Мабуть, в іспанських письменників якось генетично закладено несвідомо наділяти своїх персонажів і персонажок певними рисами премудрого гідальго. Можливо, це лише певний стереотип і давній міт, пов’язаний з країною. Але всі ми трішки є ним. Всі персонажі поданих нижче книг борються з вітряками — не лише зовнішніми, але і внутрішніми. Деякі з них думають про свої стосунки і місце у світі, а дехто — просто бачить красу світу і від цього радісний.
Що може бути цікавого у мемуарах, які пише звичайна чорна корова на ім’я Мо? Втім, щоби закохати в країну басків Бернардо Ачаґа вибрав вдалу форму наративу від імені тварини.
Це не стільки роман, скільки боротьба почуттів і думок, які живуть в одній особистості. В корові. Вона все бачить і відчуває від самого народження. А в певний момент стає письменницею й описує свої думки та почуття, розвиваючи у собі звичку думати і логічно мислити, хоч і втомлюється від цього. Вона вчиться вибирати і боротися з нудьгою, майже ловлячи дзен, коли починає споглядати листочки, трави, хрести на кладовищі; вивчати астрономію, розгадувати Колесо Секретів, яке крутиться і траскає грязюкою.
До речі, мемуари вона почала писати за порадою свого внутрішнього голосу — Зануди, з яким веде діалог в різні моменти свого життя: в часи страху, радості, самотності, пошуку дружби та любові. Власне, саме ці теми цікавлять героїню, яка досліджує свою ідентичність та тілесність. Іноді їй не хочеться приймати себе, а хочеться бути птахом чи конем. Їй не подобається бути собою «бо немає дурнішої тварини на світі, ніж корови». Але все-таки вона намагається прийняти себе у найтяжчі миті: «Корова знає, що таке самотність, що таке відчай, і знаючи це, вона здатна опиратися мінливості життя. Справді, бути коровою — це так велично!».
Трапляються їй і інші корови. Як наприклад, така дика та вільна подруга La Vache qui Rit [букв. з фр. «корова, яка сміється» — прим.ред.] «із серцем кабана», яка не любила інших корів, які не мислять.
Героїні цікаві і люди, яких вона зустрічає на своєму шляху — Генуезка, яка втратила свого чоловіка на війні та допомагає партизанам і слухає платівки; сеньйор Зелені Окуляри, який вистежує партизан; монахиня Полін Бернандет, яка воліла випасати кіз в горах, але стала монахинею.
А що буде, коли ти закінчиш писати мемуари — запитує себе Корова Мо. У своїх мемуарах вона пише «про втому, яку з собою несуть спогади. Про те, що ці спогади не кажуть всієї правди, і що це питання мене дуже турбує. — Тому я трохи печальна…» Тож це книжка також про відпускання свого минулого — і не лише його переосмислення чи нагадування.
Фактично, попри дорослі теми, це роман — про нас самих, тендітних і наївних дітей, які люблять качатися на траві і дути кульбаби, та потім раптом стають дорослими, які не втратили цієї дитинності.
Міґель де Унамуно створив модерністичний роман в Іспанії в той час, коли ще реалістичний та натуралістичний напрямки в літературі були на піку популярності. «Туман» є найпарадоксальнішим з усіх його творів — і в ньому якнайкраще спостерігаються усі риси, притаманні модернізму.
Перш за все — це потік думки, а не подій. Як в романах «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф чи в «Уліссі» Джойса, так і в Унамуно ми повністю занурюємося в думки героїв із враженням, ніби перемістилися в їхню голову або ж ніби ми є витвором їхньої уяви. Олександр Пронкевич у післямові до книги пише, що світогляд Унамуно називають агоністичним — себто, в його творах йдеться про боротьбу «розуму та емоцій».
Міґеля де Унамуно досі вважають «незручним» через його суперечливі погляди. Його контекст — війна: облога рідного міста Більбао, яке обстрілювали з гармат; війна з США, що спричинила втрату колоній Іспанією; диктатура Прімо де Рівери та Громадянська війна.
Головний герой «Туману» Ауґусто Перес (який міг би дотягнути до Гамлета, але в нього не вийшло) вигадує собі закоханість, і в результаті стає жертвою маніпуляцій «коханої» Еухенії та Маурісіо, її безсоромного ледачого нареченого. Книга розпочинається прологом Віктора Готі (одного з вигаданих автором героїв, з яким читач познайомиться згодом). Віктор пише та пояснює нову несподівану форму — рюман. Міґель якось пояснював, що таку окрему назву вигадав тому, що персонажем своїх творів є він сам. Унамуно вгадується в образі Віктора Готі, а персонаж Ауґусто взагалі на сторінках напряму сперечається з Міґелем про те, хто з них двох реальніший і хто є чиєю вигадкою.
