Білоруська письменниця Світлана Алексієвич, яка працює в жанрі документально-художньої прози, – лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. Її твори читають кількома десятками мов світу.
Уроженка України, письменниця більшу частину життя прожила в Білорусі, а останніх кілька років перебувала в Європі. Вона вважає, що європейського в її біографії і в біографії її книжок значно більше. І відома вона також більше в Європі, ніж на пострадянському просторі. Крім спілкування з представниками культурного і політичного осередку, там вона розмовляє з продавчинею на ринку або двірником і дізнається про настрої суспільства. Туди її тягне гуманістичний погляд на світ.
«Для Європи той жанр, в якому я працюю, абсолютно прийнятний. Роман голосів, коли портрет, і здогади, і історії дуже багатьох людей – це єдине полотно: кожен схоплює якусь пронизливу річ, вихоплює і запам’ятовує, і це з ним залишається. І це дуже накладається на кліпову свідомість сучасної західної людини, коли сюжетна лінія – це не якась історія, яку вигадав автор від крапки до крапки, а вся складається з якихось точок, вихоплених читачем з багатоголосся».
Працюючи над книжкою Алексієвич розмовляє з сотнями людей, бере інтерв’ю у тих, хто пережив масштабні події свого часу, і з сотень сторінок кожного вибирає лише півсторінки, щоб скласти книжку з шматочків буття. Вона вважає, що мистецтво багато про що в людині не підозрює, не здогадується, і тоді це непізнане зникає безслідно. Саме тому документальна проза стає все більш цікавою та актуальною. Вона пише не суху історію фактів, а історію почуттів, називає її пропущеною історією.
Вона пробувала себе в різних жанрах – оповідання, публіцистика, репортажі, але вирішальний вибір було зроблено під впливом відомого білоруського письменника Олеся Адамовича і його книжок.
«Я довго шукала жанр, який би відповідав тому, як я бачу світ. Тому, як влаштовані мої очі, мої вуха… Пробувала себе… І обрала жанр людських голосів… Свої книжки я видивляюсь і вислуховую на вулицях. За вікном… Так, я саме так бачу і чую світ: через голоси, через деталі побуту і буття. І все, що в мені було, одразу виявилося потрібним, бо вимагало водночас бути: письменником, журналістом, соціологом, психоаналітиком, проповідником…»
У планах письменниці – одразу дві книжки: одна – про любов, інша – про старість, про час, про зникнення людини з цього часу. Їй цікаво, як людина використовує додаткових 20 років життя, подаровані прогресом, адже часто вона не знає, що з ними робити. Алексієвич упевнена, що людину за будь-яких обставин рятує кількість отриманої за життя любові. За її спостереженнями, людина найбільше нагадує людину, коли любить.
«Життя – це дуже важка праця. Треба збільшувати в собі людину. Божественне. Людини в тобі буде стільки, скільки ти її збереш у дорозі».
У 2011 році німецька група Samsas Traum випустила альбом Anleitung Zum Totsein з присвятою Світлані Алексієвич від Олександра Каштіо: «Für Igor und Inga, wo auch immer ihr jetzt seid. Und für Swetlana Alexijewitch, deren Bücher über den Tod mich zurück ins Leben geholt haben» («Ігорю та Інзі, де ви перебуваєте зараз. І Світлані Алексієвич, чиї книжки про смерть повернули мене до життя»).
48 thoughts on “Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич”