Після соціально чутливого роману «Дім з вежею через дорогу» Катерина Зінов’єва повертається з новою книжкою — психологічним трилером «Зубри». Ми поговорили з авторкою про внутрішню потребу писати, атмосферу ізольованого карпатського сеттингу, літературні амбіції й страхи початківців.
«Писати, коли не можеш не писати»
Я почала писати ще в дитинстві — вірші, короткі оповідки. У студентські роки були сценарії, репортажі, художні тексти. І майже щоразу, коли сідала за роботу, відчувала фізичний імпульс — ніби історія вже існує й проситься назовні.
Для мене письмо працює саме так: якщо цей імпульс є — треба писати. Якщо його немає, значить, це поки не та історія.
«Дім» і «Зубри» — це різні світи
Обидві книги об’єднує лише те, що їх написала я.
«Дім з вежею через дорогу» — про соціальну адаптацію ветеранів і циклічність історії. Це був текст досліджень, консультацій і великої відповідальності.
«Зубри» — зовсім інша енергія. Це психологічний трилер із герметичною атмосферою, іронією та напругою. Якщо перша книга вимагала ретельної документальної роботи, то друга стала більш вільною — я сідала за неї з більшою сміливістю.
Звідки з’явилися «Зубри»?
Задум виник ще під час навчання в літературній школі. Спершу це був жарт «для своїх». Але одна зі сцен зачепила мене настільки, що історія почала розростатися.
Прототипом одного з персонажів став викладач курсів — відомий письменник. Частину типажів я запозичила з середовища початківців, у якому сама перебувала. Але з розвитком сюжету герої дедалі більше віддалялися від реальних людей — у цьому і полягає робота автора: постійно ставити запитання «а що, якщо?».
Який це жанр?
Найближче «Зубри» — до психологічного або літературного трилера.
Тут є герметичність, ізоляція, наростання напруги. Крові небагато, зате є атмосфера й внутрішня химерність.
Літо, загублений у Карпатах котедж, група письменників-початківців та їхній ментор, метаіронія й загадка — цей простір сам диктує напругу.
Хто надихає?
Донна Тартт, Томас Гарріс, Ґіліян Флінн, Роберт Блох — автори, які досліджують темні кути людського розуму.
Мені близька багатошаровість Тартт, інтелектуальність Гарріса, твістова напруга Флінн. Із сучасніших текстів подобаються М. Л. Ріо та Джин Гафф Кореліц.
Водночас «Зубри» не є наслідуванням — у них багато іронії й свідомої гри з самим письмом і тим, як народжуються тексти.
Чому Карпати?
Спершу дія мала відбуватися в Києві. Але під час походу на полонину Смотрич я зрозуміла: це ідеальне місце для історії.
Коли хочемо зосередитися, ми заглушаємо світ довкола. Тож письменницька резиденція в ізольованому котеджі біля Дземброні стала логічним вибором. Цей простір сам по собі створює відчуття відрізаності й напруги.
Найскладніше — фінал
Найважчою була остання сцена. Я кілька разів переписувала її, змінювала діалоги, повертала попередні версії.
«Зубри» довго не відпускали. І це, мабуть, ознака того, що історія жива.
Про письмо і страх
У «Зубрах» багато про внутрішню потребу писати, страх помилки, прагнення визнання й складність входження в літературний процес.
Це роман не лише про напругу й загадку, а й про екосистему сучасної літератури — з її амбіціями, сумнівами й боротьбою за голос.
Сподіваюся, «Зубри» дадуть читачам не лише саспенс, а й мотивацію творити — попри невпевненість чи страх бути непочутими.
Замовити книжки
