Ігор Астапенко: «На одній сторінці можуть співіснувати лірична до болю замальовка і сцена брутального сексу»

Для мене Ігор Астапенко завжди був прикладом «поета-поета» чи «поета попри все» – автор досить герметичних і оригінальних віршів, кількох книжок, засновник помітної поетичної премії «Гайвороння», дослідник поезії Емми Андієвської… А от тепер він став ще й прозаїком. Дебютний роман Астапенка має помітну і трохи колючу назву «Чаполоч». Це естетський, сповнений поетизмів і формалістичних ігор текст, у центрі якого – дивакуватий, розвинутий, цікавий, жорстокий, неадекватний, сентиментальний, поведений на брутальному сексі, скептичний герой на ім’я Євген Горко (прізвище римується з Лоркою). Він приїхав до маленького містечка, де провадить жаскувате життя і ховає скелети свого минулого, про які читачам доведеться поступово дізнатися. Хоч розмова була присвячена прозовому дебюту Ігоря, далеко піти від поезії нам не вдалося. 

«Чаполоч» у певному сенсі – психологічно досить непроста книжка. А як вона писалася?

Ця книга – ціле маленьке (чи навіть велике) життя для мене. Писалась вона маленькими порціями впродовж 16-ти місяців без жодного дня перерви. Я поставив собі за мету «збагачувати» текст щодня хоча би кількома словами чи реченнями – так я себе дисциплінував, бо знав, що роман не відпустить мене, поки не поставлю крапку в останньому його реченні. У той час я інтенсивно працював над дисертацією, тому в мене на комп’ютері постійно були відкриті два файли – «дисер» і «Чаполоч». Це була досить цікава війна між наукою та творчістю, але в результаті я впорався з обома завданнями.

Психологічно книга писалася важко, бо я схильний завжди пропускати все через себе. Головний герой на якийсь час став володарем наді мною, і я вже почав розуміти, що не я створюю його історію, а він сам надиктовує мені свою біографію.  

Більша частина дії відбувається в містечку, яке «втратило літеру о» зі своєї назви на в’їзді. Це будь-яке провінційне місто чи ти натякаєш на щось конкретне?

Локації, подані в романі, («коржик», «дюшка», «поліграфічка» тощо) взяті з мого рідного Бердичева, однак я таки не ставив собі за мету написати саме про це містечко (у слові «Бердичів» навіть немає літери «о»). У тексті провінція виступає радше як модель, як узагальнене явище, адже подані в книзі ознаки містечка можуть легко стосуватися будь-якого іншого провінційного населеного пункту Житомирщини, Вінничини чи, наприклад, Хмельниччини. Зрештою, підказкою щодо конкретизації регіону може бути мова героїв. Вона в них жива.

Чи є в героїв і в сюжету роману прототипи? Звідки «прийшла» така історія?

Повністю списаних із конкретних людей героїв у романі немає. Наприклад, деякі риси головного героя я взяв від одного мого знайомого, який водночас ніколи б не зробив того, що зробив головний герой Євген Горко. Десь умикав фантазію, десь списував із конкретних людей, але мої герої – це таки не «чисті» прототипи, а радше сув’язь «списаного» й «додуманого». І, якщо, наприклад, Тадеуш має стосунок до реальної людини (так звати сусіда моїх батьків у Бердичеві), то Йоська – повністю вигаданий. 

Мабуть, усі про це запитують, запитаю і я. Чому саме «Чаполоч»? Що для тебе в твоїй книжці символізує ця рослина і настоянка з неї? Думаю, для багатьох читачів ця назва могла бути малозрозумілою. А я от відкрив для себе, що з чаполочі, поміж іншим, роблять і «зубрівку»...

Власне, чаполоч – це і є зубрівка як рослина і як напій. Чому я назвав так книгу? Тут є кілька пояснень. Найперше – для головного героя чаполоч є чимось сакраментальним, ідеальним і дуже красивим. Третя частина роману починається ліричним описом збирання чаполочі-трави й заготівлі її для подальшого приготування однойменного напою. Чаполоч їдять зубри, з яким у головного героя існує якийсь дикий метафізичний зв’язок. Зубри символізують для нього силу й свободу, і саме цього він прагне досягнути у своєму житті. Зрештою, чаполоч-напій допомагає йому вижити, адже він продає його місцевим мешканцям. 

