Ірина Агапеева народилася і виросла в Сімферополі. Зараз вона живе в Одесі – через анексії Криму в 2014 році їй довелося покинути будинок.
Ірина пише книги вже 5 років. У 2013 році вона написала свою другу книгу і опублікувала її на Play Market. Через пару місяців, вона отримала кілька сотень відгуків і прохання написати продовження роману. Книгу завантажили понад 500 тисяч читачів по всьому світу, й Ірина зрозуміла, що знайшла своє покликання.
Ще в юності Ірина за збігом обставин потрапила до в’язниці. Про свій досвід вона написала книгу «Троянди за колючкою», вона вийшла цієї осені у видавництві “Брайт Букс”. Книга повністю автобіографічна – в ній немає ні слова вигадки, змінені тільки деякі імена і прізвища. Це вже 10-ий за рахунком роман Ірини, але перший виданий у папері. Всі попередні публікувалися онлайн.
Ірина Агапєєва розповіла блогу Yakaboo про те, як потрапила до в’язниці, чому стала письменницею і як змінилося її життя після виходу на свободу.
Про те, як опинилася у в'язниці
Одного вечора, коли мені було 18 років, ми з моїм братом (він старший за мене на 4 роки) поверталися додому. До нас підійшли троє чоловіків, напали на мого брата, почали бити. Він впав, втратив свідомість, але вони продовжували штовхати його ногами, на мої крики чоловіки не реагували і не звертали на мене уваги. У мене був складний мундштук з гострим наконечником для чищення. Для того, щоб врятувати брата, я вдарила одного з нападників цим наконечником.
Тоді чоловіки залишили мого брата і переключилися на мене. Після вони дістали рації і викликали патрульну машину. Як з’ясувалося, це були співробітники УБОЗ (управління по боротьбі з організованою злочинністю), спецпідрозділ “Сокіл”. Пізніше вони пояснили свої дії тим, що нібито у них проходила спецоперація і вони порахували нас відволікаючим маневром.
В результаті мені пред’явили звинувачення в нападі на співробітника правоохоронних органів під час виконання службових обов’язків, і я опинилася в СІЗО. А мого брата звинуватили в хуліганстві.
Слідство у нашій справі тривало рік. За цей рік я була не тільки в Сімферопольському СІЗО, а ще й у дніпропетровській транзитній в’язниці і дніпродзержинській колонії, тому мала можливість поспілкуватися з багатьма жінками з різних куточків України.
Я вийшла в двохтисячному році за амністією, так і не отримавши виправдувального вироку.
Про те, як вийшла на свободу
Тріумфально покинути зал суду не вийшло. На останнє засідання суду з’явився весь УБОЗ (звичайно, я трохи утрирую), але зал був повний людьми у формі.
Родичам довелося пробивати нам з братом дорогу до виходу, взявши в кільце. Ми не могли зрозуміти, що до чого, адже нас же відпустив суд… Як пояснила нам адвокат, вони мали намір тут же затримати нас заново. Після такого деякий час ми побоювалися переслідування, тому практично не виходили з дому і насолодитися свободою в повній мірі не було можливості.
Звичайно в першу чергу хотілося поїсти чогось домашнього і просто прийняти ванну. З тих пір я навчилася цінувати найпростіші речі, на які раніше ніколи не звертала уваги.
Про те, чому стала письменницею
Я завжди мріяла бути письменницею. До в’язниці я вчилася на філолога і писала розповіді. Після виходу на свободу мені захотілося міцно стати на ноги, набути впевненості в завтрашньому дні, тому я поступила на юридичний факультет.
Але бажання писати книги нікуди не поділося, і коли я була в декреті, то написала роман про кохання “Мечта”, який опублікувала в інтернеті, і він майже відразу став популярним. Читачі стали вимагати продовження і не дозволили мені зупинитися.
