Алла Татаренко: «Перекладацька праця — це переодягання»

Фото: Катя Акварельна

Що ми знаємо про Балкани? А про балканську літературу? Робота Алли Татаренко — перекладачки, викладачки, літературознавиці — полягає не лише у перекладі з мови на мову, чи то пак на іншу культуру. Її діяльність — це культурна дипломатія, яка запустила чимало двосторонніх процесів між балканською та українською літературами. Алла Татаренко є авторкою п’яти монографій сербською та українською мовами та близько 230 (!) літературознавчих публікацій українською, сербською, хорватською, польською, французькою, німецькою мовами. Вона переклала понад 90 текстів з сербської, хорватської, польської мов на українську та з української мови на сербську. Саме завдяки їй українською зазвучали Мілош Црнянський, Данило Кіш, Мілорад Павич, Звонко Каранович, Горан Петрович та Срджан Срдич, а Юрій Андрухович, скажімо, сербською. Я розпитала Аллу Татаренко про свій шлях до Балкан, значення мелодики та поетичності у тексті, а також про переклад як особливий вид чуття.

Одного разу ви розповідали, що на вивчення балканських мов потрапили за збігом обставин. Адже того року просто не було набору полоністів в університеті. Пригадуєте цей момент вибору?

Все у світі, мабуть, заплановано, але не нами. Я дійсно потрапила на балканістику за збігом обставин. Чим більше про це думаю, тим більше мені здається, що такі прикметні події стаються з нами протягом всього життя. І тільки з роками ми пригадуємо собі, як все було насправді.

Чому для мене була цікавою польська мова? Я маю кілька постмодерністських історій, як-от про те, що польські слова я вчила з українських книжок — наприклад, Тараса Шевченка чи Степана Руданського. Також велику роль у моєму виборі славістики відіграла музика і, зокрема, польська естрада, яку тоді можна було почути по радіо. А польське радіо було набагато цікавішим від радянського. Завдяки ансамблю «Czerwone gitary» і солісту Северину Краєвському мені захотілося вдосконалити свою польську мову, аби зрозуміти про що вони співають.

Врешті-решт, потрапила я на сербокроатистику. Варто одразу сказати, що Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію на той час вважали фактично «західною» країною: безкоштовна освіта, медицина плюс право на приватний бізнес, паспорти, які не вимагали віз для подорожей, переклади літератури, абсолютно не обмежені цензурою, як це було в Радянському Союзі. Це була країна, яка у політичному сенсі відігравала роль буфера між Заходом та Сходом, але думаючи про яку ви уявляли собі зовсім не буфер. А море, блакитне небо, веселих людей та пісні.

Ще в середній школі я почула сербохорватську мову — пісню Здравко Чолича, який співав у новорічній музичній програмі. 

Також з дитинства я пам’ятаю «Маленьку дівчинку» (в оригіналі — «Devojko mala») у виконанні Джордже Мар’яновича. Цікаво, що коли я святкувала в Белграді свій 40-річний ювілей, сталося так, що за сусіднім столом був Джордже Мар’янович. Тоді ми разом заспівали цю пісню.

Коли я вступала на славістику, то й подумати про таке не могла. Звичайно, вже набагато пізніше я з’ясувала, що пісня ця теж непроста, бо текст до неї написаний одним з відомих сербських поетів. Те, що вона дивно звучить — данина неосимволізму, а не дитинному, міфологічному сприйняттю автора тексту.

Цікаво, адже період, коли ви вчилися, був ще за Радянського Союзу, і їздити за кордон було непросто. Як вам вдалось «наглухо» вивчити сербохорватську мову?

Коли ми вивчали цю мову, поїхати до країни мови було справді складно. Рятувалася ми так, як могли врятуватися. Нам пощастило із викладачами, які вміли зацікавити студентів та навчити мови. Наша група із десяти людей була абсолютно закохана у те, що ми вивчаємо. Магія особистості — велика річ. Наші викладачі були не раз в Югославії, їздили на літні школи. А Галина Павлівна Тиртова навчалася в Белграді на курсах синхроністів і володіла тими знаннями та вміннями, про які ми могли лише мріяти. Віктор Юхимович Мойсєєнко зумів прищепити нам зацікавлення дослідницькою справою. І я під його керівництвом писала курсові роботи про сербську мову XVIII століття.

Згодом Володимир Андрійович Моторний, мій майбутній науковий керівник, запропонував мені зайнятися літературою. Пропозиція мене вельми зацікавила. А на дипломну роботу з літератури мене спокусив Меша Селімович і його роман «Дервіш і смерть». До цього часу ця книжка залишається для мене однією з улюблених.

