Що читали авторки блогу Yakaboo у лютому

У лютому авторки читали про любов, письменницькі фішки і котиків, а також навіть намагалися спробувати читати менше, але не певні, що в них це вийшло))

Оксана Купер

Оксана Купер

Одні академічні знання нічого не варті. Людський світ живе за принципами емоційного інтелекту — і це може гарантувати кожному краще майбутнє, вважає американський психолог та науковий журналіст Деніел Ґоулман. Думаєте, все надто банально? Книжка Ґоулмана, написала у стилі наукового дослідження з цифрами, фактами та біологічними моделями, переконує в протилежному.

Хоча будь-що людське є непростим за замовчуванням, для початку найпростіші деталі ховаються в біології. Емоції народжуються у нашому мозку, але опановувати їх з користю для власного життя — вже на рівні самопізнання та самоконтролю. І це, безумовно, допомагатиме всюди: на роботі, вдома, у спілкуванні з друзями чи навіть випадковими перехожими на вулиці.

«Те, як добре складеться наше життя, залежить не тільки від нашого IQ, але й від емоційного інтелекту. Насправді розумові здібності не можуть розкриватися сповна без участі емоційного інтелекту», — наголошує психолог і нагадує, що є низка прикладів, коли дуже розумні люди залишаються безпомічними через відсутність гарних навичок комунікації з власним оточенням. Вміння розуміти емоції, керувати ними, а також бачити емоції інших та взаємодіяти з ними — ключ успішної комунікації. Крім того, за словами дослідника, стан натхнення — тільки черговий доказ, що людина зайнята правильною справою!

Що не кажіть, а книжка довжиною у понад 500 сторінок варта того, що її прочитали: тут і про біологічну природу емоцій, і про вміння опановувати їх на психофізичному рівні, і про взаємозв’язок академічного інтелекту й емоційного та навіть потребу розрізнення такого явища як соціальне порозуміння. Бо вміло застосована «зброя» у вигляді емоційного інтелекту подарує освіченій людині значно більше можливостей ніж його повна відсутність.

Обидві книжки взяла в руки за рекомендацією подруги — і скажу, це було того варто. Дитячі видання у віковій категорії 9+ і 10+ змусять посміхнутися не тільки дитину, а й серйозного дорослого. Перша — допоможе полюбити книжки навіть тим, хто не любить читати. Уявіть, яка непередбачувана комбінація! А якщо серйозно, то своїм гумором французька авторка повеселить і малого, і дорослого читача. Я, наприклад, зробила фото зворотної обкладинки, де напис звучить приблизно так: «Ковтати багато книжок і не гладшати — це можливо». Друга — атмосферна тематична книжка з легким гумором, що просто розповідає про такі складні (навіть для серйозних дорослих) речі як кохання та стосунки. Якби у мене були діти чи племінники, однозначно купила б. Окремий комплімент за адаптований український переклад.

Юлія Дутка

Виконую обіцянку дану самій собі та читаю менше у 2020. Лютий, хоч і найкоротший місяць, але стабільно один із найпродуктивніших. З прочитаного хочу виділити:

Лю Цисінь «Темний ліс» — друга частина трилогії «Пам’ять про минуле Землі» досить довго в мене пролежала, бо її постійно відсували книжки тонші (а там майже 700 сторінок)… І дарма я її так довго лишала без уваги, адже «Темний ліс» з тої фантастики, яка не спотикає незнайомими словами (хоча з іменами головних героїв може бути складно, надто вже незвичні) і показує проблеми вельми знайомі нам, адже спочатку не надто віддалений у часі. Ця книжка про порятунок від загрози, яку ми навіть не можемо уявити. Зрештою, як персонажі роману. Вони все ще не знають, що насувається. Тому виглядаю заключну частину.

Алекс Норт «Шепотун» — трилер, від якого по-справжньому страшно. От саме такі люблю. Коли не можеш здогадатись ні хто ж коїть злочини, і ні одразу розкрити його мотивацію. Моторошна історія викрадення дітей — за ними приходить Шепотун, жорстокий вбивця з минулого. Але ж він за ґратами. То хто ж його наслідує? Чи зовсім не наслідує? Чи це таємничий спільник, якого раніше не піймали? Багато запитань, а відповідь лише у фіналі роману.

Володимир Тихий, Валерій Пузік «Наші котики. Бліндаж» — полюбила фільм (останній, який встигла подивитись перед тим, як в Тернополі зі скандалом закрили єдиний кінотеатр. Вибачте, але болить ця тема) і вирішила взятись за книжку. В книжці як у фільмі, тільки більше, адже «Бліндаж» — сценарії для ютубного серіалу, який вірю, ще вийде. Думаю, всім нам зараз потрібна історія про віру в перемогу та те, що навіть невеликими силами можна успішно давати відсіч.

