Артем Чапай: «Я став письменником, щоб виправдати ту кількість часу, яку витрачаю на читання»

фото — Жені Перуцької

Письменника Артема Чапая знають за різними книжками. Хтось за найпершими – тревелогами, хтось за романами «Червона зона» та «Понаїхали», а дехто як тата в декреті, що написав однойменну нон-фікшн книжку. Торік також вийшла збірка його художніх та публіцистичних текстів «The Ukraine».

Чотири книжки Артема Чапая потрапляли до шорт-листів «Книги року BBC». Днями стало відомо, що його новий роман «Дивні люди» увійшов до довгого списку цієї премії. Автор назвав цей твір поемою рондель, а головним героєм роману став Степан Вовк – неандерталець, якого за ДНК відтворили в секретному українському інституті, і «відпустили» у світ у наш час.

Артем розповів блогу Yakaboo про те, як вигадав таку неймовірну історію, до яких тем він раз у раз повертається, а ще про улюблені книжки та суржик.

Артеме, як виникла ідея роману «Дивні люди», що стало першим імпульсом? Сама ідея про відтворення ДНК неандертальця?

Спершу в мене виникла ідея створити позитивного персонажа – для різноманітності. І чим більше я про це думав, тим більше розумів, що така людина зовні буде здаватися дуже дивною. Степану Вовку постійно кажуть: «Ти не достатньо агресивний», «Ти занадто добрий». А він питає: «Як можна бути занадто добрим?». Чимось ця людина, якій важко приживатися в світі, повинна була відрізнятися від інших. 

А потім уже виникла перша фраза: «Українські вчені за ДНК відтворили неандертальця». Я подумав, що смішно вже те, що це українські вчені. 

Ну а далі я просто йшов слідом за мовою. Іноді гра слів чи філологічний жарт наштовхували на подальший розвиток сюжету. Адже Степан сприймає слова буквально, як діти. Йому кажуть: «Бери пиріжок, який на тебе дивиться» і він уявляє, що пиріжок справді дивиться на нього, й йому стає страшно. Йому кажуть: «Та тобі з твоїм лицем в цирку виступати» – що він і робить. 

Степан, до речі, не цілковито позитивний персонаж, адже в ньому є певний нарцисизм. 

Іноді гра слів чи філологічний жарт наштовхували на подальший розвиток сюжету

А вирішивши зробити Стьопу буцімто неандертальцем, ви поставилися до цього як до метафори, чи вивчали літературу про те, якими були ці пралюди й їхня психіка?

Все почалося як метафора, але потім я багато всього прочитав. Ніхто точно не знає, яким був неандерталець. Зовсім недавно з’явилася книжка Сванте Паабо «Неандерталець». Цей шведський вчений справді відтворив ДНК неандертальця й пише, що теоретично можливо відтворити і його самого, але от наскільки це етично… Згадайте, що почалося, коли вівцю Доллі клонували.

Події відбуваються в степовій Україні, згадується в «Дивних людях» і війна на Донбасі. Ви бували в цьому регіоні в 2014 році як репортер. Скільки в романі реальних місць і людей, яких ви там зустрічали?

Буде важко розповісти без спойлерів! Той секретний інститут, в якому виростає Степан, насправді розташований у Слов’янську. І в реальному житті його бомбили ще жорсткіше. Узагалі ж тему війни в романі я зачепив дуже побіжно й з погляду дитини. Там є момент: хлопчик сидить в бомбосховищі й грозить тим, хто обстрілює, пальчиком «Но-но-но»… Ще до початку війни в Україні я був з сином у музеї Другої світової війни закордоном. Там була імітація бомбардування, світло вимикалося, було чути звук вибухів. Я побачив, як на це реагує моя дитина, і використав це. В «Дивних людях» є фраза «Я не понімаю. Ті защітнікі нас защіщали, значить вони хароші, а ті освобождали, значить теж хороші. Як так, що вони між собою воюють?» Ця фраза належить справжній людині, мешканцю Семенівки. Власне, саму Семенівку я назвав у творі Степанівкою. А героя через це Степаном.

Ви сказали, що сюжет рухався за мовою. Але в романі такі незвичні «декорації» як мандрівний провінційний цирк і порностудія… Щоб написати про це правдоподібно, теж довелося провести research?

