«Зубри», Катерина Зінов’єва: Уривок з книжки

     Розділ 1. Інтро

     Макс ненавидів описи природи. На його переконання, автор, який згодовує читачу багаті на епітети та метафори декорації замість сенсів, просто відпрацьовує необхідні символи для здачі рукопису.
     Листя не має шарудіти просто так, ріки не мають «тихо співати», та й якого милого обрій «палахкотить усіма відтінками пристрасті», якщо сюжет дохлий? Кого цікавить те, під яким кутом падає тінь від старого дуба? Особливо якщо персонаж у творі дерев’яний, як той дуб?
     Підміна. Обман. Імітація. Ось чим часто були книги, які лише вдавали, що вони книги.
     Але так само, вважав Макс, були й читачі, які лише вдавали, що вони читачі.
     Вони радісно аплодували карколомним пригодам, що їм обіцяли видання з кольоровим зрізом. Вони споживали ромкоми, бульварні детективи про домогосподарок, дарк-романи і — прости, літературний боже — ще й романтичне фентезі. І просили добавки. Ковтали одну історію — і швидше шукали таку саму, схожу, якщо не ідентичну.
     Хіба це справжні читачі? Такі самі імітатори, як ті, хто має десять варіантів метафор для опису звуку дощу. Їм усім не потрібна література — вони хочуть казочки на ніч.
     Саме ці думки заспокоювали Макса, коли він намагався раціоналізувати власне провалля на літературному ландшафті. За рік лише двісті примірників із першого тисячного накладу оселилися на читацьких полицях. Та й там, судячи з усього, їм було не надто затишно — принаймні, якщо судити з відгуків.
     Кожне гостре, жовчне, їдке слово ще крутилося в голові, коли Макса трясло на задньому сидінні старенького «Патрола» карпатським бездоріжжям. Пейзажі, які він ніколи не описав би, миготіли за запилюженим вікном. І так само, як цей роздовбаний позашляховик, чоловік відчував від лісів, гірських доріг та різких обрисів кам’янистих хребтів лише втому. І нудоту.
     А втім, можливо, в нудоті була винна і не природа.
     — Довго ще? — намагаючись ковтнути гіркий клубок у горлі, крикнув Макс водію. Однак, як і боявся, той не почув за гуркотом мотора та якоїсь попси з динаміків.
     Натомість обернулася дівчина з переднього сидіння:
     — За навігатором нам ще хвилин п’ятнадцять! — перекрикнула Софія музику й ревіння авто, блимнувши своїми величезними зеленими очима на Макса.
     Він ніяк не міг звикнути, що в житті вона ще гарніша, ніж на своєму фото в месенджері. Гарна настільки, що від неї хотілося відвести очі. На щастя, нудота рятувала від незручності захоплення дівочою красою.
     — Я не доїду, — просичав він, відчуваючи, що клубок вже не сковтнути — він підступив до самої гортані.
     — Тобі погано? — швидко оцінила Софія.
     Макс проігнорував це питання, втім, за хвилину тонка рука, оперезана браслетами, поклала йому на коліна паперовий пакет. Якби йому не було так погано, він би розсміявся. Авжеж, паперовий, а не поліетиленовий. Це ж Софія.
     Та ще за мить матеріал пакета перестав мати значення. Все, що встиг зробити чоловік, — це достатньо широко його відкрити.
     Дівчина з переднього сидіння відчинила вікно і щось весело сказала водієві, на що той вибухнув сміхом. Це й був момент, коли Макс згадав, чому за природу менше любив лише людей. Тих, хто однією рукою допомагає тобі, а потім кпинить за спиною.
     Софія ще раз співчутливо повернулася до зблідлого чоловіка на задньому сидінні. Він відкинув голову на спинку, важко дихаючи ротом. У руках так і тримав паперовий пакет із власним блювотинням. Ось наскільки живою та справжньою може бути огидність. Соромно зізнатись, але її на коротку мить потішила ця картина.
     Направду в їхньому спільному чаті вона завжди уникала Макса. Ніколи не ставила йому прямих запитань, ніколи не коментувала його зверхніх упереджених тверджень. Своєю манерою спілкування і поглядами, що часто доходили до крайнощів, він уособлював усе, що вона найменше шанувала в людях.