Ще я цікавилася Мілошем Црнянським, і він, письменник, який в Радянському Союзі був майже незнаним і небажаним, став героєм моєї кандидатської дисертації. Його роман «Переселення» (на момент мого навчання в університеті — єдиний твір цього письменника, перекладений у СРСР) торкається теми переселення сербів фактично до території сучасної України. Ще однією важливою книжкою є його «Щоденник про Чарноєвича», який фігурує в дуже багатьох дослідженнях як роман втраченого покоління.

Як на мене, це роман-матриця, який визначив певну лінію розвитку сербської літератури та позначив творчість знакових письменників. Він зумів передати дух часу і те, якою була сучасна людина. Я дуже хотіла його перекласти, і завдяки Василеві Габору ця книжка вийшла у «Приватній колекції». Це твір, про який хочеться і хочеться писати. Моя остання книжка, яка вийшла кілька місяців тому в Сербії, називається «У колі “Щоденника про Чарноєвича”» («У кругу “Дневника о Чарнојевићу”»). Загалом у Сербії вийшло п’ять моїх книжок.

Мілорад Павич колись говорив, що книжки — як діти. Вони виростають і треба їх відпустити в життя. Це стосується і перекладу.

Ви дуже різносторонньо працюєте та розвиваєтесь. Як самі себе ідентифікуєте?

Коли я намагаюся зрозуміти, ким передовсім є — викладачкою, літературознавицею, перекладачкою, літературною критикинею — інколи самій складно відповісти на питання. Але все, що я перелічила, об’єднує читання. Я передовсім читачка, яка у різний спосіб отримує задоволення від літератури.

Мій есей «Три гіацинти у вікні: у пошуках героя «Щоденника про Чарноєвича» — це ілюстрація того, як перекладач стає есеїстом і починає писати для душі. Цей перехід дуже тонкий. Я ж до того здебільшого писала літературознавчі тексти. Кандидатську дисертацію захистила у 1989 році, це було давно, і мені довгий час здавалося, що про Црнянського я вже нічого не писатиму. А вийшло зовсім не так. Я про нього пишу й досі… Згодом я почала займатися постмодерністською літературою. А у 1998 році вийшов мій перший великий переклад — «Енциклопедія мертвих» Данила Кіша у видавництві «Класика». Коли вийшов Кіш, розпочалася моя доля перекладачки. Перекладачки, яка мала щастя у більшості випадків самій вибирати, що вона перекладає.

Зараз ви є однією з тих, хто найбільше просуває балканську літературу в Україні. Але якщо повернутися до того періоду, коли балканістика ще не була популярною, як ви спілкувалися з видавцями? Чи було зацікавлення з їхнього боку?

Мушу сказати, що в тому, що я наважилася перекласти свої перші книжки — «Енциклопедію мертвих» і «Гробницю для Бориса Давидовича» Данила Кіша — заслуга радше не моя, а видавця і редактора, які мені запропонували це зробити. Йдеться про ідею видавництва «Класика» видати сучасні твори слов’янських літератур. Їхнім літературним порадником і редактором був Іван Лучук, який сказав мені: «Ну ти ж любиш Кіша, давай щось переклади». Виглядало це все досить випадково та епізодично. Але абсолютно в рекордні терміни я переклала «Енциклопедію мертвих». Сталося так, що протягом п’яти років завдяки праці львівських перекладачів з’явилася маленька бібліотека сучасної сербської літератури в Україні Хозарський словник» Мілорада Павича у перекладі Ольги Рось, його ж «Остання любов у Царгороді» й «Облудники» Момо Капора у перекладі Наталі Чорпіти, дві книжки Данила Кіша у моєму перекладі). Останньою у цій серії була «Зоряна мантія» Мілорада Павича. Це був той щасливий момент, коли ми потрапили до видавця, який розумівся і хотів видавати якісну літературу.

Ми почали цю серію промотувати. Уявіть, у 1998 році на сцені Палацу мистецтв з’являються перекладачі, по суті початківці, які розповідають про «свої» книжки. Тоді це було великою рідкістю. Перекладачі опинилися перед великим залом із можливістю розповісти, чому саме цю книжку варто читати. Це було свято. Згодом у 1999 році Ірина Старовойт зняла фільм про Данила Кіша для телебачення, надзвичайно креативний і цікавий. Потім Юрій Андрухович, який читав Кіша польською мовою, запросив мене на свою лекцію як перекладача цього письменника. Це був момент, коли молода перекладачка (йдеться не про вік, а про досвід) почала відчувати велику відповідальність за долю перекладеного тексту.

