Що читали авторки блогу Yakaboo в жовтні

У жовтні авторки блогу продовжували ставити читацькі рекорди, дізнаватися про нових авторів та відкривати нові для себе жанри. Розповідаємо, що ж такого цікавого їм вдалося прочитати у жовтні.

Ірина_Стахурська_2

Ірина Стахурська

Цей жовтень точно запам’ятається багатьом: надзвичайним осіннім теплом, мальовничими туманами й, звісно ж, прочитаними книжками. Усе, що мені довелось читати протягом місяця, для себе відзначила на 5 з 5-ти, тому радо ділюся жовтневими підсумками, більшість з яких склали новинки, що їх привезла із Львівського Форуму.

За переклад українською мовою цього роману Наталя Іваничук у жовтні отримала Премію ім. Романа Гамади. Тож моє читання «Пьольси» співпало із черговою хвилею уваги до цієї книжки, яка вийшла ще напередодні київського Книжкового Арсеналу. Вона доволі неординарна, чим, власне, і зацікавлює. Адже роман цілковито присвячено національній шведській м’ясній страві – пьольсі. У різних куточках Швеції її готують по-своєму, отож головні герої захотіли знайти ідеальний, еталонний варіант смаколика, для чого вирушили в довгу мандрівку повоєнною Швецією. Країна саме переживала епідемію туберкульозу. Про це, як і про пригоди наших мандрівників, ми дізнаємося від оповідача – понад столітнього репортера, який надолужує те, що не написав за часів своєї молодості.

Особистим фаворитом жовтня для мене стала нова книжка Василя Махна – його перший роман «Вічний календар». Монументальний твір як за обсягом, так і за змістом. Історія виникнення невеличкого села Митниці на берегах річки Джуринки в цій епопеї розказана автором крізь призму людських доль цілих поколінь, що з ним тісно пов’язані. Події далекого минулого започаткували ланцюжок, ланок якого не змогли розірвати ні війни, ні переселення, ні зміна завойовників цих земель протягом чотирьох століть. У «Вічному календарі» центральним місцем подій є Східна Галичина, втім сюжетні лінії роману сягнули навіть Стамбула, Єрусалима і Нью-Йорка. Це, а також велика кількість колоритних і оригінальних персонажів цілком виправдовують масштаб задуму письменника – поєднати локальне з глобальним, а вагомі історичні події подати через перспективу особистих доль окремих «маленьких» людей від минулого до сьогодення.

Валер’ян Підмогильний «Місто» (Основи, 2017)

Одне із завдань осіннього бінґо від Yakaboo змусило повернутися до шкільної програми з літератури. Не пригадую, чи читала я «Місто» Підмогильного в школі, і не впевнена, чи такі ж враження воно викликало б у мене в юнацькому віці, але зараз роман мене дійсно вразив. Взагалі, я маю певну слабкість до урбаністичної прози. А в цьому випадку ми маємо справу ще й з дуже цікавим і маловідомим періодом – сюжет книги розгортається у Києві 20-их років минулого століття. Головний герой Степан приїхав підкорювати столицю із села, як і тисячі інших молодих людей, але не зупиняється на навчанні в університеті, а під впливом літературної «тусовки» (як би ми назвали її сьогодні) прагне стати письменником. Окремо хочеться відзначити оформлення саме цього видання від «Основ»: видавати класику так – це мегакруто.

Багато хто з нетерпінням чекав від Тараса Прохаська нового роману, а вийшла збірка короткої прози. Та як на мене, це той випадок, коли не варто розчаровуватись, тому що есеїстика Прохаська така ж глибока і прониклива, як і, зрештою, все в письменника. У збірці «Так, але…» – 34 лаконічні тексти, кожен обсягом всього близько 3 сторінок. Всі вони про щось очевидне і звичайне (це «так»), втім, є ще й «але»: бо кожен з цих текстів звертає увагу на правдиву сутність тих звичайних речей, спонукає до їх переосмислення і погляду вглиб. Прозу Тараса Прохаська часто називають медитативною, і його нова книжка цілком підпадає під це визначення. Від неї віє спокоєм, вона умиротворює. А ще в цьому виданні є надзвичайні ілюстрації – яскраві малюнки Олени Придувалової, які дуже цікаво доповнюють думки Тараса.