«Туман» вважають дзеркалом, в яке автор і читач мають вдивлятися, доки не втратять впевненості у своєму фізичному існуванні. Цей роман також є пародією на роман-виховання, адже за весь роман герой так і не змінився і сформував своє «я», а навпаки втратив його. Проте таке читання спричиняє позитивний терапевтичний ефект. Оскільки за словами Олександра Пронкевича читач стає на шлях свободи: відчувши себе річчю, вигадкою іншого чи чиїмось сном. Він стає агоністом, переповнюється трагічним відчуттям життя — а це спонукає пошуку креативних ідей, аби залишити по собі слід у пам’яті.
Сон, в який занурює Унамуно — це не перепочинок чи нічне забуття від втоми, а напружене творче марення, свідома дорога у світ візій, ілюзій, прозрінь, з яких під страхом смерті народжуються геніальні книги і життя у них.
Що ми знаємо про те, як почуваються шпигуни і їхні дружини, ці самотні сучасні Пенелопи, які чекають своїх примарних чоловіків?
Це роман про очікування і небуття. Герой Томас Невінсон вправно імітує акценти — і через це його примітила англійська служба розвідки. Берта Ісла просто мріє про щасливе життя. Вони знайомляться і одружуються, та цей шлюб не схожий на казку: Томас виконує всі доручення «корони», а Берта постійно його очікує.
Хав’єр Маріас писав цей роман, бо зацікавився долею таємних агентів. Він називає його умовно шпигунським і романом-очікуванням. У книзі можна простежити лінії переживання і роздумів чоловіка та дружини на тлі більш глобального поглинання державою людей, їх використовування і ламання. Читаючи, ти не хочеш нікого виділяти як негативного персонажа, бо кожен перебуває у складних обставинах та емоційному напруженні. А чи ж можна звинувачувати тих, хто не може змінити свого життя?
«Ми можемо змінювати світ, але не лишаємо жодних слідів, а відтак вважаємось непричетними до цих змін. Ніхто не вимагає від нас звітів про те, чого ми не робили, навіть якщо ми це робимо. Ніхто не дає нам накази й нікуди не відправляє, оскільки ми не існуємо». «Світ аж ніяк не змінюється від нашої смерті, ні від нашого народження, ні від наших швидкоплинних днів, ні від нашого існування, ні від нашої випадкової появи, ні від нашого неминучого зникнення. Його не змінює жоден факт, жодна подія, жоден скоєний злочин або злочин, якому вдалось запобігти. Світ як такий залишився би незмінним, навіть якби не було Платона, Шекспіра, Ньютона, відкриття Америки та Великої французької революції»
Чому Берта Ісла є основною героїнею і її ім’ям назвали роман? Автор хотів підкреслити непопулярну сторону шпигунства; тож замість пригодницького сюжету ми отримуємо довгі роздуми. Дружин шпигунів ніколи особливо не запитували, як вони почуваються, чи раптом сьогодні ніхто не загрожував життю їх дітей, чи складно жити з прірвою між собою і чоловіком. Берта каже, що «людина, що призвичаїлася жити в чеканні, не усвідомлює, як довго чекає, і щойно цей процес припиняється, їй стає важко дихати.»
Однак у стосунках героїв думка про те, що є завжди хтось, хто тебе чекає, і хтось, хто заради тебе продовжує жити, свідчить про відповідальність двох людей та прийняття один одного. Можливо, саме так вони собі несвідомо заклали свої ролі ще від моменту першого знайомства.
«Ми усвідомлюємо, що зберігаємо незбагненну вірність і відданість тим, хто не заслуговує на подібні жертви (щоправда, у цьому відкритті немає нічого несподіваного). Ми прив’язані до тих, у кого рішуче, свідомо й імпульсивно закохалися в юності, і ці імпульси переважають над усім: над зрілістю, логікою, образою і ненавистю»
Крім плину думок роман багатий на алюзії і цитування Томаса Еліота, Шекспіра (який завжди актуальний), Діккенса та інших письменників.
Mea Culpa, Саро. Confiteor.
Він не може передати тягар своїх думок і відповідальність за свої дії ані богам, ані друзям, ані книжкам, які читає. Але він знає одну річ, яка підтримує його в житті: «ти нестямно любила мене».
Головний герой роману «Моє каяття» Адріа Андервол пише сповідь для жінки свого життя. Він прагне віднайти спасіння, намагаючись спокутувати зло, заручником якого став. «..А водночас вони збагнули: описати — це й пережити заново, а переживати пекло нескінченно довгі роки нестерпно…». Він ніби заново проходить зламами і тріщинами життя, про які волів би не згадувати, але робить це для прощення у своєї дружини і коханої Сари Волтес-Епстейн.
Адріа Андервол народився в сім’ї батьків, які хотіли виліпити з нього свій ідеал, попри справжні потреби хлопця. Хоча, важко зрозуміти, чи були в нього свої бажання, коли тебе змалку ставлять в рамки: вивчати мови, бездоганно грати на скрипці, продовжити справу батьків. Коли ти всі свої переживання маєш розповідати уявним друзям, а не найближчим людям. «Саме того вечора у вівторок, під зливою у кварталі Валькарка, без парасольки, я зрозумів, що я — лише перебільшення. Або ще гірше: я — помилка, починаючи з того, що народився не в тій родині, що треба.»
