- Третій президент України спеціально для блогу Yakaboo підготував перелік книг, які знайомлять українців з причинами та наслідками гуманітарної катастрофи, свідченнями жертв та журналістів, яким вистачило мужності розказати світу про трагедію. Сподіваємося, що ця добірка стане в пригоді всім, хто хоче знати більше про Голодомор.
- Книжки, які рекомендує третій президент
Третій президент України спеціально для блогу Yakaboo підготував перелік книг, які знайомлять українців з причинами та наслідками гуманітарної катастрофи, свідченнями жертв та журналістів, яким вистачило мужності розказати світу про трагедію. Сподіваємося, що ця добірка стане в пригоді всім, хто хоче знати більше про Голодомор.
Віктор Ющенко: Перш за все, я тішуся, що Україна потрохи очунює від того дурману неправди, в якому перебувала десятиліттями. Сьогодні абсолютна більшість українців визнає Голодомор – геноцидом. 15 років тому так не було. Тоді лунало багато критики, а ініціативи у визнання Голодомору геноцидом ославлювали як «танці на кістках». Але то не були танці – ми наполегливо працювали над тим, щоб звільнити пам’ять про мільйони жертв Великого Голоду і засудити його винуватців. Згадайте: ми започаткували відзначення днів пам’яті на найвищому рівні, збудували Національний меморіал і сотні, а може й тисячі менших, у містах і селах по всій Україні, ми видали Книгу пам’яті, парламент законом засудив комуністичний режим за злочин геноциду, з’явилися документальні фільми і тисячі публікацій свідчень звичайних людей – ми вивільнили людську пам’ять про Голодомор.
Ми досі не знаємо всього масштабу найстрашнішої катастрофи - Голодомору 1932-1933 років
І це мало такі наслідки, що українці перестали боятися говорити правду про минуле, а комуністичну тоталітарну заразу засуджує більшість українців. Подивіться, що відбувається «за порєбріком»: Сталін – найпопулярніша фігура історії! У нас – навпаки: це людина, яку українці найбільш негативно сприймають в історії. Між нами і ними – цивілізаційна прірва. Ось це – один із наслідків тих зусиль, які ми робили за моєї президентської каденції. Я тішуся, що ці зусилля не зупинилися і Український інститут національної пам’яті продовжує свою роботу.
Книжки, які рекомендує третій президент
Репресовані щоденники
У 2018 році Український інститут національної пам`яті видав дуже важливу книжку – «Репресовані щоденники». Під однією палітуркою зібрані сім щоденників тих, хто став свідком Голодомору. Тобто це не спогади, які з часом неминуче втрачають гостроту і силу подробиць. Тут вчителька Олександра Радченко чи селянин Нестор Білоус фіксують перебіг подій день у день, змальовуючи кожну страшну деталь тієї реальності, свої думки, переживання, емоції! Найбільш уважні усвідомлювали наближення жахіття ще за рік – влітку 1931 року! Спробуйте уявити себе на місці цих людей: бачити невідворотність катастрофи і не мати жодної можливості її відвернути, чи ухилитися від неї! Книжку «Репресовані щоденники» кожний бажаючий може завантажити у електронному вигляді з інтернет-сторінки Інституту.
Столиця відчаю
Листи з Харкова
Свідчення є основою для розуміння масштабів катастрофи. Тому згадаю іще дві книжкові публікації, які є дуже важливими, хоча вже й стали бібліографічною рідкістю.
Перша – це збірка «Столиця відчаю», яка вийшла у Харкові ще у 2006 році. Це одна з багатьох збірок свідчень і документів, які виходили тоді, коли був ще дуже великий спротив цій ініціативі.
Просто одна цитата: «А де ж ваші діти?» – «Поїли. (…) По черзі: спершу з’їли маленьких, потім старшу. Вона сама сказала: коли всіх, то їжте й мене. Різали на шматочки, варили і їли. А якими смачненькими були їхні пальчики». У цих кількох реченнях сконцентроване усе божевілля того часу.
Друга – це «Листи з Харкова», яку упорядкував знаний італійський дослідник Андреа Ґраціозі. Він зібрав повідомлення італійських консулів з українських міст і сіл: про те, як вимирали цілими селами, як на харківських базарах торгували людським м’ясом, як радянські чиновники божеволіли після тих своїх «інспекцій» селами.
«Листи з Харкова» – це книжка про мовчання. І вона не дає відповіді, чому мовчали світові газети, хоча уряди багатьох європейських країн були докладно поінформовані про масштаби лиха. Так само, як мовчала і тоді, і потім більшість співвинуватців Голодомору.
Красный апокалипсис
Дмитрий Гойченко
Дмитро Гойченко письмово висповідувався у співпричетності до злочину.
Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» перевидала його свідчення в Україні у 2013 році. Але це, мабуть, чи не єдиний випадок, коли хтось з співорганізаторів Голодомору, не криючись, описує подробиці та розкаюється у скоєному злочині.
Гарет Джонс
Ціна правди
Журналіст Ґарет Джонс був одним з тих, хто не мовчав на Заході. За це був підданий обструкції колег-журналістів та згодом – вбитий за загадкових обставин. Тішуся, що його історія сьогодні стає чимдалі більш знана в світі. Нещодавно у Польщі вийшла книжка «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала», яку написав Мирослав Влеклій. Це надзвичайно важливо, що історія Голодомору почала знову бентежити не тільки українців, що українська історія універсалізується, стає важливою для людей з інших країн.
Червоний голод
Енн Епплбом
Інший такий приклад – це книжка Енн Еплбом «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Енн Еплбом раніше стала лауреаткою Пулітцерівської премії за книжку «Історія ГУЛАГу». Не усім в Україні однаково сподобалася її спроба розказати історію Голодомору. Хтось критикував за певну поверховість, чи якісь інші дійсні чи вигадані огріхи. Я ж глибоко переконаний: це дуже важливо, що західні автори намагаються показати широкий контекст подій в Україні західному читачеві у зрозумілій для нього подачі і стилістиці.
І трохи шкода, що в Україні знайшлися люди, які критикують наших друзів на Заході за те, що їх робота не в повній мірі відповідає їх – критиків – очікуванням, а в книжці нібито використані якісь «не такі» формулювання. Важливо, щоб справа Роберта Конквеста та Джеймса Мейса знаходила своїх продовжувачів.
«Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам’яті
Віктор Ющенко
Остання книжка, про яку я тут хотів би згадати – мої спогади «Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам’яті». Голодомор – це також і історія моєї родини. Кожного літа моєю хлоп’ячою роботою було підіймати на горище накроєний і висушений на сухарі хліб. Кожного літа я підіймав ті наволочки з сухарями, а кожної весни – знімав з горища, а сухарі віддавали скотині. Мені ця робота видавалася не дуже раціональною. І я питав маму Варвару Тимофіївну та бабусю Катерину Гордіївну: «А нащо Ви це робите?!» – «Ееее, Вітечка, а краще тобі того не знать!».
Вже потім я дізнався, чому у нашій родині робили ці запаси сухарів. Вже пізніше я довідався, що то за горбки біля нашої садиби, довідався про однокласників моєї мами, які помирали від голоду по дорозі до школи, про те, як тато тікав від голоду на товарняках, як помирав дід Іван та інші наші рідні того страшного року. І я глибоко переконаний, що це той випадок, коли краще знати, ніж не знати.
Знання робить нас сильнішими.