Не «хрущем» єдиним: Богдан Ігор Антонич, якого ми не знали

  • 5 жовтня виповнюється 110 років від дня народження поета з Лемківщини, модерніста, який носив «сонце у кишені» Богдана Ігоря Антонича. Яким було його життя? Чим був важливий для української літератури? Які смисли його творчості відроджуються й зараз?

Розповідаємо вам про поета цікаві факти — і сподіваємося, що ви дізнаєтеся про нього дещо більше, окрім того, що «Антонич був хрущем, і жив собі на вишні» української поезії.

Історична довідка

Особисте життя

В селі Новиця, що у Польщі, стоїть пам’ятний знак з меморіальною таблицею на честь Богдана Ігоря Антонича. Саме тут, в тогочасному Королівстві Галичини та Володимирії і народився поет. Був гімназистом, багато читав і з захопленням вчився — мабуть, саме так можна охарактеризувати ранні роки життя Антонича і початок його зацікавленості поезією. З книжок Антонич перечитав не лише українську класику, а й книги, що висувалися на Нобелівку з літератури, які того часу були доступні в польському перекладі. До того ж, він грав на скрипці, виступав на сцені, писав картини… 

В університетські роки (а Антонич здобув ступінь магістра філософії) поет долучився до неформального студентського об’єднання тогочасного Львова — Гуртка студентів-україністів. Це була можливість розвитку української літератури в невигідних тодішніх умовах — у роки навчання Антонича в Львівському університеті майже не було українських викладачів, та й сам заклад носив ім’я польського короля Яна Казимира, бо Галичина була захоплена Польщею.

Перші свої вірші Антонич друкував під псевдонімом Ігор Ігоренко — настільки йому імпонувало ім’я Ігор, хоч і хрещений він був Богданом. За свою творчість автор став лауреатом премії Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка та літературної нагороди Українського католицького союзу. 

Одружитися Антоничу так і не вдалося, але в поета була наречена — Ольга Олійник. Завдяки її спогадам багато відомо про його побутові звички, характер. Його поезія народжувалася разом із музикою — він ходив по кімнаті, наспівуючи мелодію, а потім з поодиноких наспіваних фраз компонував твір; і у вірші «Дім за зорею» митець підтверджує свою любов до музики: «Поки я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую». Ользі Олійник Антонич хотів, за її словами, присвятити видання збірки «Зелене євангеліє» — вже як своїй дружині; не встиг і посмертне видання у 1938 році, вийшло вже без присвяти.

Помер поет у віці 28 років від давніх проблем — змалечку мав слабке серце, яке не витримало апендициту і запалення легень. Похований на Янівському цвинтарі у Львові; на його могилі, мов за пророцтвом самого поета, ростуть клени.

Коментар літературознавця та есеїста, автора книги «Антонич від А до Я» Данила Ільницького*:

«Від свого діда – Миколи Ільницького – я знав, що колись на могилі Антонича ріс клен. А відомо, що сам поет писав: «Спочине серце під крилатим кленом, / порине в море трав зелене…». Виходить, що маємо справу зі символічним поетичним пророцтвом. 

Я почав консультуватися з Ігорем Калинцем, який був серед тих, хто в 60-х роках минулого століття знайшов місце поховання Антонича на Янівському цвинтарі у Львові. Просив розповісти, які були дерева чи кущі на могилі в той час, коли вони її відшукали. Пан Ігор скерував мене до статті Ірини Калинець «Повернення Антонича», де серед іншого авторка зазначила, що тоді могила була «з кленом в узголів’ї». Ось такий дослідницький шлях: почути усну історію і переконатися, що це засвідчено у письмовому спогаді. Врешті цей неймовірний символізм набуває виразніших контурів у внутрішній біографії митця і я, зізнаюся, дуже в нього вірю. Та це ще не все. Мене цікавило, чи ростуть там клени сьогодні. Тому прицільно поїхав на Янівський цвинтар і переконався в цьому: виявилося, що навколо могили справді є декілька кленів (я собі навіть встиг – бо це була пізня осінь – зірвати три листочки, і один із них зберіг у першому примірникові книжки). Тому сюжет про клени, а відтак Антоничів вірш на тему смерті й могили, – символічно правдиві».

*Джерело коментарів літературознавця у цьому матеріалі: “Антонич від А до Я”: книга, що спонукає пам’ятати (бесіда Лесі Салій з Данилом Ільницьким) // Дукля. 2019. № 3; Буковинський журнал. 2019. № 3.

Творчість

Антонич мав вплив на андерґраундне мистецьке життя Львова 60-их — 70-их рр., коли про нього згадали після затяжного мовчання (з 1967 року про нього знову “забули” з посилки радянської влади — тепер на чергове двадцятиріччя).