     Дівчина здивувалась, побачивши його ім’я в списку п’яти щасливців, відібраних для інтенсиву. П’ятеро з-понад сотні слухачів письменницького курсу школи «Літераріум» — і серед них дошкульний, занудний Макс.
     Не те щоб у нього не було таланту… Софія замовила його «Канони збігів», щойно книга побачила світ. І навіть почала читати цей талмуд, що вже можна було б внести до списку Великих Справ, бо ж тричі засинала на перших розділах.
     Писав Макс непогано. Він був з тих, хто вмів не лише цікаво думати, але й чітко викладати ці думки. Однак це не рятувало історію як таку. Там, де мав би бути сюжет, у читача вдивлялася безодня депресивних думок головного героя.
     Софія вірила, що кожна книга — маленький світ. Світ, який змалював Макс, їй не припав до душі. Точніше, він був задушливим та липким, наче нічні жахіття в спекотну літню ніч.
     Однак свої «Канони» Макс писав під час навчання в «Літераріумі». Тож інтерес Софії був радше спортивним, ніж особистим. Смішно було би вдавати, що вона не порівнює себе з іншими «однокурсниками». Власне, вона читала практично все, що вони написали: і видане, і опубліковане в мережі, і просто скинуте в чат на оцінку інших таких самих початківців.
     Важко було рівнятися з «паперовими» письменниками. Адже роман Софії визнали поки що лише в мережі. Але хай його не існувало на аркушах, не було форзаца, на якому вона лишила б теплий підпис читачам. Хай він не зустрічав корінцем на полицях книжкових магазинів. Але він вже існував, бо його вже читали.
     І тепер цей інтенсив у Карпатах був шансом довести, що вона справді письменниця — не просто ще одна інтернет-авторка з мережею вдячних прихильників.
     Думки Софії перервав різкий поштовх, після якого авто, сумно крякнувши амортизаторами, нарешті зупинилось. Із заднього сидіння у відповідь пролунав чи то стражденний, чи то полегшений чоловічий стогін.
     — Приїхали, — підморгнув Софії водій, учергове кинувши жадібний масний погляд на її оголені коліна.
     Дівчина посміхнулася у відповідь, спеціально затримала погляд на огрядному черевцю водія. Як вона і очікувала, чоловік знітився першим, коротко фиркнув і відвернувся.
     Софія нарешті вибралася з авто і з задоволенням вдихнула повітря. Курява, яка вже вляглась за їхнім авто, більше не псувала аромати різнотрав’я, хвої та сонця. Чи був у сонця власний аромат? Певно, що так. У горах він відчувався особливо гостро — обіцянкою спеки, від якої треба шукати прихистку в лісі.
     Дівчина вже була в Карпатах, але у цей куточок її занесло вперше.
     Селище Дземброня лежало осторонь від популярних серед пересічних туристів локацій. Гугл із задоволенням підкидав нереалістичні фото світанків та заходів, де небо розрізали гострі піки гір. Як встигла дізнатися Софія, цю місцину полюбляли ті, хто присвячував себе пішим походам.
     Власне, про це одразу свідчила й вивіска на двоповерховому дерев’яному котеджі, перед яким вони зупинились:
     «Гарячі обіди
     Ночівля (в нас завжди є місця!!!)
     Намети (тільки під документ!!!)
     Палиці».
     — Це точно те місце? — просичав Макс, швидко позбавляючись паперового пакета на узбіччі дороги.
     — Котедж «Дзембронія», — прочитала вивіску Софія. — Має бути тут.
     Збоку від котеджу стояла окрема будівля — коробка з дешевої вагонки. «Магазин», — пояснювали вигорілі червоні літери. Двері були прочинені, однак відгороджували вхід від світу синьою антимоскітною сіткою-шторами.
     Софія попрямувала просто туди і ще на підході почула гучний чоловічий сміх, що лунав зсередини. У тьмяному світлі, яке вона пустила в тіснувате приміщення, дівчина побачила огрядну постать, що сперлася на дерев’яну барну стійку. З іншого боку стійки метушилась білява суха жіночка у футболці з написом «Мій магазин — мої правила». Мимохіть виникали думки, що ж то за правила могли б бути?
     — Доброго ранку! Чи вже день?.. — несміливо гукнула до них Софія.
     Огрядна постать відвернулась від стійки на її голос — і дівчина побачила, що чоловік тримає в руках одноразовий стакан, наполовину наповнений пивом.