На жаль, пересічному українському читачеві про Йозефа Рота відомо не так вже й багато. Видатний письменник світового рівня, єврей, який народився у Бродах на Львівщині, а помер у Парижі – оце й усі цікаві факти. Мабуть, дається в знаки те, що з багатого творчого доробку Рота українською перекладено лише незначну частину. Але, на щастя, ситуація змінюється. Напередодні цьогорічного Форуму Видавців у нас вийшли переклади репортажів Йозефа Рота та його есею «Євреї: дороги і бездоріжжя», вміщених в одну книжку під назвою «Міста і люди». Це чудові тексти, які відкривають нам автора не лише як письменника-романіста, але і як умілого журналіста, публіциста, уважного часописця та, врешті, просто дотепного інтелектуала. Вважаю «Міста і люди» одним із мастрідів цього книжкового сезону.

skokova

Надя Скокова

Це книга-розмова між двома інтелектуалами ХХІ століття про події, людей і ідеології, які відбулися у ХХ-му столітті – як змінювався світ, як змінювались цінності і як минуле впливає на сучасне. Менш відомий для українського читача, але надзвичайно цікавий історик і публіцист Тоні Джадт у цій книзі є головним коментатором і героєм – саме його біографія лежить у фокусі розуміння всіх політичних, філософських і світоглядних трансформацій минулого століття.

Чи можна назвати цю книгу синтезом європейської історії та уроків ХХ століття? Історією європейських народів і європейської цивілізації? Навряд. Історія Європи у цій книзі є лише першою сходинкою того, про що говорять Тоні і Тімоті – це інтелектуальний вимір роздумів про важливість події, доцільність революцій, втрат та нових починань. 

Сюжетна лінія у цих роздумах одна – як мисляча людина вчиться сприймати світ, як вона відкриває для себе справедливість, оцінює її, і намагається донести до інших. У центрі цієї книги лежить європейська історія, однак ця історія багатогранна і багатолика – історія і уроки соціалізму, сіонізму, британсько-французький інтелектуалізму, маловідомого досі східноєвропейського лібералізму доповнюються тим, що проявляє найбільшу життєздатність сьогодні – моральністю і соціал-демократією.

Історія, вміщена у цій книзі показує наскільки світ складний і багатогранний, але не менш цікавий і захоплюючий. 

Для мене творчість Богдана Лепкого стала цікавим відкриттям цього року – хоча його книги потрапляли мені до рук раніше, вчитуватися у них я почала лише зараз. І впевнено можу сказати – вони вартують уваги, вони досі живі і актуальні для українського суспільства.

Богдан Лепкий був багатогранною і по-своєму складною особистістю, тому його твори такі різні і такі не схожі. З поміж усього мені найбільше подобаються його оповідання. Вони надзвичайно точні, гострі і до болю вражаючі. У мене не зникає бажання порівнювати стиль оповідань Богдана Лепкого із творчістю Гі де Мопассана – для мене вони тепер стоять десь на одній сходинці моїх улюблених письменників. 

Одного разу, читаючи філософську критику літератури, я натрапила на хороший рецепт успішності автора – він має писати про те, що відчуває, про те, як сприймає світ. Бо лише так він пише правдиво і щиро. Саме це відчуття мене не покидає, коли відкриваю для себе кожне нове оповідання Богдана Лепкого – кожне оповідання відображає якусь рису життя національного світогляду і людських пошуків кращого життя. 

Васильченко

Світлана Васильченко

Книжок, де «просто про складне», не буває забагато. А об’ємний, тривимірний, «живий» текст – справа не з легких. В голові автора, який живе ним і в ньому, текст завжди звучатиме інакше, заповнюватиметься деталями, які так і не дісталися паперу. І одна з найбільших складностей – «зловити» їх, або згенерувати, щоб плаский світ і його картонні жителі побачили свої тіні.

Ця книга – «живі» приклади того, як вступають в дію фізичні закони тексту. Насичений концентрат, що наповняє його силою, здатною перенести до вигаданого виміру увагу цілком реального читача.