Його поетичні мотиви можна назвати двоїстими: писав релігійні вірші, та разом з тим прослідковувався в його творчості і міфічний пантеїзм; черпав натхнення від природи — та поряд з тим у віршах виступав і поціновувачем міста, таким собі урбаністом. Модерністичний напрям прослідковується в його алітераціях, звуконаслідуваннях, метафорах, символізмі (особливо, у звукосимволізмі) тощо.

Цікавим був спосіб, у який він писав, адже зазвичай робив це дуже рано вранці, і потребував записати все відразу, бо інакше — досить швидко міг забути. В одній зі статей він сам розповідав про це так: «Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільша не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на свому місці, нічого не можна переставити. В інших порах дня, при повній свідомості пишу на загал важко й багато виправляю» («Як розуміти поезію»). 

Сучасне осмислення

Театралізованість

Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса театрально переосмислив творчість поета, створивши ще у 2009 році поетичну інсталяцію «Формули екстази», яка і досі регулярно є в програмі. Антонич був досить синестезійним поетом — в його віршах література, музика й малярство поєднувалися воєдино. Тож це помітно і в театрі: вірші лунають тут під музику Лисенка, Баха, лемківські народні пісні та романси Богдана Весоловського, а самі актори за допомогою світлотіней, рухів, жестів допомагають передати візуальну складову поезії Антонича. Назву теж обрано невипадково — Антонич метафорично називав формулами екстази свої власні вірші.

Коментар Данила Ільницького:

«Антоничеві вірші і є цими формулами екстази, своєрідним «перекладом» синкретичної, первинно відчутої і запам’ятаної емоції на мову літератури. Як правило, о-словлені відчуття бліднуть, але поети, яких ми називаємо геніальними, можуть їх максимально наблизити до первісної форми, дати змогу хоча би на крихітку – через образи-натяки, образи-символи – відчути їхню природу, наблизитися до розуміння цієї екстатичної сутності. Врешт-решт, всю свою творчість, все своє життя Антонич присвячує потребі доносити вість про свою екстазу. Тому, коли читаємо його вірші, нам подекуди, а то й досить часто, здається, що ми самі її переживаємо. Антонич у своїх творах говорить про потребу дуже щільного, безпосереднього контакту зі світом, що нас оточує і частиною якого ми є. Екстаза є водночас процесом цього контакту і його результатом».

Література

З Гарвардської докторської дисертації вийшла книжка Лідії Стефановської «Антонич. Антиномії» (Київ: Критика, 2006), де досліджується, зокрема, двомовність поета та її вплив на творчість; його мистецькі теорії; мітичне в поезії автора тощо. Це досить детальний аналіз творчості Антонича, спроба зрозуміти, який вплив мали на нього тогочасні суспільно-політичні обставини, а також — інші письменники й поети. 

Антоничезнавець, літературний критик Микола Ільницький досліджував творчість поета у монографії «Богдан Ігор Антонич: Нарис життя і творчості», яка згодом увійшла у книгу «Формули осягання Антонича» (Львів: Піраміда, 2015). У ній автор інтерпретує поезію Антонича у сучасному літературознавчому ключі.

Вже не з літературознавчих студій, а більше — як мистецький проєкт, можна розглядати видання «Галерея Чуття», де твори низки авторів (а разом з ними — й творчість Антонича) поєднали з візуальними складовими, зробивши своєрідний перформанс на папері — все в найкращих традиціях синестезійного бачення поета.

І у 2017 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла абетка-енциклопедія «Антонич від А до Я» авторства літературознавця та есеїста Данила Ільницького та художників-ілюстраторів Людмили і Володимира Стецьковичів, що має на меті розповісти про поета дітям та їхнім батькам, легкою і зрозумілою мовою.

Музика

Український бард, кобзар і бандурист Василь Жданкін, який трагічно помер 2 вересня 2019 року, виконував, серед інших, також і пісні за мотивами віршів Антонича:

І наостанок

У Львові, проходячи повз будинок номер 50 на вулиці Городоцькій, не забудьте звернути увагу на пам’ятну плиту на стіні. У цьому будинку з 1928 до 1937 року проживав Богдан Ігор Антонич — вулиця і в його часи мала таку ж назву, ось тільки будинок був 18-им.

Скріншот узято з сервісу Google Maps

І заразом у сквері біля Львівського цирку, на тій же таки вулиці Городоцькій, знайдете перший в Україні символічний пам’ятник Антоничу – мистецьку композицію «Привітання життя», який відкрили аж у 2016 році.

Джерело фото: сайт dyvys.info
(Visited 487 times, 1 visits today)