Життя Лідіїї було спокійним спокійним і радісним: вона — власниця затишної книгарні, щаслива дружина і мати. Розміренний плин її буднів сколихнув Хав’єр — загадковий чоловік, який опинився на порозі її крамнички. Як і Лідія, він обожнює рідкісні книжки і маловідомих авторів. Та невдовзі жінка дізнається, що Хав’єр — наркобарон, а її чоловік Себастьян написав про нього розгромну статтю. За цю помилку журналіст платить життям, а Лідія з сином змушені тікати з Мексики до США. Рятуючись від смерті, вони не здогадуються, куди приведе їх шлях біженців. Разом з іншими мігрантами вони подорожуватимуть на дахах потягів, ховатимуться від міграційної служби та наркокартелів, спізнаюсть обман і насильство, опиняться у страхітливій пустелі. Чи переможуть вони у цій боротьбі за життя?
Наші оглядачки прочитали цей непростий і драматичний роман і написали про нього #ДвіДумки.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Я не скажу, що це дуже «моя» тема. Але мені завжди було цікаво читати книжки про дуже далекі (географічно й біографічно) чужі досвіди, а ще цікавіше — заглиблюватись в історії, про які нечасто говорять у нашому медіапросторі. Проблема мігрантів, які втікають до США в пошуках кращої долі, голосніше зазвучала з обранням Трампа на посаду президента, але й тоді було не зовсім ясно, в чому там проблема. Книжка Джамін Каммінс показує: проблем багато, і вони — страшні.
Юлія Дутка: «Американський бруд» — із тих книжок, які довкола себе утворюють багато шуму. З одного боку, сюжет вельми небанальний — скільки книжок про мігрантів (тут навіть про біженців) ви знаєте? З іншого, чимало закидів «білій» авторці про те, що вона не знає, про що пише, — переважно від тих, хто книжку навіть не читав (перегляньте відгук на Goodreads, який зібрав найбільше реакцій). Я не знаю, що відбувається в Мексиці, але те, як активно США будує стіну, вказує на те, що там зле. Картелі, наркотики, страти — і краще не привертати до себе уваги.
Акапулько ай-яй-яй
Юля: Акапулько — це рай. Це океан. Це грошовиті туристи, які насолоджуються відпочинком. Принаймні, так було. Місто довго залишалось вільним від тиску картелів саме через те, що туристам потрібна безпека, інакше вони не привезуть сюди свої гроші. Для Лідії, Себастьяна та Луки воно було рідною домівкою, в якій завжди добре і затишно. Вона — книгарка, він — журналіст, малий синочок — розумака і шанувальник географії. Коли все встигло піти не так?
Все розкололось задовго до масакри. Задовго до статті. Задовго до того, як Хав’єр вперше зайшов до її книгарні. Просто ніхто цього не бачив. Ніхто не бачив, як повільно затягується зашморг навколо Акапулько. Океан не почав шуміти по-іншому, пташки теж співали так само. Але люди — люди змінились. Страх тепер завжди поруч із ними. Холодний і липкий.
Але хіба від нього втечеш? Уся Мексика така — обплетена отруйним плющем наркотрафіку, торгівлі людьми та корупції.
Віто, правда, ти вже перехотіла побачити Акапулько на власні очі?)
Віта: Знаєш, воно ніби і зрозуміло, що в будь-якому великому туристичному місті є своя неприваблива, подекуди небезпечна спідня сторона, яку не показують туристам. Але в Акапулько, тому, де живуть Лідія, Себастьян і Лука, ти ніде не можеш почуватись у безпеці — ні на пляжі, ні на вулиці, ні в дорогому готелі. Поліція працює на картель. Великий бізнес і дрібні торговці працюють на картель. Водії автобусів, продавці у крамничках, офіціанти і безхатьки можуть виявитись тими, хто працює на картель. І коли розстрілюють усю твою родину, а ти дивом рятуєшся, то єдиний твій шанс — втікати далеко і швидко. Правосуддя тут не подіє, Бог не допоможе. Тільки швидкість реакції і вміння приймати кардинальні рішення.
Мені ще не доводилось читати романів, де б атмосфера небезпеки була настільки густою, де б вона так сильно відчувалась. Головна героїня, Лідія, не може розраховувати на допомогу друзів чи союзників. Їй ніде сховатись. На неї полює голова наркокартелю, а всі, хто хоч якось до нього причетні, знають її в обличчя. У неї та її сина немає навіть часу прожити своє страшне горе. Треба лише бігти — ближче до території свободи, на благословенну el norte, на Північ. І сподіватись, що довгі мацаки чоловіка-сови, La Lechuza, не сягають аж так далеко. І водночас усвідомлювати, що ці сподівання — марні.
Ла Бестія
Віта: Але як дістатись на ту Північ, коли ні автомобілем, ні літаком користуватись не можна? Завдання з трьома зірочками, але тисячі мігрантів його розв’язують однаково — подорожуючи на даху вантажного потяга, Ла Бестія. Це надзвичайно важка, виснажлива і небезпечна мандрівка. У Ла Бестія немає зупинок, коли можна сісти на потяг або зійти — ти робиш це під час руху. Чи вдасться тобі застрибнути і не зірватись, а потім безпечно приземлитись, залежить більше від волі випадку, ніж від твоєї вправності. Якщо ж ні — каліцтво або смерть, невеликий вибір.