Ірина Стахурська

Короткий місяць лютий хоч і відвів нам для читання трішки менше днів, та загалом дав мені змогу попрощатися із зимою з чистим читацьким сумлінням — 6 книжок додала у свою скарбничку. Дещо не властиво для себе читала цього місяця дитячу літературу та нон-фікшн, із художки було лише дві книги (зате які!). Іще я завершила своє зимове Yakaboo Bingo з результатом у 17 книг та готова приступати до весняного. Сподіваюся навесні читати більше сучукрліту й нон-фікшну (перше — скоріше, у власне задоволення, а от друге — тому, що за підсумками минулого року зрозуміла, що катастрофічно мало читаю в цьому жанрі, і ситуацію треба виправляти). Детальніше про враження від прочитаного — нижче.

Просто дивовижна збірка оповідань з музичним лейтмотивом. Ілля Гурнік — чеський композитор та письменник, тож його тексти наскрізь просякнуті професійним музичним гумором, але це в жодному разі не становить перешкоди в читанні навіть для тих людей, які із музикою на «ви». У кожному оповіданні можна простежити алюзії чи то на біблійні сюжети, чи то на міфи, чи на інші відомі літературні твори, тому читачам-інтелектуалам «Ієрихонські трубачі» точно принесуть задоволення. Окремої уваги заслуговує і післямова до збірки від Оксани Забужко. Книжка Гурніка, яку ще в 1960-их рр. переклав її батько Стефан Забужко, була однією з улюблених в сім’ї. Тому з нею пов’язані цікаві родинні історії. Про них та про українське й чеське шістдесятництво і розповідається в післямові.

Жука — бездомна собачка, яка разом зі своїм братиком Сіріусом мешкала поблизу заправки. Коли настала зима, злі люди прогнали песиків, тож вони змушені були голодними блукати по узбіччях і в лісі, мерзнути й наражатися на небезпеку. Але на щастя, не всі люди виявилися такими. «Історія, яку розповіла Жука» — це історія про те, як у песиків з’явилася сім’я. А отже, дітки з цієї книжечки навчаться завжди продовжувати вірити в краще, добре ставитися до тварин і бути хорошим прикладом для інших.

Яскрава книжечка для дітей про те, як важливо слухати голос свого серця, а не думку навколишніх. Історія талановитої Риби зі ставка, яка надихнулася Сонцем і захотіла співати й танцювати, але наштовхнулася на несприйняття інших мешканців водойми, дуже повчальна. Перш за все, вона показує, як наші необдумані слова та вчинки можуть поранити інших чутливих людей. А також відкриває діткам неосяжний світ творчості, адже Риба була настільки обдарована, що навіть попри перешкоди змогла реалізувати різні свої таланти. «Рака така, або Риба, яка співає» — історія про те, що ніколи не варто відмовлятися від своєї мети, якщо справді в неї віриш.

«Ман Чжу» означає «йди повільно», так китайці прощаються. У своїх сучасних хмарочосах вони залишають отвори, щоб в крізь них могли пролетіти дракони, а на Дні народження готують іменинникам довжелезну локшину замість торта. «Китай для допитливих» із пізнавальної серії про різні країни світу має прекрасне візуальне оформлення — яскраві ілюстрації й гарний папір. Для підлітків і дітей вона стане цікавим путівником до Піднебесної, звідки можна дізнатися величезну кількість історичних фактів про Китай, цікавинки із китайського сьогодення, традиції, кухню, граматику та багато-багато іншого.

Ініціативна група школярів із прибережного містечка взялася рятувати природу. Адже їм страшно спостерігати, скільки пластикового сміття опиняється у морі і як риба викидається на берег, а морські тварини — нездужають. Андрійко, його подруга Мія та небайдужі дорослі вирішили почати з малого — переконати керівництво школи обходитися на Перший дзвінок без повітряних кульок, навчити мешканців міста сортувати сміття. А от їхня наступна мета — будівництво сміттєпереробного заводу у місті. Для цього юнакам та дівчатам потрібно навчитися бути справжніми активістами! Вкрай корисна книжечка «Це всі ми» знадобиться підліткам, які хочуть дізнатися більше на тему екології, та батькам, які хочуть привчити своїх дітей берегти Землю.

Молодик, одержимий бажанням помсти за смерть своєї дружини, будує власний план, як поквитатися із кривдником — ужгородським суддею. Засліплений маніакальним почуттям, він не помічає, як пазл складається не на його користь. І хоч Марк не боїться бути впійманим та викритим (навіть навпаки, вважає це своєю місією — щоб люди дізналися, хто є тим месником), все ж на стадії стеження і виношування свого задуму він був вкрай обережним (принаймні, так йому здавалося). Поринаючи в спогади про свою покійну кохану Ралуку, він поступово вимальовує загальну картину, яка у підсумку відкриє йому очі на його ж стосунки з покійною.

