Старий Лев запрошує на першу презентацію детективного роману Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки». Зустріч відбудеться у вівторок, 17 квітня, о 17:00 в Науковій бібліотеці НаУКМА (вул. Григорія Сковороди, 2), у залі 5. Ви дізнаєтесь на презентації про те, звідки з’явилася історія про селище Варварка на Миколаївщині, чи є у героїв прототипи та що насправді хотів розповісти про радянське дитинство автор. Вигадуватиме питання професор літературознавства Володимир Моренець. Вхід вільний.
Роман розповідає про несподівано тихе село Варварка, що стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. За злочином стоїть не лише людина, за злочином — радянська система, безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, то це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих. Це роман про маленьку людину на тлі доби, про дружбу, про стосунки в родині, яка так само підлягає впливу системи.
«Вбивство п’яної піонерки» — це свого роду квиток на 3D-фільм про життя кінця 1950-х, густо насичений запахами, звуками, плюскотом ріки, шурхотом босих ніг по річковому піску. Так ніби відкривається вікно в далеке минуле (а для молодого читача — в минуле батьків і дідусів), а звідти — запахи дитинства, смажених бичків, печеної картоплі, розпеченого пилу, зелених сусідських яблук.
«Вбивства п’яної піонерки» — це:
- багацько жартів, трішки ностальгії та щонайменше дві детективні історії;
- історія про хитке радянське правосуддя та крадійство курей у Варварці;
- роман про дитинство Вовки та Юрки у загадковому і дуже звичному селі на Миколаївщині.
Сергій Оксеник про потенційного читача роману: «Досвідчений читач рідко купується на вказівку на кшталт “Книжка для дітей похилого віку”. Він сам, читаючи, дуже швидко, хоч подеколи й підсвідомо, намацує в тексті концепцію адресата і робить її ще одним інструментом у розумінні тексту. Адресат не заважає читанню так, як, наприклад, бездарність, занудство, повчальність і політична доцільність. А недосвідчений читач, він…»
Фрагмент
Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.
— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.
Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.
Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки
йому сказав:
— П’ять хвилин — і спати!
— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.
— Чотири, — сказав я.
— Ну, добре, п’ять.
— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.
Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?
Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:
— Хто?
— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.
Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.
— Є разгавор.
— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?
— Васю, нада січас! Серйозне дєло.
— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.
— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…
Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.
— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі. Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.
— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…
— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.
— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?
— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.
— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?
— Та от… — здався Ревмір. — В отдєлєніє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.
— Що?!
І мама вже бігла зі спальні з криком:
— Вовка! Юрка!
Я ледве чутно шепнув малому на вухо:
— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.
— Мугу, — по-котячому промурчав він.
— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.
— Мугу…
— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.
— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!
— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!
— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.
— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?
— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей
у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.
— Чого ти зайшов?
— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.
— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий?
Чи ти устав читав давно?
— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.
— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?
— Я при сполнєнії служебних…
— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34-42?
Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.
— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?
— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати.
Що далі? «Властю» ти себе не називав? І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.
— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?
Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:
— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?
— Хто такий Хрущ? — спитав батько.
— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?
— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?
— Похітілі! Ключі від квартири.
Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.
— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?
— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.
І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:
— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов?
Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся? Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.
— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.
У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести. Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:
— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.
Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:
— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.
Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.
А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.
Читати: Новинки березня: 95 книжок від українських видавництв
Читати: Життя, іронія й мистецтво: 5 книг із картинками для дорослих
13 thoughts on “3D-фільм про життя кінця 1950-х. Уривок із «Вбивство п’яної піонерки» Сергія Оксеника”