піднята не до кінця, тому мені було видно ніч. Раптом чорна смужка над рампою, в яку я вдивлявся, засвітилася червоним. Це іракці ввели в дію РЛС та засоби ППО, щодо яких розвідка переконувала нас, нібито їх не існує, і пілоти вертольота почали відстрілювати теплові пастки і дипольні відбивачі, щоби відвернути їх.
Тоді з’явилися трасери, вузький чорний прямокутник прокреслили смуги трас.

«Чорт, — подумав я. — Нас зіб’ють швидше, ніж я отримаю нагоду когось підстрелити».

Якимось чудом іракцям вдалося не влучити в нас.

Вертоліт рухався далі, знижуючись у напрямку суші.

«Ноги сухі!» — сказали по радіо. Ми вже були над суходолом.

Розверзлися брами пекельні. Ми належали до команди, яка отримала завдання захопити іракські нафтові об’єкти і не дати іракцям висадити їх у повітря або підпалити, як вони це зробили під час «Бурі в пустелі» в 1991. «Морські котики» і «Гром» висаджувалися на газо- та нафтовидобувні платформи в Перській затоці, а також на береговий нафтопереробний завод і портові термінали.

Дванадцятеро з нас отримали наказ просунутися трохи далі вглиб суходолу, в нафтопереробний район Ель-Фао. Ті кілька додаткових хвилин, які це зайняло, вилилися в бісову кількість додаткового вогню, і коли вертоліт нарешті приземлився, ми були по вуха в клопотах.

Рампа опустилася, і наш водій натиснув на газ. Я клацнув запобіжником і зарядив кулемет, приготувавшись стріляти, як тільки ми з’їдемо з рампи. Багі дало крен на м’якому ґрунті… і негайно застрягло.

Так його та розтак!

Водій почав газувати і вмикати то задню, то передню передачу, намагаючись розгойдати багі й вивільнитися.
Ми принаймні були поза вертольотом, а от одне з інших наших багі застрягло передніми колесами, тоді як задні залишалися на рампі.

Їхній «п’ятдесят третій» посіпувався вгору-вниз, щосили намагаючись звільнити його: пілоти страшенно не люблять, коли по них стріляють, тож вони хотіли чимшвидше ушитися.

Тут я почув по радіо переговори різних підрозділів на багі. Майже всі позастрягали в просяклому нафтою багні. Офіцер розвідки, яка нас консультувала, казала, що в місці нашої висадки ґрунт твердий. Звичайно, вона та її колеги так само заявляли, що в іракців нема протиповітряної оборони.

Правду кажуть, що військова розвідка бачить не далі власного носа.

— Ми вгрузли! — вигукнув наш комвзводу.
— Так, і ми теж, — відгукнувся лейтенант.
— Ми застрягли, — сказав ще хтось.
— Чорт, треба забиратися звідси.
— Так, усім висісти з машин і зайняти позиції, — наказав комвзводу.

Я відчепив ремені, схопив «шістдесятку» і нахильці вирушив у бік огорожі нафтопереробного заводу. Нашим завданням було захопити ворота, і те, що ми не могли туди під’їхати, не означало, що роботу не буде зроблено.

Я знайшов купу каміння в прямій видимості воріт і встановив свою «шістдесятку». Коло мене розмістився хлопець із «Карлом Густавом». Технічно це безвідкітна гармата, вона стріляє потужною ракетою, яка може знищити танк або пробити діру в будинку. Тепер ніщо не могло пройти у ворота без нашого дозволу.

Іракці встановили захисний периметр навколо заводу. Єдиною їхньою проблемою було те, що ми висадилися всередині. Тепер ми були між ними і заводом — інакше кажучи, в їхньому тилу.

Їм це не надто сподобалося. Вони розвернулися і почали нас обстрілювати.

Як тільки я зрозумів, що газової атаки не буде, скинув протигаз. Відстрілюючись із «шістдесятки», я мав повно мішеней — аж забагато. Ворог мав значну кількісну перевагу. Та це не було якоюсь реальною проблемою. Ми почали викликати підмогу з повітря. Не минуло й десяти хвилин, як над нами з’явилися які завгодно літаки: F/A-18, F-16, A-10 A, і навіть ганшип AC-130. A-10 зі складу ВПС, більш відомі як «бородавочники», — це щось із чимось! Ці реактивні літаки повільні, але так і задумано: вони сконструйовані, щоб літати повільно і низько, що дає їм можливість зосередити більше вогню на наземних цілях.