Джон Медіна «Правила розвитку мозку дитини» (Наш Формат, 2019, пер. Тетяна Рабчак)

Книжка, після якої вам точно буде за що дорікнути своїм батькам 😉 . Але, можливо, вона дасть вам шанс все виправити вже на своїх дітях у майбутньому. Цікаві дослідження, наведені мікробіологом Джоном Медіною у цій книжці, відкриють багато несподіваних фактів про те, що насправді впливає на інтелект дитини, її щастя та загальний розвиток. Починаючи із моменту формування мозку, принципів побудови нейронних зв’язків, стосунків у родині, і закінчуючи історіями про важливість емоцій у житті дитини, автор показує читачам величезний і складний світ, у який цікаво заглибитись, щоби в майбутньому уникнути хоча б найбільш поширених помилок, як то вмикання вагітними своїм дітям класичної музики, яке насправді не чинить жодного ефекту на їх потенційні розумові здібності.

DSC_2768

Катерина Савенко

Джессіка Бекол «Право на помилку» (#книголав, 2018, пер. Ілона Вінничук)

Часто допускаючи якусь помилку, жінки починають занадто сильно себе картати. А для декого страх помилитися знову взагалі створює блоки для подальшого розвитку. Ми не завжди вміємо аналізувати свої помилки й виносити з них уроки, адже цьому ніде не вчать. Саме тому Джессіка Бекол вмовила 25 успішних жінок розповісти про власні помилки й висновки після провалів. І одна з героїнь залишила читачам таку пораду: «Немає ні школи, ні сеансу терапії, ні суми грошей, які б нагородили вас такою мудрістю і силою, як повний провал».

Особисто для мене історії цих жінок стали ще одним доказом, що не варто нічого боятися. І ще, якщо ви одного разу зробили вибір, це не означає, що його не можна змінити за десять років. Інколи, щоб зрозуміти, що ти обрав не ту професію, необхідно присвятити їй не один рік, а потім зовсім випадково виявити здібності в чомусь іншому. Мета книги довести читачеві, що помилки — це корисний досвід. Їх не потрібно боятися, але варто аналізувати. Адже іноді невдачі — єдиний спосіб рухатися вперед.

Світлана Васильченко

Мемуари про часи, коли у світі ще існувало найбільшого стрімінгу з власним контентом, що збирає нагороди на рівні з традиційним кіно. Коли, якби не влучні поради друга та майбутнього співзасновника Netflix, Марк Рендольф розробляв би план продажів шампуню. І коли навіть дійшов до кінопрокату, звідусіль чув: ця ідея не спрацює.

Інколи історії читати цікавіше, знаючи їхній фінал. Коли успіх головного героя вже остаточний, і лишається спостерігати за тим, як він до нього йшов. Бо вже кожен поворот не здається фатальним, і перебіг подій не змушує хвилюватися. Натомість, збагачує емоційним та життєвим досвідом, зайвий раз переконуючи: самої лише ідеї недостатньо.

Скільки б не існувало книг про письменництво, їх завжди буде мало. Бо тоді можна уникнути ризику, що майбутній автор дотримуватиметься одних порад, ігноруючи інші. Сповідуватиме цілу глибинну філософію, забуваючи про основи. І цю книгу не варто розглядати як посібник, що знає відповіді на всі питання. Та вона може відповісти на ті, що навіть ще не виникли, бо час ще не настав. Не будує здогадок, звідки приходить натхнення (на роздуми не вистачить сторінок), а викликає бажання творити просто зараз.

Всі книжки про творчість перечитати неможливо. Втім, коли це всього одна коротка книжка, після якої людина, що пише, сяде за стіл і розпочне, або завершить свою справу — може, іншої й не треба.

ірина ніколайчук

Ірина Ніколайчук

«Перечитувати класику» в контексті української літератури звучить по-особливому оксюморонно. Більшість із нас після закінчення школи закономірно раді, що цієї класики раз і назавжди здихалися як чогось абсолютно некорисного й при тому неймовірно травматичного. Проте українська класика таки варта того, аби її перечитувати, а українські класики й класикині — того, аби їх перерозглядати. Бо твори класичного укрліту можуть вкрай багато розповісти нам не лише про період, коли були написані, а й про нас самих в нашій тут-і-теперішній реальності. Добре, що про потребу перечитування класиків замислюються не лише читачі (хай і не так численно, як хотілося б), а й видавці. Тож останнім часом ми все частіше отримуємо можливість перечитувати їх у нових якісних форматах — таких, як найновіше видання творів Марко Вовчок «Емансипантка», що вийшло у видавництві «Комора».