     — О-о-о, нарешті! — добродушно вигукнув він.
     Очі чоловіка блищали, а мішки під очима натякали, що пивом він запиває вчорашній хміль. Зачіска та одяг могли би створити образ творчої недбалості, однак укупі з полопаними капілярами на щоках, неохайними сандалями на чорні шкарпетки та легким тремтінням рідини в стакані справлялось геть сумніше враження.
     «Ігнат», — ідентифікувала Софія. Письменник-привид. Щоправда, ніхто не підозрював, що і для кого він писав — умови контракту не дозволяли чоловіку розголошувати цю інформацію.
     На відеодзвінках він мав молодший вигляд. І онлайн-дзвінки та повідомлення в чаті точно не видавали того, що він, схоже, тоне на дні пляшки.
     Ігнат, звісно, розумів увесь хід думок Софії. Бачив, як вона сканувала його поглядом, а потім відвела очі, ніби соромлячить власної оцінки того, що побачила. Що ж, заслужено. І звично. І направду байдуже.
     — А де Максим? — запитав Ігнат, пам’ятаючи, що дівчину мали привезти сюди не саму.
     — Нудиться, — відповіла та і чомусь усміхнулась. — А інші вже?..
     — Та тут вони, тут, — відповіла за чоловіка продавчиня, миле спілкування з якою і перервала Софія. — Ще снідають і чекають Назара.
     Здається, йому навіть вдалося вразити цю жіночку, коли вона почула, що він справжній письменник. Довелось ляпнути навмання кілька назв книг, яких, швидше за все, й не існувало. Все одно навряд вона читає щось, крім любовних романів, де на обкладинці пристрасна красуня з грудьми, що випадають з корсета, пригортається до напівоголеного альфа-самця.
     — Хто такий Назар? — тихо перепитала Софія в Ігната, розглядаючи полицю з туристичними товарами.
     — А-а-а, кухар наш. А ще він… — затнувся, бо відчув, як недоречно ледь не вирвалась гикавка, — проведе нас на полонину.
     — А Куратор вже теж тут?
     — Ага, нас всіх привезла Люда, ну та, що Лана, — гмикнув чоловік. — Мене, Олеся і Куратора.
     — Гарно доїхали? — він розумів, що питає дівчина не з цікавості, а з чемності. Тож просто стенув плечем, що могло означати в принципі будь-що.
     Власне, доїхали дійсно непогано. Принаймні Ігнат — вирубився на виїзді з Києва так, що прокинувся аж на заправці під Рівним, коли його голову скинув зі свого плеча Олесь. Останній, може, і не сильно був радий сусідству з ним на задньому сидінні новенького «лексуса». Ні зубна паста, ні м’ятні цукерки, ні приємний запах шкіряного салону так і не перебивали амбре попутника.
     Однак в Ігната була важлива перевага — хоч би в які жалюгідні ситуації та обставини його втравлював алкоголь, чоловік завжди був чесним із собою. У групі АА його навчили визнавати проблему і вміти зізнатись: «Так, я алкоголік». Зрештою, нічого особливо корисного він більше з тих кількох зустрічей не почерпнув.
     Він вже думав був попитати милу жіночку за прилавком (Сніжана? Чи Жанна?), чи передбачають «її правила» налити йому ще трохи тих пінних чар, аж тут синя антимоскітна сітка знов розчахнулась.
     — Туристів моїх розважаєш? — кинув від входу чоловік продавчині. Вочевидь, Назар.
     Ігнат на мить позаздрив його формі — видно, що теж вже не молодий, але високий зріст доповнювали широкі плечі й потужна шия. Вся його постать дихала міццю, впевненістю і тією добротністю, притаманно людям, що звикли покладатися лише на власну силу.
     «Колона, що пам’ятає пожежі і дощі», — згадалось Ігнату. Було щось у цьому чоловікові типово жанвальжанівське — навіть те, як скупо він відмірив усмішку, як скинув голову, як трохи примружив очі, розглядаючи «своїх туристів».
