Андрій Курков: Після «Ключів Марії» можу водити екскурсії по Софії Київській

Новий роман Андрія Куркова та Юрія Винничука «Ключі Марії» - українська відповідь Дену Брауну.

Письменники Андрій Курков та Юрій Винничук написали багатошаровий пригодницько-історичний роман, який транзитом проходить з Єрусалиму через Константинополь до Криму, Києва та Львова.

Головні герої   – чорні археологи Адік та  Олег на території Софії Київської шукають  могилу тамплієра, який у ХІІ брав участь у хрестовому поході. Друга сюжетна лінія розгортається навколо львівського професора, який займається стародруками. НКВС доручили йому читати старовинні манускрипти й дізнатися про появу Богородиці.

Андрій Курков в інтерв’ю розказав про розподіл роботи з співавтором, яку знахідку з Криму й досі зберігає та чому директор київського зоопарку заборонив йому відвідувати звіринець.

До речі, перші 100 покупців, які придбають «Ключі Марії» в онлайн-книгарні Yakaboo, отримають книгу з автографом Андрія Куркова. А щасливчик  – примірник з фірмовим пінгвіном від Куркова.

Ви якось казали, що для підготовки романів неодноразово випробовували на собі різні професії. Чи є у вас досвід «чорної археології»?

Археологією я захоплювався з дитинства. В 1978 році ми з товаришем опинилися на справжніх розкопках біля Судака в Криму і навіть знайшли перламутрові намистинки.

І що ви з ними зробили?

Вони й досі в мене лежать – я їх не показував фахівцям, бо думав, що ціняться тільки монети. Я пам’ятаю той драйв, коли шукаєш щось потаємне. Кожна людина в душу скарбошукач і все життя сподівається знайти глечик з монетами в себе на городі. Схоже піднесення відчуваю, коли йду в ліс за грибами: в тебе тремтять руки в передчутті знахідок. Але сам процес цікавіший, ніж результат.  

Що стало рушійною силою написання «Ключі Марії»? Крим, дитячі спогади, пошук скарбів?

Насправді в наших планах було набагато більше подій в Криму, ніж вийшло в підсумку. Ми з Юрком Винничуком обговорювали роман 10 років. Могли кудись поїхати і тиждень провести в розмовах про сюжет. Напередодні анексії ми навідалися в Крим. Спочатку нас відвезли в Сімферополь – показали студентам Таврійського університету. До україномовного Винничука ставилися з підозрою, а мене як російськомовного приймали за свого.

Наступним пунктом став візит до голови Верховної Ради Криму Володимира Константинова, який й досі займає цю посаду. Нас пригостили чаєм, пофотографували. Але з фото одразу відрізали Винничука, а потім і мене. Зрештою, неблагонадійну новину знесли.

Головна ідея роману «Ключі Марії» –  помістити Україну в контекст світової цивілізації. На думку християн, вона все одно почалася з Палестини.  Ми уявили собі таку сюжетну і геоісторічну лінію: Єрусалим-Сирія-Константинополь–Крим-Київ-Львів.

Але після анексії ми вирішили мінімізувати Крим – зникає бажання писати про територію, яка втратила свій шарм. Це якби людина захворіла і відмовилася робити фото через непривабливе обличчя.

Чи задумувались ви про екранізацію роману? Це буде фільм чи серіал?

Я би зробив серіал – зараз їх легше знімати. Проте декілька людей, які вже прочитали роман, радять робити фільм. Але в нас стільки матеріалу, що, боюсь, все не влізе.

Хто міг би зіграти головних героїв – Адіка та Бісмарка?

В ролі Адіка я міг би уявити Олексія Горбунова, а щодо Бісмарка – тут трохи важче. Здається, підійшов би французький актор Бруно Кремер.

Як вам працювалося у співавторстві з Юрієм Винничуком – за ким лишалося останнє слово?

Суперечки в нас були, але ми дуже правильно вибрали стиль роботи і на березі визначили, хто які сюжетні лінії пише. Я відповідав за сучасність, а Юрій – за середньовіччя та 1939-1941 роки.

Працювали паралельно  – кидали один одному файли та щодня зідзвонювалися для обговорення. Коли вже дописали, то дискутували які додати паралелі для узгодження ліній: історія Аретти, загадки з ключами – щоб відлунювало з одного сюжету в інший.

Протиріччя вирішували просто: я до нього приїздив, ми розливали віскі чи шнапс і доходили згоди. Все вийшло, бо обидва розуміємо, як працює драматургія прозового твору.  

Ваш роман порівнюють з «Кодом да Вінчі» Дена Брауна. І після виходу «Коду», різко зросла відвідуваність пам’яток, які там загадувалися. В нас може повторитися ця історія – чекати навали туристів до Софії Київської?

Ден Браун – світова величина. Ще до виходу його роману права на нього купують багато країн, кінопродюсери стоять в черзі з пропозиціями екранізації. Виникає хайп та ажіотаж. Я не очікую, що наша книга може викликати аж такий хайп. Коли письменник пише роман – він не дуже добре розуміє, які глави «вистрелять» та виступлять тригерами.

Але в мене була схожа історія: знаю, що через мою книгу «Пікнік на льоду» до Києва приїздили тисячі іноземців. Іноді мене просили провести екскурсії по місцям, описаних в романі.

Ви готові водити екскурсію по Софії Київській?

Я готовий, але пам’ятаю, що після виходу роману «Пікнік на льоду» директор київського зоопарку заборонив мене пускати на територію. На початку роману я написав, що у бідного столичного зоопарку не вистачає грошей, щоб годувати тварин.

Повертаючись до «Ключів Марії», розумію: головне, щоб книга була не бестселлером, а лонгселлером. Якщо вона буде лонгселлером, люди будуть заходити на територію Софії та озиратися в пошуках місць, де знайшли тіло тамплієра.

Але таких знакових місць в Києві багато. Наприклад, мало хто знає, що в XII сторіччі головною вулицею в Києві була Золотоворітська, яка вела від Золотих воріт до княжого палацу.  

Я розумію: головне, щоб книга була не бестселлером, а лонгселлером. Якщо вона буде лонгселлером, люди будуть заходити на територію Софії та озиратися в пошуках місць, де знайшли тіло тамплієра.

Але таких знакових місць в Києві багато. Наприклад, мало хто знає, що в XII сторіччі головною вулицею в Києві була Золотоворітська, яка вела від Золотих воріт до княжого палацу.  

Ви консультувалися у істориків в процесі написання книги?


Я очікував дізнатися більше. Цікаву історію мені вже розказали після виходу книги. Обіцяли показати, що було знайдено під час ремонту будинку на перетині вулиці Володимирської та Андрієвського узвозу – там розкопали могилу і ще дещо. Власники будинку все віддали державі, а собі залишили фото.

Там тамплієр?

Нехай поки залишиться інтрига.

Які ще ключі чекають читача в романі?

Велику роль відіграє молоко Богородиці – я думав, що я його вигадав. А виявилося, що воно таки згадується в апокрифах, і навіть існує медичне пояснення, як молоко може з’являтися у жінки, яка не народжувала. У печері, де Марія ховалися від переслідувань Ірода, воно пролилося на землю і в тому місці на стінах проявляється біла речовина.
В мене так часто буває – я щось вигадую, а воно вже існує.