Марко Вовчок — та українська класикиня, фаховій оцінці творів якої багато років не йшла на користь бурхлива історія життя, сама по собі варта роману (і цей роман навіть написаний В.Домонтовичем — і до Арсеналу також вийде в «Коморі»). Тож настав час переоцінити обидва аспекти: в такий час, як нині, як на мене, зробити це можна чи не найбільш плідно. Літературознавиця Віра Агеєва впорядкувала найновіше зібрання творів Марко Вовчок із тим, щоби підкреслити її новаторство, власне емансипацію (як у сенсі особистісному, так і літературному). Цьому неабияк сприяють передмови: перша — самої упорядниці, яка зосереджується навколо «емансипантства» Марко Вовчок-Марії Вілінської й тих її життєвих та творчих жестів, які дозволяють так її визначати; і друга — Катерини Бабкіної, яка доводить, що творчість Марко Вовчок потребує перепрочитання в сучасних нам термінах та обставинах.

І справді: якщо абстрагуватися від уявлення про те, що Марко Вовчок, як і решта її сучасників-українців, зосереджувалася головно на проблемах знедоленого українського селянства, то навіть при розгляді її «Народних оповідань» стає очевидно: важливим є не так «що» написано, а «як» це зроблено. Письменниця наділяє своїх на позір простих, непоказних персонажів і персонажок глибиною й рефлексивністю, яка (хай і на кілька десятиліть раніше) вже натякає нам на ту цікавість до людської індивідуальності й тих «нових» чоловіків і жінок, які чекатимуть на нас у пізнішому модернізмі. І, що ще важливіше, дивиться вона на них не з поблажливістю чи зверхністю, а з любов’ю, що для українського народницького реалізму — не те що рідкісне, а заледве не унікальне явище. Такою є жіноча перспектива Марко Вовчок у ставленні до далеко не нової для української літератури теми — і вона справді разюче відрізняється і справді є вартою уваги.

fВіталіна_Макарик

Віталіна Макарик

За найкоротший місяць року я почитала сім книжок — тут і найновіша художка, і нонфікшн, який уже трохи вилежався на моїх полицях. Розповім про три найцікавіших.

Музично-орнітологічна історія про старість, минущість життя, близькість смерті та великі й маленькі щоденні радості. Трішки меланхолійна, але разом з тим доволі капосна і кумедна. Головний герой роману Лука Левадський, поважний професор орнітології, у віці 96 років дізнається про важку хворобу. І замість аналізів і «хімії» та тихого згасання вирішує взяти від життя усе — білі сорочки, ціпок зі срібною голівкою, життя у дорогому готелі міста своєї юності, Відні, смачні сніданки, особистий батлер і розкіш трішки попустувати, заснувши посеред розмови чи вмостившись на підлозі комфортної ложі у Музичному товаристві Відня. Адже він самотній, має заощадження, тож може дещо собі дозволити. Ця трішки ірреальна історія зіткана із його снів і спогадів, мрій і жалів, і останньою у вервиці спогадів буде думка про Марту. Ту, зі смертю якої починалось його життя.

Не знаю, чи можна назвати романом книжку на 160 сторінок великим шрифтом з широким інтерліньяжем, але це дуже красива і сумна історія про помирання (чи піднесення) і про глибоке й усвідомлене прийняття неминучості смерті. Читаючи останні романи Стівена Кінга, я ловлю себе на відчутті, що улюблений Король Жахів отак потрохи готує себе до тієї ж неминучості. І це печально, але надзвичайно мудро. А цей роман розповідає про Скотта Кері, який почав стрімко втрачати вагу — але візуально залишаючись таким же міцним чоловіком із маленьким пивним животиком. Від такої хвороби, вочевидь, немає ліків. Тож Скотту тільки й лишається, що змиритися з неминучістю. Але перед тим, як стати зовсім невагомим, він спробує змінити життя у їхньому містечку на краще.

Очевидно, його прочитали усі книгомани (а якщо ще ні — то дуже раджу). Це нонфікшн про життя цілком реальної букіністичної книгарні (ви можете відвідати її хоч би й завтра — якщо пощастить отримати британську візу, купити квитки й дістатися шотландського містечка Вігтауна), в якому немає «цукеркового» замилування крамничкою, повною книг, зате є багато про суворі реалії. Дивакуваті відвідувачі, безвідповідальні працівники, Амазон, який зв’язує руки, мистецтво відібрати з книгозбірень, які подають люди, найцікавіші книжки і найвигідніше їх продати. Усім, хто працює у книжкові сфері та займається організацією літературних подій, цікаво буде почитати про проєкти, які стали корисними для монетизації книголюбства (клуб «Книжка-Сюрприз», Вігтаунські літературні фестивалі, фестивальне ліжко тощо). Ну а ще, last but not least, у «Щоденнику книгаря» багато відбірного і темного, як добрий стаут, гумору.