Мені здається, Україна є досить добрим прикладом популяризації перекладу. Мені не доводилось в Сербії чи Хорватії бачити такої уваги до перекладача. Коли я розповідаю про відгуки, блоги, відеоінтерв’ю, матеріали в медіа письменникам, яких перекладаю, вони щиро радіють увазі до їхніх книжок в Україні. Мілорад Павич колись говорив, що книжки — як діти. Вони виростають і треба їх відпустити в життя. Це стосується і перекладу.

Уявіть, у 1998 році на сцені Палацу мистецтв з’являються перекладачі, по суті початківці, які розповідають про «свої» книжки. Тоді це було великою рідкістю. Перекладачі опинилися перед великим залом із можливістю розповісти, чому саме цю книжку варто читати. Це було свято. 

Чи ви пам’ятаєте, коли вперше побували в балканських країнах? Цікавий момент відкриття нової культури.

Коротка передісторія про те, як я почала спілкуватися із письменниками колишньої Югославії. Найвідоміша поетка Сербії ХХ століття Десанка Максимович, якій тоді вже було 84 роки, приїхала до Львова отримати премію імені Івана Франка. Я тоді мала приємність зустрічати її в аеропорту в українському національному костюмі разом зі своїми подругами-славістками. У мене, правда, був імідж не зовсім відповідний, бо я була підстрижена під хлопчика. Довгої коси у мене не було, проте я непогано володіла мовою, тому мала таку честь. Потім декламувала на урочистості вірш Десанки «Кривава казка», але мені дуже хотілося поспілкуватися з нею бодай трохи й, відверто кажучи, на другий день її перебування я просто втекла з пар і почала її шукати. Довідалась, що вона має відвідати картинну галерею. Пішла туди, а коли з’ясувалося, що для гості з Югославії чомусь не запросили перекладача, допомогла з перекладом екскурсії. Кілька годин поруч з поеткою, вірші якої знала напам’ять, запам’ятались назавжди.

Далі: на третьому курсі ми отримали можливість працювати з туристичними групами. Це я вважаю надзвичайно важливою віхою своєї перекладацької біографії. У вашій групі може бути 40 людей, і ви потрапляєте до міста, яке можете бачити вперше. У моєму випадку це був «трикутник» Москва-Ленінград-Москва, де я навіть не завжди знала де вихід з вокзалу. А ціла група впевнена в тому, що я знаю все. Два тижні в оточенні мови — це багато. Перекласти екскурсію Ермітажем — будь ласка. Відвідування рибопереробного заводу — будь ласка. Ніхто не питає, знаєш ти ці слова чи не знаєш. Я тоді багато чого довідалась про ментальність югославів. Мене цікавило що вони читають, що вони слухають. Вони навіть склали для мене словничок жаргонізмів. Це був надзвичайно великий поштовх у моєму знанні мови та у бажанні опановувати її далі й далі.

Згодом була поїздка до Дубровника і Загреба на літню школу. Я була тоді вже студенткою п’ятого курсу. Я, звичайно, трохи боялась — як воно все буде? Виявилося, що Дубровник — це місто-казка. А літня школа — це місце, де можна зустріти незмір цікавих людей з цілого світу. Мої колеги з інших університетів дивувалися, чому я ніколи раніше не бувала в Югославії. Тому що в Радянському Союзі було лише чотири університети, де вивчалася сербохорватська мова і лише Львівський університет не мав ознайомчих практик і лектора. Ми були відрізані від цих можливостей. Але час від часу міністерство давало місце для участі в літній школі. Їздили туди переважно викладачі, бо інакшої можливості поїхати до СФРЮ не мали, але інколи місце перепадало і студентам.

Сама поїздка і підготовка до неї — це смішна історія. Всі знають з розповідей старшого покоління, як складно було поїхати за кордон і які співбесіди треба було пройти. Це літо 1983-го року, коли Радянський Союз уже трохи відкритіший для подорожей, але система зберігає певні правила. Одне з таких правил — поїздка до Москви перед відрядженням. Тобто зі Львова до Югославії я мала їхати через Москву, залишивши свій паспорт і взявши службовий паспорт у міністерстві.

