Листи до кумира: Яким було листування між Астрід Ліндґрен і її юною шанувальницею

Зараз Сара Швардт працює в музеї дитячого кіно Filmbyn, присвяченого творам Астрід Ліндґрен, і це символічно, адже в 12 років вона подалася на кінопроби на роль Пеппі Довгапанчохи, та не змогла на них потрапити. Саме про це вона написала на початку першого листа до авторки цього твору — Астрід Ліндґрен. А потім вимагала письменницю підсобити їй в інших кінопробах («Люба, люба Астрід Ліндґрен. Я ніколи не просила б тебе про таке, якби для мене це не так багато важило. А тепер молюся. Я прошу тебе зробити все, що у твоїх силах, щоб я отримала кінопробу, хоч мені 12 років. Я знаю, що ти впливова»). Та попри таку дитячу безпосередність на 50 років старша за дівчинку письменниця стала згодом її подругою по листуванню. Ця історія розповідається у новій книзі від видавництва «Рідна Мова» — «“Твої листи я зберігаю під матрацом…” Листування 1971–2002» (пер. Галини Кирпи). Ми ж дібрали для вас цікаві факти з цієї книги.  

 

Як Астрід стала підтримкою для вразливої дівчинки

Дівчинку Сару шість разів виганяли зі школи, цькували; вона крала, втікала з дому, лікувалася в Підлітковій психіатричній клініці. У листах до Астрід Сара постійно називала себе «негарна, дурна, тупа, ледащо». Та Ліндґрен, яка відома доволі прогресивними поглядами на дитячу психологію, знала, як переконати дівчинку полюбити себе. Письменниця спиралася у своїх творах на теорію Бертрана Расселла, доводячи, що до дітей ставлення має бути  гуманним, їм потрібна надаватися свобода думки, а більшість негативних наслідків у дорослому віці закладаються саме через ранні дитячі травми, тому з цим треба бути обережними. Вона всіляко підтримувала Сару, цікавилася її життям, не соромилася розповідати про себе, а також запевняла, що лікуватися від психічних негараздів — не страшно: «для мене твоє перебування в божевільні не означає, що ти психічнохвора. Сподіваюся, що тобі там допомогли. А на тих ідіотів, що досі мають про психіатрію архаїчне уявлення столітньої давності, намагайся не зважати».

Приязнь переростає в дружбу

В Астрід на момент листування із Сарою були й свої внуки — бабуся могла навіть дозволити собі з’їздити з ними на відпочинок, наприклад, вони разом подорожували в Туніс. Та попри це Астрід вистачало і на те, щоб відписати Сарі та потурбуватися про неї: «Саро, красунечко моя, я й справді починаю до тебе прив’язуватися. Щось у твоїх листах наводить мене на думку, що ти мало-помалу та й вивільнишся з лялечки, у якій зараз перебуваєш, і полетиш у світ красивим метеликом».

Астрід писала дівчинці все: про те, як бавляться її онуки, як пише нову дитячу книжку, як зустрічалася з кимось відомим тощо. В одному з листів Астрід навіть пояснювала Сарі як це — народжувати, мати дітей. Щоб дівчинка кинула палити вона навіть обіцяла їй 1000 кр, якщо та не скурить жодної цигарки більше до свого 20-річчя.

Сара, в свою чергу, навіть на символічному рівні прив’язалася до Астрід. Якось вона у листі надіслала письменниці дерев’яного голуба миру, змайстрованого її покійним дідусем. «Господи, як я рада, що ти мене підтримуєш, ти перша серед дорослих не кажеш мені нічого на взірець “тебе, мабуть, ніхто не бив…”», — пояснювала Сара своє захоплення.

Чи приємно бути Астрід Ліндґрен?

В одному листі Сара поставила досить незвичне запитання: «Я часто міркувала над тим, як це загалом бути Ас­трід Ліндґрен, бо помітила, що ти не звикла виступати десь у газетах і, на жаль, я давно колись проґавила передачу з тобою на ТБ, то й не знаю, як це. Чи хоч приємно?».

Астрід відверто зізнається, що не любить бути відомою: «Я не знаю нічого огиднішого за зірковість, що тепер просто процвітає, зате б у в а є приємно, коли розумієш, що комусь у житті стало веселіше від твоїх книжок, я тоді навіть відчуваю задоволення. Однак я пишу лише для своєї втіхи, я не думаю про тих, хто це читатиме, коли пишу».

В цьому ж листі Астрід дає поради з написання книг, з яких можна дізнатися, якою була таємнича Астрід в роботі:

«А ще ти питаєш, як пишуться книжки. Так от, мені з цим нескладно, бо я вмію стенографувати, отож сиджу собі на балконі чи лежу в своєму ліжку з блокнотом у руках і відразу ж занотовую туди все, що спадає на думку. Хоч я без кінця щось міняю, переписую, вириваю аркуш, викидаю і пишу заново доти, поки кожне речення стане таким, яким я хочу. (Звісно, це не стосується моїх листів, навіть не сумнівайся — як оце тепер!) Багато письменників кажуть, що ніколи нічого не змінюють, мовляв, ідуть за своїм натхненням і лишають усе так, як написалося. Не думаю, що це правильно, мабуть, таки треба немало попрацювати, перш ніж щось путнє вийде. Знаєш, що я ще думаю? Я думаю, що треба писати про те, що добре знаєш і на чому розумієшся».

Останнє речення — писати про те, що добре знаєш і на чому розумієшся — стосується незвичної ідеї Сари щодо своїх фантазій написати книжку. Вона хотіла написати прогресивну на той час розповідь про хлопчика, що після операції став дівчинкою, та Астрід порадила дещо інше: «Я на твоєму місці краще написала б книжку про Сару: як їй живеться, як жилося і як вона думає жити далі. Кажуть, що кожна людина може написати принаймні о д н у книжку, книжку про себе саму, і, мені здається, твоя книжка про Сару була б цікавіша й краща…».

Дружба до кінця

У певний період листування на кілька років перервалося. Та Сара написала ще раз, коли їй було 26. Сказала Астрід, що кинула палити (на що письменниця сказала, що забарилася з чеком у 1000 кр і обіцяла його вислати), що зараз працює в Греції і що в неї, нарешті все добре.

Вони листувалися до 2002 року, аж поки Астрід не стало…

У збірці листів їхні дружні розмови можна прочитати зі збереженням малюнків від руки, помилок та приміток. І вони не можуть не гріти душу, адже Астрід фактично вдалося допомогти тому, кому в той час так необхідна була допомога, хай навіть від абсолютно незнайомої людини.

Залишити відповідь