Яка для тебе взагалі роль заголовка книжки? Вони в тебе зазвичай досить особливі.

Назва книги – важлива. Це перше, що бачить читач у книзі. Вона є лапідарним узагальненням змісту, акцентом, який відображає головний посил, носієм стрижневого значення. Для мене назва – важлива й повноцінна одиниця тексту, хоч, звісно, і не визначальна.   

Розкажи, будь ласка, як і чому ти обрав формалістичний, грайливий і при цьому герметичний підхід до прозового письма? Чому віддаєш перевагу «запаху слова» перед популярнішою прозорістю?

Справа в тому, що я і не обирав. Цей текст спочатку не планувався як роман. Я їхав у транспорті й просто почав записувати якісь короткі поетичні рефлексії, а потім текст, можна сказати, поглинув мене, і я вже не міг зупинитися. Те, що я пишу роман, я почав розуміти пізніше – і тоді вже з’явились конкретний сюжет, герої і т.д. До цього всього, я не прихильник наративної традиції в прозі, коли головний акцент робиться на що, а не як, тому я свідомо уникав оцього осоружного для мене голого переповідання фактів, неоформлених художньо. Для мене важливою є естетика, тому, мабуть, у тексті так багато герметичних уривків, поезії, лірики. Література має бути все-таки художньою реакцією на дійсність, а не суто вербальною, адже який вона тоді має стосунок до мистецтва? А щодо популярності «прозорості» – то це завжди було й буде. Мені не властиво гнатися за мейнстрімом усупереч власним творчим принципам.        

Часто буває так, що літературна гра, вигадливість, химерність трохи очуднює, пом’якшує біль, брутальність, морок, про які розповідають книжки. У випадку «Чаполочі», здається, це не так. Читачу, попри всі естетські, незвичайні моменти, доведеться пережити чимало складних емоцій. Це був твій задум чи так вийшло само собою?

Не знаю, чи можна це називати задумом, але мені було цікаво написати текст-контраст, у якому на одній сторінці можуть співіснувати лірична до болю замальовка й сцена брутального сексу. Арсенал фактів, які рухають сюжетом,  – для мене тільки частина прозового твору, а не єдиний його складник. Я хотів створити мистецький продукт – насичений, соковитий, багатогранний. Але я не намагався щось згладити, оминути гострі кути, відволікти увагу читача від складних емоцій через вигадливість чи гру. Хіба що одного разу, коли перервав конфлікт героїв казочкою про сім сестер. Це справді було зумисне.  

Доводилося чути думки про присутність у твоїй прозі зв’язків з письмом Олеся Ульяненка. Погоджуєшся з цим чи ні?

За бажання можна провести багато паралелей, я можу це зробити навіть сам. Якщо комусь мій текст нагадав манеру Олеся Ульяненка, то він/вона має на це право. Я не проти, мені це навіть цікаво. Єдине, що скажу, це те, що мені моя проза видається на порядок м’якшою, ніж в Ульяненка.

З ким би не шукати паралелі, навряд чи хтось заперечуватиме, що рівень «поетичності» першого роману Ігоря Астапенка – безпрецедентний і що це твоя безумовна «фішка». Мільйони прямих чи завуальованих цитат і автоцитат, цілі розділи, виконані фактично у формі віршів... Як ти зрозумів, що у прозі тобі не обійтися без поезії? Іноді мені здається, що на тлі майже безпросвітного, хоч і сповненого пригод, життя героїв «Чаполочі» утверджується поезія як щось дуже універсальне, потужне і всепроникне. А іноді вона – ніби таке собі ідеальне віддзеркалення сексу, який сам по собі в романі досить суперечливий і брутальний...

Одна з критикинь зауважила, що мій роман – це проза поета, означивши це не як «фішку» чи ознаку стилю, а як недолік. Звісно, це «проза поета», бо за своїм світосприйняттям я все-таки поет, тому й книга вийшла такою. Поезія для мене – узагалі набагато ширша за вербальну площину. Це певний спосіб мислення, певний внутрішній стержень. До того ж поезія для мене часто не потребує словесного оформлення – вона спокійно існує поза ним, адже є первинною. Для мене без поезії не обходиться не тільки проза, але й життя загалом, адже вона й направду універсальна й всепроникна.    

До речі, про секс, про його концентрацію та психологічну забарвленість. Не боїшся, що після «Чаполочі» поведеність твого героя почнуть екстраполювати на тебе? Українські читачі ж люблять ототожнювати письменників з їхніми персонажами...