Але відвідинами міністерства це не обмежувалося, треба було ще відвідати ЦК КПРС. Мої колеги, які їздили до Чехії чи Болгарії, не мали цього робити, тому що це були соцкраїни. Югославія ж вважалася країною майже капіталістичною.

Пам’ятаєте, як відбувалася ця співбесіда?

Москву я знала не надто добре і відверто спізнювалася на цю зустріч. Я знала, що це Кремль, КПРС, але який під’їзд потрібен? Підбігла до міліціонера із запитанням: «Де тут ЦК КПРС?». Він мені показав, але скерував на ЦК Комсомолу з огляду на мій вік. Там я з’ясувала, що не туди прийшла. Потрапила я нарешті на ту співбесіду, а дядечко поставив мені одне єдине питання: «Чи знаємо ми, навіщо їдемо в Югославію?». Я сказала: «Вчити мову». Це була, як виявилось, правильна відповідь. До цього часу дивуюсь, бо якою ще могла бути відповідь?

Нас, студентів, які їхали на літню школу, відправили до бібліотеки підписати інструкцію для тих, хто виїжджає за кордон. Можливо, ви колись чули пісню Володимира Висоцького «Инструкция перед поездкой за рубеж». Виявляється, що це не просто гумор, а дійсно є такий документ. За кордоном бажано було не знайомитися з іноземцями (а це складно!), якщо ви отримуєте подарунки, їх потрібно віддати керівникові групи або принаймні показати. І третє — у жодному разі не можна їхати в купе з іноземцем протилежної статі. Ознайомилися, засвідчили підписом. У моєї подруги потім був курйоз, бо її посадили в купе з іноземцем. Вона наполягала, що так не можна, і після цього їй підсадили двох іноземців протилежної статі. Таке інструкцією не заборонялося.

Югославія, яку я побачила, мене вразила. Дубровник і Загреб — це фантастичні міста з чудовою аурою, культурою, про яку я багато читала. Вони мене настільки зачарували, що якщо в дитинстві я мріяла поїхати в Париж, а потім до Югославії, то тоді я вирішила, що Париж зачекає. Можливість і бажання поринути в море цієї мови та культури виявилися надто сильними. У мене з’явилося багато друзів і багато причин туди їздити. Я поповнювала свої енергетичні запаси, просто слухаючи мову, музику, дивлячись на обличчя своїх друзів, привозячи повні валізи книжок.

Балкани та балканські країни для українських читачів виглядають загадковим конгломератом різних культур. Якщо ми можемо проводити якісь паралелі з Україною, то у чому наші країни близькі, а у чому — навпаки — далекі?

Думаю, вони достатньо близькі для того, щоби бути зрозумілими, і достатньо далекі, щоб залишатись екзотичними. Мені здається, що це хороше поєднання.

Нас поєднує складна історична доля, яка розділила народ або народи між державами. Тому що у Першу світову війну не лише українці воювали за дві імперії, серби теж. Вони так само були в австро-угорській армії, як Црнянський, і були представниками держави Сербія, яка воювала проти Австро-Угорщини. Це складна історична доля народів і країн, які опинилися на перехресті культур, на землях, які дуже привабливі для загарбників. Як військових, так і культурних. А про паралелі в історичних долях українців та хорватів можна розповідати довго.

І в Сербії, і в Хорватії, і в Боснії живуть українські меншини, й це свідчить про те, що ми близькі. Ще в часи Австро-Угорщини сюди переселялись русини, українці. Також у фольклорі цих народів є багато спільного. В Сербії є пісня «Копао сам дубок зденац», тобто «Копав, копав криниченьку». Та сама музика, ті самі слова, як в українській пісні.

Між самими балканськими народами є теж і певні відмінності. Коли ми говоримо про Сербію, Хорватію, Боснію, то йдеться про різні шари культури, навіть про три релігії, які формували ці країни. Українцям, які потрапляють туди, передовсім цікавими видаються люди. Вони нагадують українців гостинністю, щирістю, відвертістю. Хоча, в залежності від територій, ті чи інші якості народу проявляються по-різному. Наша спорідненість також проявляється в історії білих хорватів, які, можливо, не всі переселилися на Балкани, а залишилися і в Карпатах. Ми можемо також говорити про нащадків сербів та чорногорців на півдні України. Наші культури сильно переплелися десь на глибині.

Література, музика, культура цих народів є зрозумілою для українців. Мені дуже приємно, що й українську літературу в цих країнах перекладають і хочуть зрозуміти.