Спочатку в мене була зовсім інша ідея – створити енциклопедичну книжку українського життя. А Степан Вовк мав бути одночасно і Дон Кіхотом, і Санчо Пансою. Я хотів побудувати роман так само, як в Сервантеса, – де багато епізодів переходили б один в інший. Та вирішив, що в наш час так писати не варто. Натомість зрозумів, що така наївна людина, як Степан, буде потрапляти в дивні ситуації. І вибрав із чернеток кілька найбільш абсурдних… Окрім трудового рабства, яке часто загрожує безхатченкам та іншим, – його Стьопа таки уникнув… А потім знову ж таки вивчав матчастину. Зустрічався з кількома різними циркачами: хтось виступав у Cirque du Soleil, а хтось у пересувних цирках. Це мені дуже допомогло.

У вас дуже живі персонажі – як в цьому романі, так і в «The Ukraine», наприклад. Ви дуже реалістично описуєте і їхню поведінку, і зовнішність – яскравими деталями. Відчувається репортерський досвід. У «Дивних людях» з’являються такі непересічні герої як поет Анатолій Омельяненко і Богдан Порнограф. Невже вони теж мають прототипів?

Дуже часто персонаж – це суміш кількох людей. Власне, чому книжка означена як поема? Це зрозуміла для літературознавців відсилка до іншого такого роману – «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Я назвав роман поемою, бо намагався створити типових персонажів, хоча вони ніби й дуже дивні на перший погляд. Одразу поясню, чому це рондель – бо там є маленькі наскрізні рими. Наприклад, Степан весь час вертається до теми поїздів.

А щодо персонажів… У Надії Павлівни Дерслужбовця є один конкретний прототип, але це людина зовсім іншого віку й навіть статі, яка, проте, дуже подібно мислить. Мабуть, кожен впізнає свого знайомого, який хоче отримати статус учасника бойових дій, субсидію, але водночас вірить, що не має стосунку до корупції, бо не вміє красти по-крупному. І водночас Надія Павлівна є насправді душевною людиною. 

Коли писав про Богдана, то «зачепилося уявою» за кількох знайомих. Він знімає порнографію, але є й інтелектуалом, і хорошим сином, який доглядає за хворою матір’ю. Він – багатостаночник, як чи не всі з нас. До речі, в 1970-х більшість порнографів високого профілю вважали себе митцями, і їх ледь-ледь такими не визнали. Врешті громадська мораль пішла в інший бік. Але і досі питання, фільми Пазоліні – це порнографія чи високе мистецтво?

Наприкінці «Дивних людей» одна героїня каже: «Ти тут зібрав людей, кожен з яких окремо ніби дивна людина, а всі разом – Україна». Цього я й прагнув. І водночас хотів вийти за межі України. В одній рецензії уже написали, що це роман про те, що значить бути сапієнсом. 

Я чув думку, що кожен письменник усе життя пише по суті одну й ту саму книжку… Мене з юності вражає, що кожна людина окремо є хорошою, а як збираються разом, то часом, як каже Стьопа, це вже «стадо обізян». Ще також важливою темою для мене є насильство. Як одні й ті самі люди борються за права тварин і б’ють власних дітей… Тому все це є і в цьому романі.

Я чув думку, що кожен письменник усе життя пише по суті одну й ту саму книжку... Мене з юності вражає, що кожна людина окремо є хорошою, а як збираються разом, то часом, як каже Стьопа, це вже «стадо обізян»

Окремий персонаж твору – його жива мова, дуже справжня, не літературна, а суржик. До виходу роману ви багато місяців ділилися цікавими суржиковими знахідками на фейсбуці. Це експеримент саме для цього роману, чи ви загалом вважаєте, що мова сучасної української літератури має бути ближчою до тієї, якою говорять люди?

Суржик – це широчезний пояс, який починається на Волині й тягнеться аж до Луганщини, де на півночі російською і не пахне. Степан блукає в Миколаївській і Дніпропетровській областях. Завдяки тому, що моя дружина – соціолог, я зміг прочитати дослівні розшифровки глибинних інтерв’ю мешканців різних областей. Виписував звідти слова, що найчастіше трапляються. Наприклад, улюблене Степанове «по понятним причинам». 

Мій персонаж – поет Анатолій Омеляненко часом пише вишуканою, рафінованою мовою, а часом – суржиком. Я теж не думаю, що мусить бути щось одне. Це просто розширює діапазон мови. 

«Дивних людей» я писав спершу від імені Степана Вовка. Так навіть був підписаний мій файл у комп’ютері. Це допомагало забити на те, що всі інші будуть думати. Цього разу мова стала для мене звільненням, хоча надалі я не планую писати тільки так. В «The Ukraine», наприклад, є і українська мова, і російська, і суржик, і моя рідна галицька говірка.