     «Ну й кухарі пішли», — встиг подумати письменник, перш ніж продавчиня відгукнулась:
     — А що, прийшов украсти? А я от і казала цьому пану: нащо вам ті полонини й писання? Лишалися б в нас на Дземброні, я би на вулики зводила, чан розтопила, а тоді біленької капнула б…
     — А ходи з нами, Сніжанка, — нарешті широко й тепло всміхнувся Назар, прямуючи просто до стійки. Став так, наче Ігната там і не було, хай ледь і не наступив на ногу. — Ходи-ходи, може, теж книжки писать почнеш, а? А я тобі сніданки приносить буду, а? Хочеш, прямо в ліжко?
     — Те-те-те, Назаре, — цмокнула Сніжана. — Давай зараз Оксану наберу, глянем, чи наїлась вона вже за десять років твоїх сніданків, а?
     — Ну, яка ти… — із удаваним сумом зітхнув чоловік. — Не хочеш, то так би й сказала! Що одразу «Оксана, Оксана»?!
     — Я, звісно, дуже перепрошую, — озвалася Софія, яка спостерігала цю сцену з легким зачудуванням. — Але, може, ви хоч нас відведете?
     — На сніданки спокусилась? — добродушно розсміявся Назар.
     Ігнат, зайнятий дилемою того, куди подіти вже порожній стаканчик, не бачив реакції дівчини, але не здивувався б, аби помітив, що вона пустила очі під лоба. Може, й добре, що цій розмові не судилося продовжитись, адже сітка на дверях вчергове впустила нового гостя — і всі очі повернулись до постаті на порозі.
     Софія розквітнула найширшою своєю усмішкою, вмить забула про гостру відповідь кухарю, що вже крутилась на язиці. Ігнат нарешті прилаштував стаканчик у картонну коробку обабіч стійки. Назар випрямився і трохи повернув голову, певно, приміряючи реальність на свої очікування. А Сніжана, бозна-чому, стерла зі стільниці невидимі крихти.
     — Ось ви де, — м’яко промовив глибокий голос Куратора. Сказано це було небуденно — так, ніби він завжди знав, що вони тут. І тепер своїми словами давав можливість усвідомити це і їм.
     Чи розумів він, який вигляд мав зараз? Сонячне світло з вулиці било йому в спину, заливаючи контур фігури, а тьмяна лампа в глибині приміщення лише підкреслювала обриси. Стоячи на порозі, він був радше силуетом, ніж людиною — немов образ, відгомін того, що ще має трапитись.
     На мить запала тиша. Здавалось, навіть світло та тінь завмерли в суперечці — хто з них поглине його цілком.
     Якби Софія не пам’ятала доброї простодушності Куратора на їхніх заняттях, вона би вірила, що ця драматичність невипадкова. Та в будь-якому разі подумки віддала належне ефектній появі.
     Назар вийшов уперед:
     — Здоровенькі були! — він обмінявся міцним рукостисканням із Валерієм Вовчаком, куратором школи «Літераріум».
     Дарма, що не читав жодної сторінки, написаної Куратором, та не міг не поважати вагу його імені. Особливо після того, як його роман «Миті тиші», створений просто тут, над Дзембронею (а частково і про неї), виборов кілька престижних премій. І, як наслідок, затягнув до села сотні туристів, більшість з яких водив у гори він, Назар. Тож він не міг не відчути вдячності за такий щедрий (і стабільний) внесок Куратора в його особистий фінансовий добробут.
     А тепер, диви, ще й підробіток намалювався — мав не просто відвести оту писемну компанію на полонину, а ще й готувати їм усі десять днів, поки вони там мучитимуть із себе мистецтво. Як власник і кухар однієї з трьох дзембронських колиб, Назар погодився ще до того, як почув суму. Бо, як казав його дідо: «Де пан просить варити, там буде чим мішати».
     — Гадаю, що це початок гарної дружби, — ніби прочитавши думки Назара відказав Куратор і відхилив сітку ще далі та зробив крок назад — у залитий сонцем двір. І припрошувальним жестом покликав інших за собою.
     Софія вийшла першою і завмерла поруч із Куратором. Невисокий, стрункий, зі спини він цілком міг зійти за підлітка. Та й на обличчя на свої сорок три не виглядав — гладенько вибриті гострі скули і м’яка лінія підборіддя, темне волосся без очевидних натяків на сивину. Але найбільше вражали очі. Карі, глибокі, з тим особливим блиском, у якому дорослі читають доброзичливість, а діти — магію. Ніби він уже все знає про тебе — і це знання не лякає.