Або великий збірник уривків, що робить список мастрід-літератури безнадійно довгим.

unnamed (21)

Оксана Купер

Як часто ми вітаємося з незнайомцями чи посміхаємося замовляючи каву з собою на вулиці? Американська дослідниця Кіо Старк у своїй книжці «Коли зустрічаються незнайомці» пише про те, така наша закритість — то ніщо інше як сформований у минулому страх перед людьми, яких ми не знаємо. Звісно, довіряти варто тільки обраним, але незнайомі люди не є небезпечними за замовчуванням. Бо, переконує Кіо, «спілкування та взаємодія з новими людьми створює й розвиває терпимість, взаємоповагу та розуміння».

Якщо вам колись доводилось загубитися у чужому місті в країні, мову якої не знаєте, переляк одна з речей, яка приходить на думку першою, але… Хоча культура спілкування у різних країнах та культурах докорінно відрізняється (десь вас можуть обіймати при знайомстві, а десь просто обійдуть на дистанції), проста коротка розмова з випадковим перехожим на вулиці може не тільки розв’язати вашу проблему, а й розширити наші переконання. Вам можуть як допомогти, так і ні, але страх заговорити, в першу чергу, обмежує нас. Банальне вітання має силу подолати упередженість та розвинути емпатію, зазначає дослідниця, бо «розмови з незнайомими людьми — це живий досвід, який активізує всі ваші почуття». 

Книжка за обсягом всього понад сто сторінок та створена за принципом TED – відомої відеоплатформи, де люди діляться власними ідеями. Виступ Кіо можна легко знайти онлайн та вирішити, чи хотілося б прочитати про особливості комунікації з незнайомцями цілу книжку. Як на мене, дослідження Старк дасть читачам можливість, по-перше, по-іншому поглянути на процес людського спілкування та, по-друге, допомогти подолати упередженість до незнайомих облич та підштовхнути до розвитку власних навичок соціальної комунікації. Спілкуватися з незнайомцями — це не так страшно, а приємно та корисно. 

Якщо ви блондинка (навіть фарбована) і з особливим захопленням ставитеся до детективних історій, неодмінно прочитайте цю книжку. За таким принципом я обрала собі цей детектив у список «треба читати теплими осінніми вечорами» — і не жалкувала. Історія з трохи очевидним, а трохи типовим сюжетом не раз змусила мене посміхатися та дивуватися з того, як насправді мало змінилося в світі з середини минулого століття. 

Британський письменник Джеймс Гедлі Чейз написав книжку ще у 1940-х рр. і вирішив, що дія однозначно відбувається в провінційному американському містечку. Хоча кажуть, сам автор бував за океаном всього двічі та всі свої описи тамтешніх міст позичав, так би мовити «із відкритих джерел». Отже, дія відбувається у вигаданому Кренвілі, де твориться страшне: одна за одною зникають блондинки, а поліція взагалі незрозуміло чим займається. Паралельно у місці вибори мера, на яких балотуються одразу кілька кандидатів-важковаговиків, і один із них думає, що вся ця історія зі зникненнями якраз дуже знадобиться в його виборчій кампанії. Але це ще не все: одразу двоє із трьох кандидатів наймають для розслідування приватних детективів: місцеву жінку-детектива та досвідченого пана із Нью-Йорка. Від першої особи Марка Сп’юека, який і приїжджає до міста розслідувати справу блондинок, читач і знайомиться з тим, що відбувається навколо. З самого початку нью-йоркського детектива цікавлять кілька важливих речей: що сталося з місцевими дівчатами та куди вони зникли? а може це взагалі не зникнення, а вбивства? Це важливо, бо «за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки». 

Сюжет закручується і читач дізнається про всі вади маленького містечка у всій красі: чужі таємниці знає буквально кожен місцевий, вся система влади просякнута корупцією… і уже незабаром мертвою Старкі знаходить свою нову подружку Мерієн. Додайте до всього цього ще й протистояння між двома детективами щодо того, хто розплутає цю справу першим. Будьте готові, що письменник трохи сексист, і в фразах прописаних для Сп’юека та окремих ліричних відступах у сюжеті це особливо помітно. Мушу зазначити, що в окремих місцях український переклад має банально невичитаний (літредактором і коректором) текст, в т.ч. без важливих приміток з поясненнями (наприклад, що таке півакра). Але якщо ви слідкуєте за розвитком історії більше ніж за чужою орфографією, це ніяк не завадить насолодитися розв’язкою сюжету від містера Чейза. 