Скрипка, яка звучала солодко і могла зрошувати душу звуком, віднайшла й водночас згубила життя головного героя. Скрипка, яка потрапила до сімейних реліквій, несла за собою шлейф смертей. Яка потрапила незаконно і яку потрібно було віддати справжнім власникам, щоби розв’язалась трагедія життя. «Якби я не мав скрипки Сторіоні, я б не став приятелем Бернарта. І не познайомився б із тобою на концерті в Парижі. Я був би іншим і тепер не звертався б до тебе.»
Роман зіткано із різних епох: середньовіччя і монастирів, Аушвіцу, авторитарного режиму Франко та інших, які неможливо перелічити на пальцях. Ці контексти з’єднані і переплетені між собою завдяки скрипці Сторіоні, яка належала сім’ї Андервола. Всі історії та деталі живуть в одному вимірі «тут-і-тепер». Автор їх монтує в один потік, так ніби люди з інших епох існують зовсім поруч.
Книгу Жауме Кабре вперше переклали українською у 2017 році. Сам автор є каталонським письменником, хоча у світі вдаються до узагальнень і називають іспанським.
Роман Жауме Кабре однозначно для тих, хто має можливість покинути свій світ і зануритись повністю в історію Адріа Андервола, знаходячи там різноманітні цитування, алюзії, посилання та образи.
Здається, що війна стала одним способів існування на землі зі своєю філософією і правилами гри. Не існує жодного покоління без війни — і навіть зараз світ переживає близько 11 воєн. Тут виникає здивування від назви роману «Мир у війні» — можна подумати, що це якийсь абсурд. Але все значно складніше.
В книжці у слові «війна» вкладені різні сенси: це і війна між карлістами та лібералами в Іспанії наприкінці 19 ст., війна між містом і селом, між релігійно-суспільними правилами і навіть між власними бажаннями.
Це також свого роду культурологічна розвідка, бо в романі автор описував регіон та середовище, в якому він зростав — Більбао. Він запам’ятав облогу свого міста, коли був дитиною. І це відчувається в тексті, коли читаєш описи побуту, життя міста і села, природи. В них відчувається дитяча наївність. А філософія автора вбачається в думках героїв.
Цей роман — перший в Унамуно. Тож треба бути готовим, що на початку він може здатися не надто цікавим, але, пройшовши певний рубіж сторінок, таке відчуття зникає.
Тут можна відчути переживання людей, які збираються на війну і очікують чогось динамічного, особливо видовищних битв, а натомість отримують «марші і контрмарші, переходи через гори і ущелини — щораз інші, але всі вони здавалися однаковими». Для повстанців і партизанів важливо загартувати свій дух і сприймати це як гру. Так само як і для тих, хто залишився в облозі. Підтримка спільного духу — найважливіша.
«Цей мир проростає з боротьби за життя — найвищої гармонії різноголосся; мир цей у самій війні, нескінченній війні, яку він підтримує і довершує. Війна і мир — як час і вічність, одне — лише минуща форма другого. У мирі, здається, возз’єднується Життя і Смерть».
Щоб читати, а точніше помічати спостереження Хуана Рамона Хіменеса і його Платеро, потрібно вимкнути своє раціо та забути про «Я» і натомість бути відкритим до подорожі Андалузькою елегією. Хуан — як архечоловік, що споглядає світ та інтуїтивно відчуває його так, як вдається тільки дітям. Не дивно, що «за ліричну поезію, зразок високого духу і художньої чистоти в іспанській поезії» йому вручили Нобелівську премію. Та в його творах не потрібно шукати надзвичайно інтелектуальних лабіринтів чи карколомних сюжетів — всі почуття тут близькі та знайомі кожному.
«І розніженій вгадуваними пахощами душі моїй так праглося бути апельсиновим цвітом, чистим вітром, високим сонцем!»
Ці схоплені уривки життя та непересічної краси вплітаються у мовну поезію: легку, мов павутинки, що літають на початку осені. Автор лірично зображує своє рідне містечко Могер, і ця проза — світла, немов народжена на світанку. Вона показує глибокий зв’язок з рідною землею та природою. Нагадує те, якЛишега був пов’язаний з Тисменицею.
Інколи найчистіша поезія народжується з наміру побачити з просвітку красу світу, коли сам перебуваєш в смутку. Так відбулося з Хуаном Рамоном Хіменесом: він роздивлявся світ, коли боровся з депресією після смерті батька. В той період Хіменес відчував себе не прив’язаним до земних подій, та все ж тримався за життя: «Мене ж ніщо там не тримало, та я не йшов».
Але був він не у своїй самотності, а з підтримкою в образі віслюка Платеро — з іспанської platero перекладають як сріблястий. Можливо, то і справді добра тваринка, яка супроводжує поета, а, можливо, це просто віддзеркалення душі автора.
«І очі твої, Платеро, яких ти не бачиш і які ти так смиренно здіймаєш — мов дві прегарні троянди».
Тож коли сумно, це оповідання допоможе зцілити зажурену душу.
593 thoughts on “Роздуми про своїх внутрішніх Дон Кіхотів: 6 книг іспанських авторів”