«Маша, або Постфашизм». Уривок з українського роману-антиутопії

За кілька днів у продаж надійде український інтелектуальний триллер «Маша, або Постфашизм» авторства Ярослава Мельника. Цей твір називають антиутопією, футуристичним, «орвелівським» романом, триллером, який тримає в напрузі від першої до останнього сторінки, філософським романом і дивовижною історією любові.

Якою виглядала б планета, якби переміг фашизм і мрія Гітлера про тисячолітній Рейх здійснилася? Новий футуристичний роман Ярослава Мельника, попередня дистопія якого «Далекий простір» про світ незрячих визнана кращою книгою року в Україні («Книга року ВВС-2013»), закидає читача у так зване постісторичне і постфашистське суспільство кінця ХХХІХ століття, яке переживає часи тисячолітнього благоденства, розв’язавши всі свої проблеми. Люди насолоджуються життям, а всю примітивну фізичну роботу за них виконують «тварини» — стори. Вони ж є головними «постачальниками» м’ясо- і молокопродуктів для «високоморальних» членів «постгуманістичного» суспільства-країни — планетарного Рейху. Є, правда, одне «але»: тварини мають… людське тіло. Бо «стори» – це те, що впродовж тисячоліть залишилося від «нижчої» раси…

На цьому тлі розгортається вражаюча історія кохання «людини» та «стори», які, зрештою, стають на шлях втечі з суспільства «переможного постфашизму». Попри гостросюжетну інтригу і разючість сцен, роман позначений властивими для Мельникової творчості багатством уяви, боротьбою ідей та сильним гуманістичним пафосом.

Роман став «літературною бомбою» в Литві і увійшов там до п’ятірки найкращих книг року (фінал “Книги року”).

Уривок з роману. Перша частина, 9 розділ

 

“За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав  до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось  дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза – просто Ельзою. Я не міг цього зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась, Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про  щось просив… А найголовніше – вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів,  аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було  виконано, «жіночність» одразу зникла?

Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин – це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці  та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.

Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.

Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори  виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що – я це відчував – вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?

Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.

– Ой!  – підскочила Ельза. – Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?

– Це намисто.

– Яке ще намисто?

– Намисто тобі, – сказав я і вийшов.

Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і повертався до себе щоразу, коли треба було заспокоїтися. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» – ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона  не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я  почувався поряд  із нею порожнім, непотрібним місцем.

Прохолодне вечірнє повітря трохи охолодило мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які подібно  до тіней рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала  вві сні. Її  велике тепле тіло, як це не дивно, збуджувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на  ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив повного місяця. Ось  точнісінько так само стояли собі люди і  переживали ті  самі почуття, дивлячись на місяць,  тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший – на своєму  ґанку біля свого хліва. Час насправді щось примарне.

Раптом мені почувся ніби якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з  ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там,  у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно  не знайомого мені юного стора, який  швидко, напівстоячи, злягався з Машею  ззаду  (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити  лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися  в одному  ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник серед ночі. Я навіть не встиг нічого збагнути.

– Машо, – я  відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута.  Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

– Машо.

Вона не дивилася на мене.

– Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені  потрібне породисте потомство. Або це був хтось  зі сусідніх сторів, або ж взагалі  втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори  дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись  у стада, жити далеко від людини. З моменту самої їхньої  появи на планеті траплялися втечі, але  це були винятки. І, до того ж, багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в  яких стори могли виживати, не було зафіксовано.

– Ну, хто це був,  Машо?

Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.

– Я питаю, хто це був ?!.

Я  підвівся.

Останнім часом вона  дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна  худобина гратиме мені на нервах.

– Я кого питаю ?!.

Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.

– Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!

І, не в змозі довше стримувати себе, я, ногою, боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.

– Я тебе  вб’ю, чуєш ?!. Уб’ю скотину!

І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Її жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала, у мене в ногах.

Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.

– Ну, йдемо за мною.

Я взяв її за лапу і повів у хлів.

– Стій.

Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав  із неї бруд.

– Ну…

Вона стояла переді мною, мого зросту, і  дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були  у страшних синцях, її лапи були опущені.

– Машо…

Вона подивилася на мене.

– Машо…

Я зрозумів, що знову божеволію.

– Пробач, чуєш?

Що я кажу? Кому?

Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.

– Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.

Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.

– Тобі боляче, так? Боляче?

Я гладив їй хворі місця.

– Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.

Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття?  Я мав десятки сторів, але  ніколи не помічав  у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття  були їй, напевно,  дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла  навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська – жіноча – душа. Тоді виходить, що вона не тварина?

Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок мій не міг впоратися  з таким  навантаженням.

– Ну, не плач. Не плач  уже, чуєш?

Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.

– Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?

Я  відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:

– Ти мила. Дуже мила.

І тут я  виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.

Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіатра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною – ненормальне.

Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.

Я повернувся у хлів. Хіба це нормально – боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?

– Іди сюди.

Я  надягнув на неї  нашийник і повів у загороду.  З нашийником вона вже  поводилася більш  звично – так, як  поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені”.

Читайте також: Ярослав Мельник: «Я не винен, що правда шокує»

(Visited 1 016 times, 1 visits today)