Processed with VSCO with a6 preset

Катерина Толокольнікова

Геловін минув і знову настав час ділитися з читачами блогу Yakaboo враженнями про прочитане за місяць. Дивно, але чомусь у жовтні я встигла прочитати лише чотири книжки. Зате які!

Першою була «Історія нового імені» – друга частина з неаполітанського квартету Елени Ферранте. Перший роман розповідає про непросте дитинство двох дівчат Ліли та Лену й зародження їхньої дружби, а закінчується вибором різних шляхів майбутнього. У другому ж мова йде уже про юність – ще більш насичену подіями, пристрастями, закоханостями. Він дає змогу читачу «побачити» не лише Неаполь та острів Іскія, а й місто Піза та його університет. Читається «Історія нового імені» ще більш захопливо: таке враження, що опиняєшся буквально поруч із героями, що потрапляють у вир сюжету. З нетерпінням чекаю наступної частини серії.

Крім того, я прочитала одну збірку оповідань – «Чайну книжку. Історії про чай і не тільки» української письменниці Олександри Орлової. Це теплі, душевні оповідання та есеї, в кожному з яких фігурує певний сорт чаю. Ця книжка – буквально бальзам для душі, тому щиро раджу її усім, кому хочеться чогось легкого й світлого, що спонукає ставати кращим. Але є й «побічний ефект» – хочеться бігти в чайну крамничку, аби купити хоча б кілька згаданих видів чаю. А що – саме сезон!

Конрад Янчура «Контрабандисти» (Крок, 2019, пер. Юрій Матевощук)

Потім на контрасті прочитала роман «Контрабандисти» польського письменника Конрада Янчури. Це дебют автора, який – на хвилиночку! – номінувався на премію Angelus. В основу книжки ліг досвід автора в дрібній контрабанді на польсько-українському кордоні, а ще – досвід дорослішання в Підкарпатті. Роман розповідає про долі двох хлопців із різними характерами, які взялися за «контрабас» тимчасово, та в якийсь момент їхня робота стала по-справжньому небезпечною. Так іронічна історія про буремну юність в селі із дівчатами, випивкою та комп’ютерними іграми потроху перетворюється на трилер… Це іронічна й водночас болюча картинка життя польської провінції, мешканці якої до українців ставляться погано, та й одне до одного – теж.

А ще цього місяця я нарешті добралася до творчості Донни Тартт. Не до «Щигла», який от щойно екранізували, а до її першого роману «Таємна історія». Деякі критики взагалі уважають його найкращим… Це історія про один навчальний рік групи студентів, які спеціалізуються на давньогрецькій мові в маленькому американському університеті. Так званий «трилер навпаки»: із перших рядків ми знаємо, хто й кого вб’є, тож не дає спокою – і ох як бентежить – тільки питання «Чому?». Сам злочин відбувається посередині книги, а довкола нього – потужний психологізм, вражаюча напруга, краса й глибина авторського висловлювання. У цього роману цікаві й об’ємні персонажі, і він спонукає читати все з доробку Донни Тартт.

dutka

Юлія Дутка

Хоча у жовтні мені вдалось досягти своїх традиційних 17 книжок, читання було якимось не надто продуктивним. Але кількома знахідками хочу поділитись.

Борис Віан «Серцедер» – цю книжку мені торік приніс Миколай. І можу сказати, що Віан з його химерами, гротеском та сюжетом, який не зважає на час і простір, – стовідсотково мій автор. Збираюсь продовжити знайомство з його творчістю найближчим часом. 

Йорн Лієр Горст «Потайна кімната» – виглядала нову книжку з серії про поліцейського Вістінга, відколи дочитала «Код Катаріни». Маю якусь непереборну тягу до скандинавських детективів, тож тепер чекаю продовження.

Ліендер Кені «Тім Кук. СЕО, що вивів Apple на новий рівень» – в мене немає жодного гаджета Apple, але після цієї біографії захотілось щось завести. Оце людяне ставлення до людей та їхньої приватності, яке стало однією з визначальних рис Apple за Кука, мені імпонує. 