Крім бомб і ракет, вони озброєні ще 30-міліметровою багатоствольною гарматою. Ці гармати добряче дали прикурити ворогам тієї ночі. Іракці вивели з міста танки, щоби добратися до нас, але далеко не заїхали. Як тільки вони зрозуміли, що їхні справи кепські, всі кинулися навтьоки.

І це була помилка. Це лише зробило їх помітнішими мішенями. Літаки надлітали і розстрілювали їх. Брали у приціл — і знищували. Ти спершу чув, як над головою пролітають снаряди — ерррррррррр — а тоді чув відлуння — ер-р-р-р, а відразу після того — вторинні вибухи чи що там ще ті снаряди наробили.

«Чорт, — подумав я, — це чудово. Мені це збіса подобається. Це напружує нерви, і мені це з біса подобається».

Під газовою атакою

Уранці прилетів британський підрозділ. На той час бій уже закінчився. Ясна річ, ми не могли втриматися, щоб їх не попідколювати.

— Заходьте-заходьте. Бій уже закінчився. Вам тут уже ніщо не загрожує.

Не думаю, ніби вони вирішили, що це смішно, але тяжко сказати. Їхня англійська така кумедна.

Вимотані боєм, ми повернулися на територію заводу, в будинок, майже повністю зруйнований під час стрілянини. Ми зайшли в руїни, повлягалися між купами каміння і заснули.

Через кілька годин я піднявся. Більшість хлопців із нашої роти так само вже товклися. Ми вийшли і почали перевіряти периметр нафтових полів. Зокрема, ми виявили дещо з протиповітряної оборони, якої іракці начебто не мали.

Але вносити виправлення до розвідувальних звітів не було потреби: та зброя була в такому стані, що вже нікому не могла завдати шкоди.

Усюди валялися трупи. Ми бачили одного, якому буквально відірвало задницю. Він викривавився насмерть, але до кінця намагався відповзти подалі від літаків: по багну за ним тягнувся кривавий слід.

Поки ми з’ясовували, що й до чого, я помітив у далині пікап «тойота». Пікап під’їхав по дорозі й зупинився десь трохи більше як за півтора кілометра від нас.

Упродовж усієї війни білі цивільні пікапи використовувалися іракськими військовими. Зазвичай це були «Тойота Хайлюкс» в тій чи іншій версії — невеликі пікапи з масою різних модифікацій. (У США «Хайлюкс» часто називають SR5; у нас їх уже зняли з продажу, але за кордоном іще продають.) Не знаючи, що відбувається, ми спостерігали за пікапом, як раптом почули глухе «бах».

Щось хляпнулося за кілька метрів від нас. Іракці вистрелили з міномета з русла ріки. Міна, не завдавши жодної шкоди, потонула в масній від нафти грязюці.

— Слава Богу, що ця штука не вибухнула, — сказав хтось, — а то би нам кінець.
З місця, де впала міна, почав куритися білий димок.

— Газ! — заволав хтось.

Ми щодуху кинулися до воріт. Але не встигли підбігти, як британські вартові зачинили їх просто в нас перед носом і відмовилися відчиняти.

— Вам не можна заходити! — крикнув один з них. — Вас тільки що обкурило газом.

Над нами пролетіли «кобри» морської піхоти, щоби розібратися з мінометними пікапами, а ми намагалися з’ясувати, чи дійсно ось-ось помремо.

Коли минуло кілька хвилин, а ми все ще дихали, стало зрозуміло, що той дим був усього лише димом. А може, парою від грязюки. Байдуже. Воно просто пошипіло, не вибухнуло, не пустило газу.

Яке полегшення!


Читати: Гірка правда: п’ять нетипових книг про війну

Читати:Лютневий мастрід: дихати, мріяти, говорити

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

29 thoughts on “Багі й багно несумісні. Уривок із “Американського снайпера”

    Залишити відповідь