     Софія не одразу усвідомила, як затримала подих. Вона не очікувала, що в реальності він здасться таким… присутнім. Не більшим, ніж на екрані. А інакшим. Ніби об’ємнішим.
     У пам’яті спливли уривки з його лекцій — чіткі формулювання, глибина пауз, та особлива інтонація, яку неможливо відтворити в тексті. І хоча зараз він майже не говорив, щось у його манері стояти, у спокої плечей, у нахилі голови — здавалося знайомим. Ніби це все не вперше — ніби він вітав її отак щодня. І щодня запрошував до нової пригоди.
     Їй згадалося, як одного разу вона поставила йому питання в коментарях до лекції — тоді Куратор відповів просто, чітко, майже відсторонено. І їй здавалося, що за цією стриманістю — холод. Тепер же вона подумала, що, можливо, це був не холод, а чемна стриманість.
     Вперше Софія відчула, що тепер їхня взаємодія більше не відкладеться на потім. Вони вже в одному просторі. І це змінює все.
     Та схоже, що не всі поділяли її благоговіння. Он Макс, надутий, зосередився на розтягуванні лямок свого рюкзака.
     — Та сам я, сам, — відмахнувся він з роздратуванням від допомоги світловолосого парубка в окулярах.
     — Кинь каку, Олесь, — жартівливо кинула хлопцю рудоволоса жінка, яка примудрилась начепити одразу два рюкзаки — один на спину, інший спереду.
     І треба віддати їй належне, вона навіть не зітхала від чималої ваги свого багажу — попри стрункість, яку турботлива чесна подруга назвала би радше симптомом. Як сама Лана Морель, а це була вона, описувала героїню свого любовного роману: «Тоненька, але міцна, як лоза — не зігнути, не зламати, лише зрізати під корінь».
     Можливо, саме такі відносно банальні епітети і призвели до того, що роман Лани особливою популярністю не користувався. І якщо Макс винуватив у байдужості до свого твору фанатів літературного фастфуду, то Лана вірила, що потрібно просто трохи часу та багато реклами. І вона вкладала в неї — розумно, із смаком та старанністю, якої, здається, не було в неї під час написання роману.
     І неочікувано в цьому процесі знайшла першу перевагу зрад свого чоловіка — хоч скільки грошей тепер вона знімала з їхнього спільного рахунку, Ігор ніколи не питав навіщо. Правда, хтозна, було це почуттям провини чи банальною відсутністю інтересу.
     Лана, а вдома Люда Трушко, потрібна була чоловікові як красивий, але малофункціональний елемент інтер’єру. Як суперлюкс декоративна подушка з лімітованої колекції — концептуально доречна і вигідно прикрашає фото.
     Ні Ігнат, ні Лана ще не знали цього, але було дещо суттєво спільне між ними — чесність перед собою, яка першого виділяла з-посеред інших алкозалежних, а другу — з типових «трофейних дружин». Тож жінка чудово розуміла, що живе у вітальні свого шлюбу, наче в музеї, присвяченому власному викривленому відображенню.
     Але хто сказав, що вона не може бути принаймні обмежено щасливою? Будувати світи, в яких Люда не зможе жити. Але якими володітиме Лана.
     — Ми ще довго гризтимемо повітря? — спитав Макс, коли нарешті всі привітались, натягнули рюкзаки, а Ігнат навіть закурив.
     — Палки взяли? — перепитав Назар.
     Олесь мовчки рушив до «Дзембронії» і за кілька хвилин повернувся з оберемком трекінгових палиць. Однак на Максі, який не сильно рвався ухопити пару й собі, вони закінчились.
     — Вибач, там більше не було, — стенув плечима Олесь, поправляючи окуляри і проклинаючи свою забудькуватість, через яку лінзи лишилися вдома.
     — Ну я ж не неміч якась, — зневажливо кинув Макс. — Дійду на своїх двох.
     — Чуєш, хлопе, а який раз ти вже в гори йдеш? — уточнив у нього Назар, і в кутках різко окреслених губ точно ховалася посмішка.
     — Я багато ходжу пішки.
     — Он воно що, — багатозначно протягнув кухар. — Пішки ходиш. По асфальту. Вперед… Назад… По рівному асфальту.