Це велика біда, коли ототожнюють ліричного героя чи персонажа з автором. Таке собі буквальне, пласке сприйняття. Хіба Гамлет – це Вільям Шекспір, а Шерлок Голмс – це Артур Конан Дойл? Якби я був близнюком свого героя, то не міг би зараз відповідати на ці питання. Звісно, якщо автор про щось пише, то, скоріш за все, не бере це з вікіпедії, але це зовсім не означає, що все, що відбувається з героєм, узято з особистого досвіду письменника. Бо що тоді вже думати про Еріку Джеймс із її «п’ятдесятьма відтінками»?   

Тема досить замшілого життя в невеликих населених пунктах, присутня у твоєму романі, як на мене, останніми роками дуже розповсюдилась у сучасній українській літературі. Чому саме зараз? Чи відбувається нині щось особливе з українською провінцією, чого не було раніше? А чи якісь зміни в свідомості, що потребують переосмислення?

Усі ми живемо в соціумі, тому не можемо навідліг абстрагуватися від нього. Хіба що станемо аскетами, але це теж форма соціуму. Провінція цікава мені особисто, адже я виріс у ній, відчувши на собі всі особливості життя в маленькому містечку. Це своєрідний юніверсум, свій острів, який дуже різниться від того ж села чи мегаполіса. Не дивно, що нині багато пишуть про провінцію, адже більшість населення – звідти. Я би сказав, навіть деякі обласні центри України є провінцією. Життя там замшіле, бо проблеми лишаються тими самими: відсутність роботи, низький економічний рівень, культурна катастрофа тощо. Людина почасти змушена виживати, і сьогодні ця проблема особливо актуалізується, адже світ змінюється блискавичними темпами, а провінція за цим не встигає. Тому виникає дисонанс, прірва зростає.    

«Чаполоч» уже досить активно презентується на фестивалях і в містах України. Чи були якісь цікаві реакції та відгуки?

Мені завжди цікава будь-яка думка щодо мого тексту: чи то топовий критик, чи простий читач із фейсбуку. Чесно кажучи, відгуки здебільшого схвальні, дехто взагалі номінує це новим словом у літературі, але траплялося й таке, що мій роман називали пропагандою алкоголю, сексу й аморальності. А що ж, це неабияк весело. Приємно, до прикладу, що про роман схвально відгукнулися Любко Дереш, Остап Дроздов, Тетяна Трофименко, Ігор-Богдан Терещенко.   

А як, до речі, сприйняли читачі й критики, дослідники твою попередню книжку, збірку поезій «Шампанське – пиво – шампанське»? Уже, мабуть, можна якось узагальнити?

Сприйняли добре. Здається, навіть не було негативних рецензій. У цілому я задоволений.

На щастя, Ігор Астапенко з нагоди виходу роману не закинув поезії, а продовжує, судячи з фейсбуку, багато її писати. Чи планується якесь нове видання?

Не скажу, що багато, але пишеться. Щодо поезії – я взагалі не боюся творчої кризи чи чогось такого, бо вона завжди залишиться зі мною. Якщо не на папері, то десь глибоко всередині. І це теж добре. Про нове видання поки не говоритиму, але матеріал для нього в мене є. 

Як справи з поетичним конкурсом «Гайвороння»? Чи можеш сформулювати хоч якісь враження, тенденції?

«Гайвороння» – це моя гордість. 812 цьогорічних заявок з усієї України та багатьох країн світу – це дуже круто. Це надихає й мотивує робити конкурс іще кращим. Щодо тенденцій скажу, що кількість надісланих нам заявок свідчить про те, що дуже багато людей пишуть вірші. Девальвує це роль поезії чи навпаки її зміцнює – судити не беруся. 

Порадь, будь ласка, кілька вартих уваги книжок, що ти їх прочитав останнім часом.

«Мадам Пилінська і таємниця Шопена» Еріка-Емманюеля Шмітта, «Дух сп’яніння» Арі Турунена, «Земля загублених» Катерини Калитко, «Пташка нова» Сергія Татчина, антологія молодої української поезії (упорядник – Мирослав Лаюк). Сподіваюся, скоро побачить світ дебютна поетична збірка Богуслава Поляка «Тирлище», на яку дуже чекаю.

(Visited 199 times, 2 visits today)