Два тижні в оточенні мови — це багато… Ніхто не питає, знаєш ти ці слова чи не знаєш. Я тоді багато чого довідалась про ментальність югославів. Мене цікавило що вони читають, що вони слухають. Вони навіть склали для мене словничок жаргонізмів. 

Якщо я не помиляюсь, ви переклали «Перверзію» Юрія Андруховича на сербську. Заведено вважати, що перекладати можна лише на рідну мову. Мабуть, це був певний виклик для вас. Що вам дав цей досвід?

Той день, коли я потрапила до белградського видавництва «Кліо», змінив моє життя. Мене запросили тоді з приводу розмови про антологію українського оповідання. До цього моменту мені не спадало на думку перекладати щось на їхню мову. Видавець сказав, що він подумає над пропозицією видати антологію, але його цікавить роман.

Я одразу згадала «Перверзію». І написала про неї невеличкий текст. Коли ми наступного разу зустрілися, видавець сказав: «Добре. А коли ти це перекладеш?». Це мене спантеличило. Потім з’ясувалося, що у видавця немає кандидатури перекладача, який міг би взятися за цю роботу. На той момент україністика у Белградському університеті вже існувала, але не було ще жодного дипломованого україніста, який би закінчив цей факультет саме за цією спеціальністю.

Я довго не наважувалася на цей крок. А згодом у Львові відкрилася перекладацька майстерня, на яку можна було запрошувати іноземних перекладачів. Пощастило запросити Мілену Іванович, яка робила тоді перші кроки як перекладачка, а тепер є знаним фахівцем. На цій майстерні був також Андрухович і цілий блок розмов з перекладачами Андруховича — англійською, німецькою, болгарською, польською. Ми з Міленою подивилася одна на одну і вирішили перекласти фрагмент «Перверзії». Це нам настільки сподобалося, що ми зважилися взятися за цю справу.

Перекладали ми цей роман вдвох, поділивши його за «голосами». Для того, аби не було перепадів стилю, кожен мав «свої» частини. А потім ми ними обмінювалися і звірялися. Бо зрозуміло, що українську краще знаю я, а сербську краще знає Мілена. Де б ми не були, коли ми зустрічалися, витягали свої папери й починали шукати третій, четвертий, п’ятий варіант слова. Ми отримували від цього задоволення. Це, сподіваюсь, передалося і читачам. Роман закінчується фрагментом, коли Перфецький говорить: «Санта Марія делля Салюте. Це замість молитви». «Santa Maria della Salute» — назва найвідомішого вірша геніального сербського поета Лази Костича. Сербський читач, почувши назву венеційської церкви, згадує передовсім цю поезію. Отакий несподіваний ефект перекладу.

Ви заговорили про поезію. Що вам ближче до душі — поезія чи проза? Ви згадували, що навіть почали писати вірші сербською, «перевдягнувшись в іншу мову»? Що для цього потрібно і чи ця любов до поезії вас досі супроводжує?

Саме зараз у мене в сумці вірші, які перекладаю хорватською. Вірші дуже хорошої поетки. Складно перекладати поезію, бо страшно її зіпсувати. Поезія, до речі, присутня і в «Перверзії». Є імпровізація Перфецького, після перекладу якої я почувалася так, ніби носила мішки з піском. Складно перекласти щось невимушено. А поезія — це складна невимушеність, глибока гармонія і щирість. Це якась особлива відвертість. Коли мені довелося читати вірші на публіку, я почувала себе так, ніби розповідаю щось надто особисте. Натомість прошарок іншої мови дозволяв мені захиститися, сказати: «Це все ж не я. Хтось, хто говорить від мого імені». Цей невеликий досвід писання віршів допоміг мені насмілитися перекладати поезію.

Поезію я люблю, і вона для мене є одним з найбільших див літератури. Для того щоб перекласти текст, треба перекласти не лише слова, а й настрій, ритміку, мелодику. Те, що ріднить поезію з музикою, це враження і відчуття. Так само як музика може додати нам настрою, це робить і поезія. Поезію зараз не пишу, але перекладаю. Перекладацька праця — це й переодягання. Тому що ви забуваєте про власний стиль і починаєте писати рукою іншого.

Хороший переклад — це не лише той, який передає зміст і структуру, а той, який діє на рівні чуттів. Коли ви читаєте якийсь твір і у вас бігають мурашки, якщо ви зможете перекласти твір так, щоб читач отримував такі самі відчуття, це велике щастя. Це вдається далеко не завжди. Як на мене, література існує не тільки для того, аби передавати знання чи інформацію, а для того, аби стати частиною життя кожного з читачів.