Добро пожаловать в новый странный мир – ШПАЛЕРЕОН! Придумала его писательница Елена Колинько, написала о нем повесть и послала на конкурс «Напишите обо мне книгу!»-2016. Рукопись стала победителем и недавно вышла в издательстве Фонтан казок!
Елена Колинько решила заинтриговать вас историей о том, как придумала Шпалереон:
«Все мы хотя бы раз фантазировали, рассматривая пухлые облака или причудливые ковровые, или обойные узоры, не так ли? Для меня знаковым в этом плане был ковер над кроватью с детства. Нет, не так – это была страна-приключение, страна-лабиринт, опасна и прекрасна. Но это еще был не Шпалереон. И даже зеленые стены гостиной, в цветочном орнаменте которой я замечала несуществующих там балерин, еще не были Шпалереоном. Окончательно Шпалереон возник в моей голове после созерцания узоров в одной «тайной комнате для размышлений».
Но для меня «Шпалереон» – это не только вымышленный мир, это прежде всего его герои. И хотя у моих персонажей нет конкретных прототипов (разве что у хамелеона Волны), у каждого из них есть отдельные черты реальных людей, в том числе и мои. Так, например, любовь Артура к энциклопедиям – это моя фишка, я также в детстве увлекалась различным детским научно-популярным чтивом. Но в то же время, Артур похож на моего одноклассника, который любит животных. И так далее…
Мне самой было очень интересно писать «Шпалереон». Не хуже, чем в детстве играть мозаикой или конструктором. Только вместо цветных деталек – черты характера известных тебе людей. Из них ты конструируют новые личности и бросаешь их в новые обстоятельства, а потом наблюдаешь, как же они себя проявят. Надеюсь, читателям тоже будет интересно за этим наблюдать».
Фрагмент
Усі зібралися довкола дірки, з-за якої визирала сіра бетонна стіна.
— Може туди якийсь плакат повісити? — запропонував Артур.
— Але про дірку в шпалерах Софія Дмитрівна усе одно дізнається. Хто-хто, а вона точно поцікавиться, чому це на її стіні без її відома з’явився плакат, — заперечила Юля.
Женя заскавучав.
— Тільки не кажіть, що це я! Будь ласка! Мамця мене вб’є, якщо я скажу, що знову треба гроші на ремонт.
— Нам теж удома не морозиво за це подарують, — обірвала його ниття Юля.
— Ви не розумієте. Мамця мене точно приб’є.
Женина голова мимоволі втяглася в плечі, ніби його вже хтось гамселив.
Доки вони радились, візерунок на шпалерах гойднувся, ніби золотава павутинка під вітром, і на підлозі затанцювали сонячні зайчики. Ніхто цього не помітив.
Женя переминався з ноги на ногу і кусав нігті. Ні, він не може стояти й чекати, доки прийде вчителька, накричить і викличе мамцю до школи. Хлопець заліз на вчительський стіл і потягся, щоб розправити зібгані шпалери. А раптом вони вирівняються і ніхто нічого не помітить?
Та щойно він торкнувся діри, як сталося щось дивне. Бетонна стіна спалахнула золотаво-ірисковим сяйвом. Звідти у кабінет хлюпнуло яскраве світло, яке миттю розлетілося шпалерними завитками. Візерунок, виграючи золотими барвами, відокремився від стіни, ніби мережана рибальська сітка. Зі страшною силою ту сітку почало затягати назад у діру в шпалерах. Ледь теплі промінці сітки впали на дітей, і їх усіх теж потягло в отвір.
— Ряту-у-у-у!.. — тільки й устиг вигукнути Женя.
Його переляканий голос переплівся із дівчачим вереском.
І все.
Тиша.
У кабінеті анікогісінько не залишилось.
Сонце вже не зазирало крізь фіранки, але візерунок на шпалерах час від часу оживав таємничим спалахом.
* * *
Мабуть, приблизно так почувається риба, коли її тягнуть із глибини на поверхню. Лише замість темних ребристих хвиль чи миготливих пухирців повітря очі сліпило суцільне тепленьке сяйво.
«Мабуть, ми вже десь у космосі», — захоплено подумав Артур. Щоправда, його трохи засмутило, що ні корабля, ні скафандрів вони прихопити не встигли.
Женю, Артура, Юлю та Діану підкинуло повітряним струменем кудись до божевілля високо. Сітка, що їх тягла, зникла. Вони попадали на щось тверде — і аж тепер змогли розплющити очі.
— Гавайські носороги!!!
— Ого-го!
— Вау!
Вони стояли на невеликому позолоченому майданчику. Майданчик підтримувала у повітрі кована лоза. Вище і нижче, праворуч і ліворуч до металевої лози кріпилися такі само майданчики. Це було трохи схоже на витку Ейфелеву вежу, або на гігантське золоте дерево.
Сонячне світло тремтіло над блискучими металевими поверхнями, від чого здавалося, що усе довкола примарне, сплетене з імли і зараз розтане в яскраво-блакитному небі, наче хмаринка.
Вітер тут аж свистів. Грався Діаниним волоссям, смикав Юлю за косу і все хотів здути Женю. Добре, що Женя мав важезні кросівки.
Діти підійшли ближче до краю. Женя вмить сполотнів і зробив крок назад, а Діана аж заверещала в захопленні. Їхній листочок-майданчик розташовувався на неймовірній висоті. Далеко внизу розкинувся мегаполіс зі стрункими рядами шоколадних хмарочосів. На лискучих поверхнях будівель неспішно пливло віддзеркалення хмар. І здавалося, що тут два неба: одне, звичайне, — угорі, а інше, шоколадне, — під ними.
Усі будинки поєднувалися мережею скляних трубочок, оперезаних золотими кільцями. Трубочки вишукано звивалися, повторюючи візерунок шпалер зі шкільного кабінету.
— Це вже якісь 3-D шпалери, — вражено вигукнув Артур.
Та й це ще були не всі сюрпризи.
Читать: Доброта, ум и приключения: 5 книг об особых детях
Читать: «Афиновий ведмедик»: инструкция как сделать каждый день удивительным
10 thoughts on “Отрывок из повести-сказки Елены Колинько «Шпалереон»”