А ще я почала читати, але ще не дочитала нову книжку Марґарет Етвуд «The Testaments», і вже можу сказати, що вона розкішна, але про неї розповім у підсумках листопада.

P81007-173405

Наталія Чернишова

Добра третина жовтня прийшлася на мою вкрай насичену подорож, протягом якої геть не було часу читати, але певний врожай із прочитаних у цьому місяці книжок я таки маю. Ділюся!

Я думаю, більшість книголюбів чули про нашумілий колись роман американської письменниці гавайського походження Ганьї Янаґігари «Маленьке життя», а значна частина його ще й читала. От і я читала. Та й так він мені сподобався, що захотіла познайомитися й з першим романом авторки – «Люди серед дерев».

Чесно кажучи, викликав він у мене неоднозначні відчуття. Це той випадок, коли післясмак виявився приємнішим, ніж сам процес «куштування». Тут у нас розповідається про вченого, лауреата Нобелівської премії з медицини Нортона Періни, якого звинувачено у педофілії. Начебто він зґвалтував одного зі своїх прийомних дітей, яких протягом життя у нього було більше чотирьох десятків. До самого кінця ми не знаємо, було так насправді чи ні. Щоб дізнатися правду, нам доведеться зануритися у довгу оповідь, яка розповідає про ціле життя доктора Періни. А було воно в нього цікавим і непересічним. Особливий акцент робиться на його проживанні на мікронезійському острові Іву’іву, дослідженні загадкового племені опа’іву’еке, яке там живе, та на відкритті ним так званого синдрому Селени, при якому в кілька разів продовжується тривалість життя людей та інших ссавців. 

Зізнаюся, місцями було важкувато пробиратися через цю історію, адже Нортон, описуючи своє життя на острові, робив це як науковець. Описи незвичної рослинності і тваринного світу острова та якихось досліджень, що там проводилися, не завжди були цікавими. Але дочитавши книгу і цілком осягнувши її зміст, я усвідомила наскільки цілісний і оригінальний світ створила письменниця. Адже і сам острів, і плем’я, і тваринний та рослинний світ, і ритуали та обряди, описані в книзі, – все це є вигаданим. Але при читанні книги не виникає відчуття штучності, ти дійсно віриш, що все це існує насправді. І це вражає! Особливо захоплюючою є історія опа’іву’еке – місцевого виду черепахи, м’ясо якої значно уповільнює старіння. В результаті післясмак від читання, як я вже сказала, виявився дуже приємним. 

З недавнього часу я цікавлюся мистецтвом і, здається, вже чимало пізнала в цій царині. Але якось ніколи моя цікавість не доходила до меж нашої держави – про українських митців я знала вкрай мало. Тому книга Діани Клочко «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» стала для мене справжнім відкриттям. Виявляється, стільки цікавої мистецької спадщини нам залишили українські творці минулого! Ба більше, деяким з цих шедеврів, попри численні історичні катаклізми, вдалося залишитися в наших українських музеях. 

У згаданій книзі наведено 65 художніх творів, створених на території нашої держави, які мають найбільшу мистецьку цінність: від ікони VІІ століття до картин, створених вже у час, близький до сьогодення. Кожне зображення супроводжується текстом, в якому розповідається про митця та історію створення твору, а також пояснюється, чому ця робота є шедевром. Побічний ефект від прочитання цієї книги (а насправді, її великий плюс): одразу виникає бажання здійснити тур по художніх музеях України і побачити згадані в ній твори вживу. 

Слинка на цю книгу в мене почала текти, ще коли її вихід було вперше анонсовано. «Утрачений рай» Мілтона, ще й з ілюстраціями Гюстава Доре – це був безапеляційний кандидат до мого списку must read! І виявилося, що мої очікування були абсолютно виправданими. Поема справила на мене надзвичайне враження. Мілтон зміг настільки цікаво і оригінально інтерпретувати загальновідомі біблійні сюжети, що це не може не викликати захвату. Під час читання у мене виникала купа думок, відбувався підсвідомий аналіз характерів персонажів та їхніх вчинків, вгадувалися певні алюзії. Підігрівали враження і неперевершені ілюстрації Гюстава Доре. Дуже рада, що нарешті ознайомилася з цією епічною поемою. Ще й в прекрасному українському перекладі. Детальніше про зміст і свої враження я розповідала в окремому огляді. 