Я ще пам’ятаю, як воював з літредакторами своїх перших книжок. В них чорношкірий мігрант казав «бабця» й «перепрошую». Ну не може він так говорити! А з новим видавцем ми чудово домовилися: коли мені треба трошки літредагування, я про це кажу, а коли впевнений – то текст проходить тільки коректуру. Роман «Дивні люди» вичитував тільки коректор. 

У романі дуже багато згадок інших книжок. Чому вирішили використати такий прийом?

Я жартував до дружини, що ударився в постмодернізм.

Мабуть, тому що я дуже багато читаю. Я спочатку став письменником, щоб виправдати ту кількість часу, яку витрачаю на читання. Щоб довести, що це недарма й що в моїй голові відбувається word process.

Ті, кому ці назви книжок нічого не кажуть, просто пропустять їх, а для тих, хто багато читає, це стане додатковим джерелом насолоди. Думаю, це збагачує книжку, дозволяє читати її на різних рівнях. 

А ще це віддавання пошани улюбленим авторам. Нещодавно зрозумів, що не лише книжкам, а й фільмам теж завдячую – звідти теж беру якісь техніки. В цьому плані на мене дуже вплинули фільми «Дитя людське» та «Залягти на дно в Брюгге».

Стежу за вами на Goodreads і знаю, що ви справді дуже багато читаєте. Які ваші книжкові відкриття за останній час, а до яких книжок раз у раз повертаєтеся?

Української літератури читаю не дуже багато. З нещодавнього мені дуже сподобалася книжка-репортаж Павла Стеха «Над прірвою в іржі». Я відчуваю, що це близька мені по духу людина, яка бачить неприкрашене життя. 

Також роман «Долгота дней» Володі Рафєєнка й «365. Книжка на кожен день, щоб здаватися культурною людиною» Ганни Улюри – завдяки їй я прочитав за рік півсотні досі мені невідомих книжок.

З давнішого мені, як і всім, дуже сподобалися роман «Фелікс Австрія» Софії Андрухович – надзвичайно якісно й талановито написаний. Ще моя улюблена книжка, яку я називаю поряд з Достоєвським, з чого автор сміється – це «Пацики» Анатолія Дністрового. Вона теж сподобалася через неприкрашене зображення звичайних людей.

Класну книжку «Прийде Мордор і нас з’їсть» про Україну написав поляк Зємовіт Щерек.

Уже разів десять я перечитував твір «Коли я помирала» Вільяма Фолкнера. Роман «Дивні люди» просякнутий Достоєвським. Я щороку перечитую «Братів Карамазових», але в цьому моєму романі більше посилань на «Ідіота». На мене великий вплив справив і Чехов, але не п’єси, а радше пізня проза. Наприклад, в нього є не дуже відомий, але блискучий твір «Три роки». З українських класиків я весь час повертаюся до Григора Тютюнника. 

Ключовою для роману і його несподіваного фіналу є тема насильства над дітьми, яка теж давно вас турбує. Пригадую ще оповідання у збірці «ПРОти НАСильства» проєкту Громадського радіо…

Так, саме воно частково й наштовхнуло мене на таке завершення «Дивних людей». Коли я починав писати про Степана Вовка, я не знав, чим це завершиться. А в якийсь момент мене самого дуже пройняло від розуміння, про що я насправді пишу. 

Це насамперед ваші спостереження як тата в декреті за поведінкою інших батьків?

Відколи у мене з’явилися діти, я почав помічати, як з ними поводяться. Те, що Степан чує через стінку, чуємо і ми. Зараз дитина в сусідів трошки підросла й, на щастя, може за себе постояти. А я розумію, що не можу нічого з цим зробити. Якщо втрутишся – потім батьки відіграються на дитині. 

Буквально тиждень тому я стояв на балконі й бачив, як доглянута жінка з дорогою собакою била дитину. А дитина казала: «Мамочка, я тебя люблю». А та жінка: «Я тебя тоже люблю, но»… Для мене принципово ніколи не піднімати руку на дітей. Так, іноді зриваєшся, можеш крикнути. Але коли дитина виростає в терорі й одночасно любить цього «терориста» – це дуже трагічно. 

А закордоном помічаєш, що це не скрізь так, це не щось неминуче. В нас дітей «аб’юзають» на порядок більше, ніж навіть у Польщі. 

Тішить, що в медіа ця тема тепер активніше звучить, відбувається більше кампаній громадських організацій. Але не в літературі... Чи здатні книжки, на вашу думку, привернути увагу до такої соціальної проблеми?

Треба розуміти, що книжка з тиражем в 3000 чи, якщо пощастить, 5000 примірників, не приверне особливої уваги. 

