Маніфест читача (Як читати класичну літературу)

Письменник і критик співвідносяться так само, як астроном і астролог. Здавалося б, і те й інше про зірки, але – там де автор фіксує наднове, тлумач часто бачить щось, що нагадує скоріше гороскоп: «козерогів завтра очікує важкий день, остерігайтеся конфліктів на роботі, світлофорів і вівсяної каші».

Всі ми пам’ятаємо цю «астрологію» ще зі школи: чорне / бузкове плаття Анни Кареніної, високе, нескінченне небо Аустерліца, а «Базаров за допомогою троянди алегорично просив про кохання, хоч невелике, хоч на коротку мить» (про Базарова – це не жарт, а реальна цитата з посібника для вчителів).

Письменник показує їм на місяць, а вони дивляться на палець. Мало того, що дивляться, так ще й примудряються цей палець коментувати: «так, він вказує пальцем на місяць, це символ! Це щось означає! Палець – це перст вказівний, відсилання до Біблії, Іов, глава тридцять три, вірш тридцять один, точно!» Але, придурок, я місяць тобі показую, перестань аналізувати мій палець.

Зрозумійте мене правильно: я і сам люблю пошукати алюзії / відсилання / символи. Будь-який хороший роман / оповідання наповнене ними під зав’язку. І, зрозуміло, високе, нескінченне небо Аустерліца і чорне / бузкове плаття Анни – дуже важливі деталі, Толстой не просто так прикрутив їх до сюжету. Адже тут питання в іншому: коли ми слухаємо музику, ми насолоджуємося саме мелодією, ми не сприймаємо її як набір нот і регістрів. Щоб любити Бетховена, зовсім не обов’язково знати, що таке фуга, і чим увертюра відрізняється від сонати, і чому ноктюрн – це не те ж саме що і квартет (хоча, здавалося б, звучить схоже). І з класичною літературою точно так саме – ви здивуєтеся, але її можна просто читати. Заради задоволення. Без всієї цієї філологічної «астрології», алегоричної символіки та іншого. Серйозно.
–
Є такий роман: його головний герой – офіцер; за сто сторінок тексту він встигає (а) викрасти жінку (б) застрелити приятеля (в) майже загинути від рук контрабандистки (г) взяти участь в облаві та власноруч затримати вбивцю.
А, і ще – розповідь там нелінійна. Порядок серед розділів існує, але він не відповідає датам публікації.
Знаєте, що це за книга? “Герой нашого часу”.

Нещодавно я провів такий експеримент: переказав сюжет «Героя …» своїм знайомим і попросив вгадати книгу. Правильну відповідь дали лише дві особи з десяти.
«Я пам’ятаю, що Печорін – зайва людина, тільки не пам’ятаю – чому …»
«Так, стій, я забув, а Печорін – він зайва або маленька людина? Або, може, він “низька людина”? »
«Я в школі був упевнений, що Печорін – лікар, тому що вчителька постійно повторювала, що він поставив епосі діагноз».
«Там були контрабандисти? Якщо так, то я впевнений – вони займалися контрабандою нудьги? »
Все це реальні цитати. З них ясно одне: ніхто (або майже ніхто) з нас не сприймає «Героя …» як цілісну історію, наповнену живими характерами й смутком; роман Лермонтова у багатьох стійко асоціюється з вторинними шкільними спогадами: з нотатками Бєлінського про «зайву людину», «соціальну критику», відносини з імператором Миколою, з Пушкіним.
Справжні «зайві люди» – це діти на уроках літератури. Їхніми інтересами нехтують.
Та ж проблема з «Шинеллю». У школі вам розкажуть про найважливішу ідею «маленької людини», «соціальну сатиру», «співчуття» і взагалі «всі ми вийшли з гоголівської шинелі» ©. Мізки дітей так старанно фарширують «історичними / соціальними контекстами» і «літературним процесом», що в результаті від них вислизає найголовніше: задоволення. Але ж «Шинель» – анекдот. Правда. Ось, наприклад, сцена смерті Акакія Акакійовича:

«Явления, одно другого страннее, представлялись ему беспрестанно: то видел он Петровича и заказывал ему сделать шинель с какими-то западнями для воров, которые чудились ему беспрестанно под кроватью, и он поминутно призывал хозяйку вытащить у него одного вора даже из-под одеяла; то спрашивал, зачем висит перед ним старый капот его, что у него есть новая шинель; то чудилось ему, что он стоит перед генералом, выслушивая надлежащее распеканье, и приговаривает: „Виноват, ваше превосходительство!“ — то, наконец, даже сквернохульничал, произнося самые страшные слова, так что старушка хозяйка даже крестилась, отроду не слыхав от него ничего подобного, тем более что слова эти следовали непосредственно за словом „ваше превосходительство“. Далее он говорил совершенную бессмыслицу, так что ничего нельзя было понять; можно было только видеть, что беспорядочные слова и мысли ворочались около одной и той же шинели. Наконец бедный Акакий Акакиевич испустил дух».

Мені здається, це один із найсмішніших описів передсмертних мук в літературі. Башмачкіна тут зовсім не шкода. І, тим не менш, дітей досі переконують в тому, що Гоголь закликав «пошкодувати “маленьку людину”» і що з цієї його шинелі вийшов Достоєвський.

–
Я постійно чую від людей: «я боюся читати Джойса / Данте / Пінчона, він занадто розумний, там коментарів і тлумачень більше ніж самої книги, я нічого не зрозумію, я відчуваю себе тупим / тупою, коли відкриваю його книгу, я не потягну його».

Цей невроз знайомий багатьом: адже нас з дитинства залякували маленькими людьми й Великими Ідеями, привчали до того, що класика – це ого-го-го (трясучи пальцем в повітрі)! До неї просто так не підступишся! Це вам не в носі колупатися, це «заглянемо в обличчя трагедії, побачимо її зморшки», а якщо ти не зрозумів, що символізує чорне / бузкове плаття, розщеплений блискавкою дуб і небо Аустерліца і троянда Базарова (яка щось там алегорично символізує, ага) і чому прізвище головного героя «Дедал» і до чого тут банани та ракети ФАУ-2, то тобі повинно бути соромно. Невіглас!

А ось і ні.

Помиляєтеся.

Не знати – не соромно.

Соромно – не хотіти знати.

Цей комплекс неповноцінності, – «ти все одно не зрозумієш» – схожий на зелені окуляри, які носили жителі Смарагдового Міста.
Я заздрю ​​людям, що читали «Анну Кареніну» в 1877 році, у міру того, як вона виходила в журналі «Русский вестник». Вони читали з чистого аркуша, заради задоволення, заради самої історії, вони ще не знали, що у Толстого є якась там «думка сімейна» і що образ металу в книзі дуже важливий. Я іноді уявляю собі шок першого читача: «О Господи! Анна, не треба, не роби цього ?!» Сьогодні її вчинок вже давно не спойлер. Але як же хочеться побачити обличчя людини в 1877 році, яка дочитала до сцени на вокзалі.

Насправді саме так в перший раз треба читати класичну літературу: так, немов книга щойно з друкарні, немов ще не існує величезного корпусу супутніх текстів, тлумачень, дисертацій, анекдотів, домислів і інших зелених окулярів Філологічного Смарагдового Міста. Ці окуляри ви завжди встигнете надіти, не поспішайте.

Адже якщо ви відкриєте Данте / Кафку / Рабле / Толстого / Джойса / Пінчона просто так, заради задоволення, то рано чи пізно ви відчуєте, що книги «складних письменників» хороші – нестерпно хороші – навіть без коментарів. Особливо без коментарів.

Школа повинна виховувати в дітях цікавість, а не священний трепет перед гучними іменами та великими ідеями. Тому що справжній учитель – це людина, розмовляючи з якою ти здаєшся собі розумнішим, ніж ти є насправді. Не навпаки.

Джерело: блог Олексія Полярінова.