Про те, що понад усе вразило в порядках в'язниці
Найбільше здивування викликало те, що ув’язнені – теж люди, такі ж як і я. Як і більшість інших людей, я асоціювала в’язницю з насильством, була впевнена, що “зечки” мене тут же почнуть мучити, бити і ґвалтувати. А правда виявилася зовсім іншою. Правда була в тому, що небезпека виходила від системи і від людей, які були покликані мене захищати і охороняти.
Переносити всі нелюдські умови утримання ще не засуджених людей було дуже важко. Потрапляючи в тюрму, людина назавжди позбавляється свого особистого простору і не має можливості побути наодинці з собою жодної хвилини.
Камера, в якій знаходяться люди – це приміщення 15 кв. м. і там живуть 15-20 чоловік. 24 години на добу людина перебуває в бджолиному вулику, де всі люди готують їжу, їдять, ходять в туалет, перуть білизну, страждають, хворіють і невпинно курять. Це жахливі умови: антисанітарія, відсутність медичної допомоги, незрозумілі знущання персоналу над ув’язненими… Навіть мені, зовсім молодій, було важко переносити все це, що вже говорити про літніх.
Дивною для мене була і взаємодопомога ув’язнених. Люди, які виявляються в таких нелюдських умовах, знаходять в собі сили допомагати один одному і не відвертатися від чужих проблем. Наприклад, у чоловіків були зобов’язання допомагати жіночій половині, а жінки завжди допомагали неповнолітнім дітям, віддаючи їм останню їжу і ліки.
Був такий цікавий випадок. Від нудьги ув’язнені постійно переписуються між собою. Я листувалася від імені вигаданого персонажа Тані Пиріг. За легендою це була товста і негарна дівчина, яку сусідки по камері всіляко гнобили і відбирали їжу. Але ця дівчина писала добрі листи всім бажаючим і за всіх молилася. Зрештою вся в’язниця дізналася про Таню, і вона стала найпопулярнішою особою. Їй слали сигарети, їжу і делікатеси, вимагали припинити знущання над нею, писали гнівні послання співкамерницям, і всі мріяли з нею листуватися. Вважалося, що якщо Таня помолиться за тебе, то ти обов’язково отримаєш маленький термін. Вона була живим прикладом того, що кожному необхідне добре слово і моральна підтримка.
Про те, як в'язниця все змінила
Життя після в’язниці змінилося кардинально. Ми залишилися без житла, тому що мамі довелося продати квартиру, щоб платити адвокатам. Я більше не була студенткою, а всі мої колишні друзі безслідно зникли.
Я отримала цінний досвід, швидко подорослішала і розлучилася з дитячими ілюзіями. Але не вважаю, що це погано, скоріше навпаки, те, що трапилося, навчило мене краще розбиратися в людях і відчувати фальш. Я перестала судити інших і тепер завжди намагаюся зрозуміти мотиви, які керують людиною. Як не дивно, я повірила в людей і їх людяність набагато сильніше, ніж до в’язниці. Тепер я точно знаю, що добрий початок перемагає зло.
А ще я зрозуміла, що свобода – це найцінніше, що є у людини!
Про те, чому книгу про в'язницю варто прочитати всім
Подібне може статися з кожним! Це книга для всіх свідомих людей, вона гостросоціальна і зачіпає всі аспекти нашого життя, стосується всієї системи в цілому, а не тільки жіночої в’язниці, тому буде цікава і чоловікам, і жінкам. Підліткам буде корисно дізнатися, що може їх чекати, адже вони часом не замислюються про наслідки своїх діянь. Люди, які ніколи не стикалися з системою правосуддя, переосмислять багато речей, а ті, хто працює в органах, зможуть краще зрозуміти, на що вони прирікають інших.
Якщо ми хочемо жити в правовій державі, де панує право і закон, якщо ми хочемо бути цивілізованим суспільством, то повинні знати правду про те, що відбувається, і постаратися змінити нашу країну на краще.
575 thoughts on “Українка написала книгу про порядки в жіночій в’язниці. На особистому досвіді. Інтерв’ю з письменницею Іриною Агапєєвою”