KV_01095-min

Юстина Добуш

Цього місяця мене безповоротно підкорив Драґо Янчар і його книжка «Цієї ночі я її бачив», що минулоріч вийшла у видавництві «Книги 21». Ця книжка побудована як розповідь п’яти людей про любов до однієї жінки, кожне з цих захоплень егоїстичне і подекуди ірраціональне, розповідає нам про головний момент в житті тієї загадкової жінки смерть. Принаймні, так здається на перший погляд.

Коли сідаєш читати «Цієї ночі я її бачив», думаєш: от курво, зараз буде про ше одну нещасливу любов, про ще одну фатальну жінку, яка тримає крокодила і чоловіків на прив‘язі. Однак з другого розділу розумієш — ця історія не про фатальну жінку і кохання, а про фатальність війни, де союзники стають ворогами швидше, ніж куля потрапляє в жертву.

Усі 5 розділів ми слухаємо одну і ту ж історію, але так і не дізнаємось правди (ага, саме слухаємо, бо пунктуація і стилістика майстерно передає саме розказування з пам’яті, а не писання мемуарів, наприклад). 

Отож, перед нами постають спогади людей, пов’язаних з одним звірським вбивством, але так і не з’являються оті справді причетні. Тут очевидець від нас переховується, як колись переховувався від німецьких військ, будучи партизаном, і помирає якраз тоді, коли приходить його черга розповісти історію. Зате поміж розповідями про одну загадкову жінку ми отримуємо маленькі сповіді інших чоловіків, які теж воювали. Тут дуже важливий тон, з яким вони розповідають про невідворотність смерті під час війни, бо їхній пафос і виправдовування не дратують, а викликають співчуття. І це вам не Ремарк, тут війна не має людського обличчя.

Війна має монополію на жорстокість, за останнє століття література вже встигла розкрити нам чи не всю її палітру. Але навіть після стількох років (а події роману відбуваються в часи Другої Світової Війни) у Драґо Янчара ця історія жорстокості хвилює якось по-новому, можливо, саме завдяки тому, що ми так і не познайомились з вбивцею та його жертвою, так і не почули їхніх думок, емоцій та версій події. Власне, оцей підхід до подачі історії в мене і викликає таке захоплення. Бо ти протягом усієї книжки все більше й більше хочеш побачити той фатальний момент, і через неможливість дізнатись, як саме все відбулось, моментами навіть дратуєшся. Відтак автор дозволяє нам все-таки мати надію, що, може, якось все та й закінчилось щасливо, хоча кінцеві факти свідчать про інакше.

І ще, на останніх сторінках мене мучило відчуття того, що в мене або мозок перегрівся, або я дійсно вперше в одному творі змогла прочитати одночасно і якийсь гетсбівський сюжет, і «Я (романтику)» Хвильового. Їй богу, такі історії можуть трапитись тільки в Центрально-Східній Європі, а особливо на Балканах.

Що тут скажеш, «Цієї ночі я її бачив» Янчара просто підкорила мене, чого і вам бажаю.

хемій

Мар'яна Хемій

Роман, більшість подій якого відбувається в Ужгороді, я не могла оминути увагою (хоча, не почавши читати, не знала, що дія відбуватиметься саме там, та інтуїція підказала взятися за читання одразу, як тільки книжка вийшла).

Якщо коротко про неї (детальніше буде в окремому матеріалі) – це багатопроблемний роман, який охоплює як питання масштабні – зміни в країні напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України, так і локальні – простежує, як ці зміни відобразилися на житті конкретної людини (та його родини), як повпливали та до яких наслідків призвели.

В центрі оповіді – Іван, юнак, спочатку студент, пізніше одружений чоловік. У студентські часи він живе у Львові, де навчається, бере участь у київській Революції на граніті, звідти повертається до знову Львова, та через несприятливі для нього обставини змушений переїхати в Ужгород. Там одружується, і тут же стаються головні події його життя (і відповідно сюжету роману).

Ця книжка – нелегке чтиво, але дуже потрібне. У час, коли багато всього забувається чи називається іншими іменами, дуже важливо озирнутися і звірити орієнтири – так буде краще зрозуміло, чому ми тут і куди нам рухатися далі.