     Олесь вже сам ледь стримував посмішку. Як і Софія, він рідко вступав у їхньому чаті у відкриті конфлікти з Максом. Але коли до цього доходило, йому не вдавалося це робити з тією невимушеністю, яку зараз демонстрував Назар.
     — Я проходжу по п’ятнадцять тисяч кроків на день, — Макс незадоволено скривився, ніби вважав, що коментарі кухаря не гідні цього пояснення.
     — А сьогодні треба пройти пєтнаццять кілометрів, — відрубав Назар. — Знаєш, скільки я вже таких бачив тут? Перші кілька кілометрів біжать поперед батька в пекло, а потім через них зупиняєшся кожні десять-п’єтнаццять хвилин. А ще й дощі з пару днів тому були, в лісі не просохло до пуття. Давай без геройств, онде, — тикнув обабіч дороги навпроти «Дзембронії», — пошукай на землі яку міцну гілляку, аби хоч осьо сюди до пояса доходила.
     Щось бурмочучи під носа, Макс вирушив у вказаному напрямку. Чому він не дивувався, що саме йому не вистачило палиць? Чи пішов би зараз Куратор порпатись отак у хмизі? Чи бруднила б свої руки Софія? Ігнат, той, мабуть, і не зігнувся б, а якби зігнувся, то впав би і не встав.
     «Та знав, знав же ти, що так воно все від початку і буде — що будеш тут зайвим, непотрібним, випадковим», — шепнув мерзенний голосок у його голові.
     «Та годі», — у Максі піднялося ще більше обурення. Не буде він ні зайвим, ні випадковим. І колупатись по узбіччях не буде.
     Чоловік дістав з кишені китайський розкладний ніж — на аліекспресі обіцяли, що він справиться буквально з будь-чим. От і перевірка.
     — Божечки, ми так і до ночі не потрапимо нікуди, — стражденно протягнула Лана, бережно промокаючи обличчя тонкими, майже прозорими серветками.
     — Я би випив кави, може, поки, — Ігнат поглянув на Куратора та Назара, ніби питаючи їхнього дозволу.
     Кухар у відповідь ледь помітно похитав головою.
     Аж з-за повороту, який останнім долали всі подорожні перед котеджем, вигулькнув старий. Попри те що вранішнє сонце гарно пригрівало, був він у темному картатому кожусі, з товстим ціпком. Волосся біле, без єдиного темного пасмечка, трохи скуйовджене. Очі — глибокі, по-старечому водянисті, наче вони жили ще до того, як придумали календарі.
     Дід моторно перебирав палицею, шаркаючи величезними калошами, і вже скоро порівнявся з компанією:
     — Слава Йссу, Назарчику, — прошелестів, зупинився і сперся нарешті на ціпка двома руками.
     — Навіки слава, дідо Василю. Гуляєте? 
     — Та, по ягоди хтів, а воно щось і не йдеться. Ноги переставлєєш, а вони не переставлєються, — старий притулився щокою до своєї палиці, хитро поглядаючи на Лану, Ігната, Олеся, Софію та Куратора. — То хто у вас тут така компанія?
     — Письменники зі столиці. Підемо на Смотрич.
     Раптовий гучний хрускіт змусив усіх замовкнути. Софія зауважила, що і беззубу усмішку дідо Василя, і чемну — Назара мов вітром здуло.
     Під ясенем, що вигинався над узбіччям і вологістю видавав ранкову сирість, стояв Макс. Його китайський ніж рвав гілку, і дерево скрикувало — довгим, тривожним хрустом.
     Погляд дідо темнів і темнів, поки він неквапом, мов із невірою, наближався до узбіччя.
     — Ти що твориш, іроде? — скрикнув він громом, геть не схожим на попереднє шелестіння.
     — Палицю собі роблю. Бо у вашого провідника організація на рівні фольклору, — відповів чоловік, не відриваючись від дерева.
     — Нещасне теля! — провадив старий. — Тобі б руки всохли, як те галуззя!
     — Можна подумати, ви дрова не рубаєте. А ціпок у вас із чого, га? — нарешті Макс відламав гілляку, оцінюючи тепер, де взяти ще одну.
     — З вишні, з вишні ціпок! А ти, шмаркач з ножем, ясеня ріжеш! — розійшовся дід Василь.
     — Вишня, ясень, дуб, смерека… Яка різниця? Чи вишні, думаєте, приємніше, ніж ясеню?
