Через несколько дней в продажу поступит украинский интеллектуальный триллер «Маша, або Постфашизм» авторства Ярослава Мельника. Это произведение называют антиутопией, футуристическим, «оруэлловским» романом, триллером, который держит в напряжении от первой до последней страницы, философским романом и удивительной историей любви.
Какой выглядела бы планета, если бы победил фашизм и мечта Гитлера о тысячелетнем Рейхе осуществилась? Новый футуристический роман Ярослава Мельника, предыдущая дистопия которого «Далекий простір» о мире незрячих признана лучшей книгой года в Украине («Книга года ВВС-2013»), забрасывает читателя в так называемое постисторическое и постфашистское общество конца ХХХІХ века, которое переживает времена тысячелетнего благоденствия, решив все свои проблемы. Люди наслаждаются жизнью, а всю примитивную физическую работу за них выполняют «животные» — сторы. Они же являются главными «поставщиками» мясо- и молокопродуктов для «высоконравственных» членов «постгуманистического» общества-страны — планетарного Рейха. Есть, правда, одно «но»: животные имеют… человеческое тело. Потому что «сторы» — это то, что на протяжении тысячелетий осталось от «низшей» расы…
На этом фоне разворачивается впечатляющая история любви «человека» и «сторы», которые, в конце концов, становятся на путь бегства из общества «победного постфашизма». Несмотря на остросюжетную интригу и резкость сцен, роман отмечен присущими для творчества Мельника богатством воображения, борьбой идей и сильным гуманистическим пафосом.
Роман стал «литературной бомбой» в Литве и вошел там в пятерку лучших книг года (финал «Книги года»).
Фрагмент романа. Часть первая, 9 раздел
«За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза – просто Ельзою. Я не міг цього зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась, Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про щось просив… А найголовніше – вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів, аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було виконано, «жіночність» одразу зникла?
Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин – це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.
Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.
Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що – я це відчував – вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?
Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.
– Ой! – підскочила Ельза. – Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?
– Це намисто.
– Яке ще намисто?
– Намисто тобі, – сказав я і вийшов.
Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і повертався до себе щоразу, коли треба було заспокоїтися. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» – ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я почувався поряд із нею порожнім, непотрібним місцем.
Прохолодне вечірнє повітря трохи охолодило мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які подібно до тіней рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.
Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала вві сні. Її велике тепле тіло, як це не дивно, збуджувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.
Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив повного місяця. Ось точнісінько так само стояли собі люди і переживали ті самі почуття, дивлячись на місяць, тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший – на своєму ґанку біля свого хліва. Час насправді щось примарне.
Раптом мені почувся ніби якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там, у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно не знайомого мені юного стора, який швидко, напівстоячи, злягався з Машею ззаду (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися в одному ритмі.
Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник серед ночі. Я навіть не встиг нічого збагнути.
– Машо, – я відчинив хвіртку і зайшов у загін.
Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута. Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.
– Машо.
Вона не дивилася на мене.
– Сядь.
Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені потрібне породисте потомство. Або це був хтось зі сусідніх сторів, або ж взагалі втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись у стада, жити далеко від людини. З моменту самої їхньої появи на планеті траплялися втечі, але це були винятки. І, до того ж, багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в яких стори могли виживати, не було зафіксовано.
– Ну, хто це був, Машо?
Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.
– Я питаю, хто це був ?!.
Я підвівся.
Останнім часом вона дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна худобина гратиме мені на нервах.
– Я кого питаю ?!.
Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.
– Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!
І, не в змозі довше стримувати себе, я, ногою, боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.
– Я тебе вб’ю, чуєш ?!. Уб’ю скотину!
І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Її жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала, у мене в ногах.
Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.
– Ну, йдемо за мною.
Я взяв її за лапу і повів у хлів.
– Стій.
Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав із неї бруд.
– Ну…
Вона стояла переді мною, мого зросту, і дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були у страшних синцях, її лапи були опущені.
– Машо…
Вона подивилася на мене.
– Машо…
Я зрозумів, що знову божеволію.
– Пробач, чуєш?
Що я кажу? Кому?
Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.
– Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.
Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.
– Тобі боляче, так? Боляче?
Я гладив їй хворі місця.
– Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.
Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття? Я мав десятки сторів, але ніколи не помічав у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття були їй, напевно, дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська – жіноча – душа. Тоді виходить, що вона не тварина?
Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок мій не міг впоратися з таким навантаженням.
– Ну, не плач. Не плач уже, чуєш?
Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.
– Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?
Я відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:
– Ти мила. Дуже мила.
І тут я виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.
Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіатра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною – ненормальне.
Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.
Я повернувся у хлів. Хіба це нормально – боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?
– Іди сюди.
Я надягнув на неї нашийник і повів у загороду. З нашийником вона вже поводилася більш звично – так, як поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені».
Читайте также: Ярослав Мельник: «Я не виноват, что правда шокирует»
18 thoughts on “«Маша, або Постфашизм». Фрагмент из украинского романа-антиутопии”