Ландшафти для “Дванадцяти обручів”

Якби вам випадково захотілося відчути себе причетним до доброго маршруту добрим романом (українським!) та максимально пропустити його крізь себе, то я би порадила “Дванадцять обручів” та дорогу на Піп Іван Чорногірський. 25 кілометрів полонинами, лісами, хащами ялівцю та повз розквітлі рододендрони – так цю літературу можна одночасно любити й ненавидіти (або згадувати, як навесні обіцяли собі кидати курити та збільшувати кардіонавантаження у спортлайфі).

Я не надто досвідчений мандрівник, але точно можу казати, що серце своє згубила десь у Чорногорі. І то дуже легко та невимушено, бо дорогою із фестивалю Meridian Czernowitz несподівано звернула з франківської траси десь у напрямку Бребенескула (30 з хвостиком кілометрів у білих конверсах, уявіть собі мою дурість). Зате після цих мандрівок дуже радісно повертатися додому і ще тиждень відмивати запах ватри з волосся чи перебирати рослинки, які насправді ендеміки Карпат, або складати гугл-карти та рахувати пройдені кілометри. До того я й уявити не могла, що гори – це кайф та клас, але ж Карл-Йозеф колись писав у своїх листах з України, що “Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя.” І коли я мріяла про місце для втечі, то й уявити не могла, що ним стане Чорногірський хребет. І відчула його не одразу (спробуй його відчути, коли єдині слова, які можеш вимовити перші 10 км – це “залиш мене під отою смерекою” і “не було тут ніякого довбуша”).

Але вертаємося до Андруховича. “12 обручів” – це Карпати, Антонич, любов, Австрія, алкоголь, сирник, поезія, персонажність масок, історії, моделювання дійсності. Роман, де герої – не так люди, як слухняні персонажі в руках автора, до того ж із гіперболізованими рисами, які дуже тяжко вподобати. Ця персонажність найдужче подобалася мені, коли читала текст уперше, і найбільше торкнула, коли перечитувала його нещодавно. А все тому, що любити хочеться живих людей (навіть у художній літературі), а не персонажів. А в Андруховича любиш атмосферу. Герої потрапляють у карпатський простір, санаторій у приміщенні старої обсерваторії, у якому чітко вгадується одна із вершин Чорногори. У тексті присутній також і Львів – “середохрестя загубленої Європи” – насамперед, дім Антонича. Андрухович в університетський період написав дипломну роботу про Антонича і точно добре знав деталі його біографії, однак дуже ефектно додав їй художності та перетворив поета 20-их років на члена клубу “27”, котрий начебто помирає за загадкових обставин, а насправді досі ходить вулицями Львова, захоплюється красою юності та спілкується із молодими дівчатами. Зрештою, це ж у Антонича “палючі строфи хлопець креслив, весни дванадцять обручів”. Визначити обручі – завдання ці дівчини Колі, придумане для неї старим Професором (чи не Антоничем знову?), чим вона й займається упродовж сюжету:
* * *
— Ну, перший обруч — це напевно… пояс невинності на дівчатах.

* * *
— А другий… Другий — це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку
на підлогу й усі з усіма цілуються.

* * *
— А третій обруч — це обійми мого далекого милого…

* * *
“Четвертий обруч — це обійми теплого вітру, кружіння енергій”

* * *
тому що вона була захищена п’ятим обручем весни — своєю зеленою неторканістю.

* * *
(“шостий обруч — це залізне кільце двобою велетнів”)

* * *
(“сьомий обруч — це коли з кимось раніше не знайомим почуваєшся легко
і вільно, ніби сто років знаєшся”)

* * *
восьмий обруч — це коли стискається серце

* * *
Бо дев’ятий обруч — це коли залишаєшся сам на сам і від цього нікуди подітися.

* * *
(Десятий обруч — це полон, з якого неможливо
повернутися, нічого не втративши, визначила для себе Коля приблизно тієї ж хвилини)

* * *
бо одинадцятий обруч — це коли двоє стають одним

* * *
дванадцятий обруч. Це — коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа і Омега, всі ми і кожне з
нас…

Інші герої виконують свої запрограмовані ролі, тобто змагаються, грають в шахи, знімають кліпи, б’ються на мечах, п’ють горіхівку в підозрілому генделі, мріють про роман, про нові досвіди, уявляють ситуації, снять дивовижні сни та роблять інші речі, які належить робити героям, а не справжнім людям. Однак ця ситуативність загострює погляд на дуже конкретних простих деталях, очевидно в той час важливих для автора. Наприклад, на щоденній любові – звичній, недооціненій, сильній. Чи азарту змагання, якому не здатна протистояти жодна умовна культура.

Щодо практичних порад для романтизації мандрівки – рекомендую добиратися до села Шибеного Верховинського району (не забудьте паспорт, бо прикордонна зона), звідти – до озера Марічейка (де русалки мали би забирати молодих красивих хлопців, та не забирають) і на Піп Іван розглядати обсерваторію, тоді через гору Смотрич до села із дзвіною румунською назвою Дземброня (люди ходять і навпаки, але чесно скажу – тяжко уявляю, як вони дряпаються на Смотрич, не ризикуйте:). За словами самого Андруховича, Обсерваторія – “особливий релікт міжвоєнної архітектури, уламок того міфічного львівсько-варшавсько-віденсько-паризького вектора, про який сьогодні циркулюють лише чутки і здогади. Це споруда і це структура, житло, робітня, цитадель, академія, бібліотека, зали для конференцій, танців і гімнастики, салон, басейн, машинне відділення, ресторація, електростанція, котельня, анфілада комор, а ще підземелля і безліч інших загадкових приміщень з вічно зачиненими дверима,, це ковчег, це комплекс. Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її околиць, на межі з не-Європою, в самому центрі Європи”. Тепер за відновлення Обсерваторії на горі Піп Іван взялися поляки. Ну і, звісно ж, почитайте ЮА (не забудьте про есей ‘carpathologia cosmophilica’) – крім доброго роману, для таких прихильників Патріарха, як-от я, там купа алюзій, відсилань та самоцитувань, які так приємно знаходити. А ще юний Антонич. Ну і “Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим”.

Джерело: блоґ Book&Breakfast

Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com

14 thoughts on “Ландшафти для “Дванадцяти обручів”

    Залишити відповідь