     — Виродку малий, ти ще й кпинити мені надумав туто?
     — Максим, вийди звідти, будь ласка! Відійди від дерева! — тихо, але дуже серйозно попросив Назар.
     — Думаєш, як дідо старий, як з ціпком суне, то можна з ним як з головнем якимось? Ну що ти вирячився на мене, як гуцул на море? Може, скуштуєш на своїй спині, чим вишня з ясенем різняться? — старий розійшовся не на жарт, аж подих його почав збиватись, і кухар зробив кілька кроків до нього, поклав руку на згорблене плече.
     Олесю завжди здавалось, що конфлікт, який ще не розгорнувся на повну, має власний запах. Як аромат розрядженого озону перед грозою. І хлопець бачив — і в тому, як зчепив дід пальці на своєму ціпку, і в тому, з якою злою рішучістю Макс кинувся пиляти нову гілляку, — що нічим гарним це не скінчиться. Схоже, такого ж висновку дійшов і Куратор, бо нарешті озвався, втім, не наближаючись ні до старого, ні до свого учня:
     — Макс, облиш. Можеш взяти мої палиці. Або знайдемо щось дорогою… Вибачте, пане, — звернувся він до діда, — то я надоумив його пошукати на землі міцне сухе гілля.
     — Та хай би брав сухе, а що ж він різати поліз! — вже трохи сумирніше відповів старий. — А ти, Назаре, дивись, кого водиш — шкідників та іродів. Дивись, як вони до нашого лісу… Дивись і кумекай, бо виходить, що деньги їхні з нашого ж лісу і зроблені. Треба воно тобі?
     — Ну то ви вже геть, дідо Василь, — кухар, який думав звести все на жарт, зустрів твердий, гострий, злий погляд старого.
     Чи могло все бути інакше, якби просто в цю мить не пролунав майже театральний хрускіт гілки? Чи було б все інакше, якби Макс не посміхався або хоч робив це не так переможно? Ніби щойно вистояв у рингу проти чемпіона-важковаговика, а не сперечався з напівбожевільним старим.
     Однак тепер не лише дід не відривав від нього свого погляду, який світився праведним гнівом та огидою. Максу вдалося привернути увагу всієї компанії — і Лани, яка до того знуджено скролила в телефоні, й Ігната, який аж забув затягнутися цигаркою, і Софії, яка весь цей час трималася осторонь. Олесь та Куратор подалися вперед, наївно вважаючи, що все ще можна спинити.
     А Макс із задоволенням дочищав гілку — пихато, нахабно, з тією самовпевненістю, яка зазвичай росте пропорційно до кількості мовчання навколо. Коли він зрозумів, що нині, певно за сценарієм цієї дивної мізансцени, його репліка, насмішкувато кинув:
     — Та що ви всі, наче в лісі вперше? Що, на шашлики ніколи не їздили? Я ж не іконостас на дрова порубав.
     — Ти ясеня порубав! — крикнув дід. — То душі лісу. То його вартові! То його… 
     — Та ну давайте без цієї міфології! Дві гілочки обережно спиляв собі, та й все!
     — Вишкребок! Вишкребок, як є! — не вгавав дід і навіть ціпком замахнувся. — Я ж казав тобі! Просив не займати! Брати мертве й не чіпати живе.
     — Та вже все, ну чого ви нервуєте! Тиск ще стрибне…
     — Ти за мене не переживай. За себе переживай! — старий змірив Макса уважним поглядом. І раптом зовсім спокійно, так, ніби й не було суперечки до цього, видав:
     — Ти підеш і ніякого гілля по собі не лишиш. Всохнеш, а потім згниєш. І всі слова, що мали прорости, згниють разом з тобою. А все сказане раніше — змовкне. Як шелест листя в лісі в безвітряну днину. Не залишиться нічого — ні звуку, ні згадки. Лише тиша. Так і буде!
     Макс і далі поблажливо шкірився, хай як глибоко зачепило його це прокляття. Ще й сказане так, наче й не прокляттям було, а якимось віщуванням. Дід дивився ніби не просто на нього, а в нього. І буденним тихим голосом обіцяв найстрашніше — забуття.
     Сказав, розвернувся й пішов. Хай Назар ще й наздоганяв і хотів перепросити за своїх туристів, та старий не сказав більше ні слова. Може, всі їх витратив на Макса.