У нас в літературі чомусь взагалі мало дітей. Я про це багато думав. Мабуть, тому що в Україні часто умови життя такі, що або ти з дітьми, або пишеш. Або пишеш для дітей.

Та й у світовій літературі нерідко письменники, «високі митці», просто не знають дітей. Я колись захоплювався Гемінґвеєм, а він дітей взагалі не вміє описувати. Він мав кількох дітей від різних дружин, але не знав їх, мабуть, зовсім ними не займався, все робили жінки.

Мене дуже вражає в цьому плані Чехов. У нього дітей не було, але він неймовірно про них писав, добре знав дитячу психологію. 

До речі, в «Дивних людях» є і тема насильства над тваринами в цирку. Я коли про це замислився, перестав водити дітей в цирк. Їм весело, вони не помічають, як тварин б’ють, аби вони стрибали.

До речі, не думали спробувати себе в дитячій літературі?

Мене часто про це питають. Але я не знаю жодного випадку, коли дорослий письменник добре б писав дитячу літературу й, мабуть, навпаки. В мене поки що немає таких планів. 

А в якому режимі працюєте після декрету?

Зараз молодший син в садочку, а старший у школі в групі продовженого дня. Тому я маю змогу парт-тайм працювати з дому – пишу новини для «Текстів». І книжки. Адже все ще не заробляю літературою, хоча в останні роки це вже хороший додатковий заробіток.

Мене питають, чому щороку пишу по книжці. Бо трохи боюся, що буде далі, коли старший син не ходитиме в групу продовженого дня і в мене буде менше часу. Та й зараз у мене немає цього writer’s block, коли ти не можеш писати. Мене навпаки якось прорвало, і я цим стараюсь користуватися, бо розумію, що завжди так не буде. 

У нас в літературі чомусь взагалі мало дітей. Я про це багато думав. Мабуть, тому що в Україні часто умови життя такі, що або ти з дітьми, або пишеш. Або пишеш для дітей

Саме хотіла запитати вас про журналістику. Колись ваші репортажі помітно прозвучали, зокрема ті, що стосувалися переселенців. Маєте задуми нон-фікшн книжок, чи тепер плануєте працювати лише в художній літературі?

Варто було мені менше року попрацювати репортером, як мене усюди підписують журналістом. Щоправда, це був 2014 рік, та мені ще й «пощастило» потрапити в полон та під обстріл… Мені тоді пощастило мати змогу писати про війну з гуманістичного погляду, коли багато журналістів писали пропаганду. Я сам з Галичини, і пригадую, як там ненавиділи донецьких людей. У підручниках про це не напишуть. Напишуть тільки, що Путін на нас напав.

Я від репортажів відійшов, бо це було надто важко психологічно. Ти маєш почуття провини як той, кому пощастило. Адже можеш вернутися до свого життя, а твої герої – наприклад, переселенці, не можуть. Тож в журналістику назад не тягне.

Артеме, а над чим працюєте зараз? Якою буде наступна книжка?

Я з 2014 року працюю над книжкою про події того року. Хочу написати її з позиції цивільної людини, яка потрапляє в усе це, без «Слава нації – смерть ворогам!». Знову ж таки, повернутися до теми, як із нормальних поодинці людей виникає погана спільнота. Що в одній частині України виробляти «нацисти», а в іншій так звані «ополченці». 

А ще хочу написати про те, як це – бути підлітком. Зруйнувати цей міф про прекрасну й безхмарну юність. Хто таке вигадав? Мій герой каже, що, мабуть, старі склеротики, які нічого не пам’ятають. От мені зараз за 35, і я набагато краще почуваюся, ніж коли був юним – в усіх сенсах. Мені не доводиться спати в офісі на складених стільцях, чи в кіоску, як коли я тільки переїхав у Київ. 

Писати мені зараз непросто, бо вважаю «Дивних людей» найкращим з того, що я написав. 

Крім того, я працював над цим романом у задоволення, вже тоді розумів, що це щось якісне. Далі треба триматися на тому ж рівні. 

Ну і насамкінець не можу не запитати, як привчати дітей до читання?

Я багато читаю й важливо, що діти це бачать. Старшому вже сім, він вперше прочитав цілу книжку «Про кротика, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову». Це його улюблена. Здебільшого ж я читаю їм уголос. Але не впевнений, чи їм подобається саме читання, чи просто полежати поряд й пообійматися. Думаю, щоб діти отримували задоволення від читання, треба просто бути з ними психологічно близькими. Більшість дітей радо будуть так проводити час із батьками.