Марґарет Етвуд: тези про пандемію, ведення щоденника на карантині і те, як писати книжки

Марґарет Етвуд, авторка дистопійної історії «Оповідь служниці», на карантині не припиняє роздавати поради письменникам-початківцям та говорити з прихильниками про книжки. Так Jaipur Literature Festival в Індії провів zoom-дзвінок з Етвуд, розпитавши в неї про сучасні реалії. Ми вирішили перекласти деякі тези з тієї розмови, а повністю переглянути її ви можете в кінці матеріалу.

  • Усі говорять про повернення до “нормального життя”, однак час, як відомо, спливає в одному напрямку. Наша “нормальність” набуде інших вимірів та, сподіваюся, стане більш усвідомленою. Багато хто вже зазначав, що ми всі разом потрапили в цю ситуацію, вона об’єднала людство.[…] Думаю, що в нас з’явиться більше поваги до природи і ми більше думатимемо про те, як відновити втрачені ресурси. […] Також, багато речей ми, мабуть, так і продовжимо робити дистанційно, бо витрачатимемо таким чином менше часу, грошей і енергії.
  • Наука — це спосіб опису світу, який базується на фактах (принаймні на тому, що ми погоджуємося є фактами), але який постійно себе виправляє; науковці часто знаходять спростування фактам, які раніше вважали правдивими. Тож наука динамічна, що може не подобатися людям, які хочуть сталої конкретики.[…]  Автори, щоб покращити ситуацію, можуть хіба що описувати її з точки зору тих, хто не послухав наукових доводів, показуючи негативні наслідки і застерігаючи від них. 
  • Про політиків, які вирішили в період пандемії не довіряти словам науковців, можу розповісти таку коротку історію на 4 слова: вони збрехали, ви померли.
  • У дистопіях описується життя в створених людиною жахливих умовах, а цей вірус — не був створений людьми; ніхто не планував: “А давайте в нас буде пандемія, ура!”. Суспільство в дистопіях — це як проєкція життя, яке поки не настало; читач повинен замислитися, чи це той світ, у якому він хоче жити, — і відповідь завжди буде “ні”, це натяк, що треба обрати інший шлях. Багато дистопійних сюжетів є повторенням історії, аналогом чогось, що вже було зроблено.
  • Я виросла в часи, коли більшість вакцин були недоступними, тож карантин був частим явищем. На будинках ставили помітки, які значили, що його жителі мали бути на карантині і ніхто не міг виходити. В ті часи ще багато помирало дітей, наприклад, від поліомієліту, бо не було винайдено потрібної вакцини; тож всі звикли до карантинних заходів. І для мене це не в новину.
  • Ведення щоденника під час карантину, по-перше, допомагає менше переживати, а по-друге, його буде потім цікаво перечитувати. Та головною суттю зараз є змістити акцент з самих себе на певну діяльність. Можна присвятити свою енергію допомозі іншим. Пам’ятайте, що якщо ви вдома і у вас є їжа — вам зараз краще, аніж багатьом іншим людям; це має вас заспокоювати… Дотримуйтеся також режиму дня: не проводьте дні на дивані в піжамі за переглядом новин.
  • Мене ніколи не вчили писати. Інколи мій процес написання книжки починається з розмови, сцени, невеликого візуального елементу, і потім я виписую цю деталь в щось більше. Наприклад, описую срібну вазу, яка потім виявляється урною для праху померлого. У письмі я бачу одне головне правил:треба зацікавити читача тим, про що пишеш. Коли працюю з рукописами інших авторів, чим я інколи займаюся, то допомагаю їм лише з 5 першими сторінками, бо читач спочатку читатиме анотацію, а потім і першу сторінку; якщо йому вона не сподобається, він навряд чи перегорне на другу.
  • До свого рукопису треба підходити як читач, а не як письменник. Письменник не може читати власну книжку, бо він вже знає, що сталося, це як підглядати наперед. Але під час вичитки треба вдати, ніби ви вперше бачите ці сторінки, і так ви визначите, що з ними не так. Я й досі вношу остаточні правки не на комп’ютері, а на листочку з олівцем, бо так краще видно помилки.
  • У роботі над «Оповіддю служниці» я досліджувала 17 ст. в Новій Англії; мені також допомогла моя цікавість до наукової фантастики — у підлітковому віці я багато прочитала таки книг і завжди хотіла написати щось схоже. Також, оскільки я росла в часи Другої світової, мене завжди цікавили диктаторські режими: як вони приходять до влади, утримуються та розпадаються, а також чому вони можуть бути привабливими для деяких.
  • Зазвичай, коли я пишу, то думаю, ніби знаю, якою буде кінцівка моєї книжки; і зазвичай я абсолютно помиляюся. Якщо я сама себе не здивую поворотом подій, я не буду зацікавлена в тому, щоб далі писати книгу. Мені подобається задаватися питанням: чому я це взагалі пишу?
  • Страх перед чистим аркушем виникає тому, що людина боїться, що її книгу хтось прочитає – і цьому комусь вона не сподобається. Але ж поки ти не покажеш іншим, написане є секретом мій тобою і сторінкою, а смітник – твій надійний друг у цьому. Процес письма схожий на практику гри на піаніно в звукоізольованій кімнаті.