А ще є міграційна поліція. І бандити, які під неї маскуються. І нелюди, які в міграційній поліції працюють. І хтозна, до кого страшніше потрапити?
Чому вони все це роблять? Невже Штати варті того, аби так до них прагнути? Я не розуміла цього, поки не почитала історії мігрантів (вигадані, але не сумніваюсь, що типові) з цієї книжки. Про більшу тортілью і щедріше наповнену м’ясом тут не йдеться. Йдеться про те, щоб зберегти життя. Якщо ти перейшов дорогу або просто впав в око тим, хто працює на картель, то маєш мало шансів вижити. Іноді для того, щоб потрапити у небезпеку, досить просто бути вродливим, як сестри Соледад і Ребека. Ці двоє вже пережили жахливе насильство, а скільки його попереду…
Аби врятуватись від цього пекла, варто ризикнути й осідлати Тварину, Ла Бестію. Як думаєш, Юлю?
Юля: Як я люблю залізницю (але не дерев’яну електричку Львів — Тернопіль). Та подорож на даху Ла Бестія — це щось поза межами того, що я можу уявити. Не раз рахую вагони товарняків, які швидко мчать коліями. Але уявити, що там на даху хтось може їхати до своєї мрії… Вони ж шалено розпікаються на спеці і так само швидко вистигають на холоді. Як там їхати, ще й сідати на швидкості… Уява підсовує кадр з американського фільму, де герой із наплічником застрибує у вагон. У — не на… Але при всій небезпеці подорожей пекельною мексиканською залізницею, для Лідії та Луки — це найбезпечніший спосіб. Автомобільний транспорт — відстежують, патрулюють, пішки — ні, вони ніколи не зайдуть, варіант із літаком теж розглядати не варто.
Валка мігрантів, які теж шукають щастя, може ховати в собі агентів картелю, міґра — викрадачі й торгівці людьми — добре, якщо зможеш заплатити, інакше не те що Америки не побачиш, навряд чи побачиш світанок… Тому без варіантів — довіритись звірові, нехай везе туди, де трава зеленіша і є надія вижити. Про більше Лідія навіть не думає.
Mijo ven
Юля: Лука зупиняє Лідію за крок до божевілля, саме він для неї головний мотив тікати, шукати кращого життя. Не знаю, чи зважилась би вона на це все, якби залишилась зовсім сама. Але заради нього вона мусить вдаватись до відчайдушних заходів. Звісно, така дорога і її випробування — не те, що пасує восьмирічній дитині, але чи є в них якийсь вибір? Картелі — всюди. Їхні люди — всюди, і у них є світлина Лідії. В Мексиці просто не сховатись.
Лука стільки знає про США — про великі міста, про річки, він детально пам’ятає карту та вираховує, скільки їм залишилось для того, щоб звільнитись від переслідування. От тільки дорога ця довга. Бо часом доводиться повертатись назад. Часом новий крок відкидає назад. Завжди є небезпека, що трапляться не ті люди. Ті, які приведуть у нову неволю, яка виявиться ще гіршою. Тож Лідії та Луці треба пильнувати. І, на диво, їм вдається розуміти, з ким варто мати справу, а кого все ж оминати.
Якийсь янгол все ж їх оберігає, як гадаєш, Віто?
Віта: Мабуть, вони самі собі янголи — одне для одного. Джанін Камінс у своєму романі розкрила всю силу материнської любові — тієї, що не дозволяє опустити голову, зупинитися, впасти у відчай, яка жене Лідію крізь страшні випробування, аби тільки врятувати сина. Жінка не може оплакати свою жахливу втрату, посумувати за чоловіком і матір’ю. Вона стає тигрицею, яка береже своє дитинча. А заразом і кількох інших, бо ж чужих дітей не буває, і красуні-сестрички, які постійно страждають через свою вроду, чи хвацький Бето, який поводиться як дорослий, але залишається малим хлопчаком, потребують її опіки.
Син Лідії Лука — надзвичайна дитина. Ще в мирному житті в Акапулько він вражав відвідувачів книгарні своїми глибокими знаннями з географії — і це їм стає у нагоді під час втечі. Але ще більше цей хлопчик вражає глибиною емпатії, силою духу і відважністю. Він наважується поставити умову начальнику міграційної поліції і не просто залишитись живим, а й отримати те, що вимагав. Він рятує не лише себе і свою маму, але й інших людей. Неймовірний хлопчик.
Як на мене, це історія про відчайдушно сміливих і глибоко травмованих людей. Людей, які не впевнені, що втеча до Штатів допоможе їм зцілитись, адже тамтешні міграційні служби, спонукувані жорсткою політикою Трампа, нещадні до втікачів із Мексики. Але ці люди не можуть втратити єдиний шанс порятунку. Шанс, який дає їм el norte.
Кому варто читати
Віта: Тим, кому цікаво більше дізнатись про Мексику і проблему міграції.
Юля: Тим, хто готовий до непростих текстів і хоче історію, яка ріже по живому.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто зараз прагне ненапряжного чтива.
Віта: Тим, кому важко даються сцени насильства. І хто не має інтересу до того, що відбувається в іншій півкулі.
Схожі книжки
Віта: «Коротка історія семи вбивств» Марлона Джеймса — екскурсія без прикрас у саме серце кримінального життя Ямайки.
Юля: Історія про перетин кордону США і Мексики є і у «Смертницях» Тесс Ґеррітсен — п’ятій книжці в серії «Ріццолі та Айлс», хоча мова там не про мексиканців.