Американська письменниця ірландського походження письменниця Тана Френч називає книгу «Воно» Стівена Кінга джерелом натхнення для своїх творів — ще в дитинстві, прочитавши цей роман, вона усвідомила, що свідомість є вразливою і що їй не можна довіряти; цю ідею вона проносить крізь всі свої твори. «Зруйнована гавань», четверта книга з серії Dublin Murder Squad не стала виключенням. Цей детектив вийшов у 2019 році в українському перекладі Богдана Вацки (видавництво «Віват») і оглядачки блогу Yakaboo вже мають про нього #ДвіДумки.
Оглядачки
Юлія Дутка: Холодний трилер для спекотного літа: Ірландія, де відбуваються події «Зруйнованої гавані» – це, звісно, не Скандинавія, але для червня, який плавить мізки та змушує постійно закидатись безалкогольним мохіто, підходить ідеально. В такі дні, коли погода мучить, хочеться чтива, яке б охолоджувало, й було достатньо цікавим, аби відволікти від задухи. Роман Тани Френч із цим завданням цілком собі впорався.
Віталіна Макарик: Зруйнована Гавань могла б бути чудовим місцем: Ірландія, море, нове містечко, але ні. Сама назва натякає на те, що тут сталось щось жахливе, бо притулок знайшло руйновище, і новий старт, який для себе бачили герої, виявився кроком у прірву. Люблю романи, де автор препарує те, що ж стало початком кінця.
Робота детектива
Юля: Детектив Кеннеді – досвідчений поліцейський, який не боїться брати під своє крило новачків. Комусь же треба їх вчити. Ось і зараз його підопічний — юний (хоча йому вже тридцятка) Річі, який до того патрулював, але понад все мріяв займатись серйозною роботою, а вбивчий відділ – це завжди елітний варіант, для кращих з кращих. Вбивство сім’ї Спейнів у Браянстауні, який колись називався Зруйнованою Гаванню, стане для вихідця з нетрів бойовим хрещенням.
Я виписала правила, якими детектив Кеннеді мотивує і водночас заганяє Річі в певні межі:
«Правило номер один – можеш собі записати: жодних емоцій на місці злочину. Рахуй до десяти, читай молитву, жартуй, роби будь-що, але не давай волі почуттям».
«Правило номер два: особа, що діє підозріло, – подарунок, який не можна залишати ні на мить, поки не розгорнеш його».
І, як виявляється, колишній патрульний вельми непоганий детектив. Він бачить деталі та вміє працювати зі свідками. Не знаю, чи вдалось би мені на новій роботі одразу так добре стартувати. А в нього все виходить, та чи не стане щось на заваді?
Віта: Проблеми в копів починаються тоді, коли вони заплутуються в тому, що таке правосуддя і хто має його вершити, хто може вказувати винних і вирішувати їхню долю. Детектив Кеннеді переконаний, що їхня справа – зібрати всі докази, переконатися, що вони достовірні, арештувати підозрюваних і вивчити обставини справи. Інтерпретувати все це – місія присяжних і суддів. Новоспечений детектив Річі керується дещо іншими поняттями «правильно» і «неправильно» – можливо, більш припустимими з точки зору гуманності, але сумнівними з юридичного погляду. Чи узгодять напарники стратегії своєї роботи або розсваряться вкрай?
Детектив Кеннеді у відділку має прізвисько Козир і вважається одним із найкращих. Він звик бути профі-самітником, який проводить тест-драйв новачкам, але зрештою завжди лишається один (хоча у душі й прагне мати справжнього напарника). У нього є темні плями в минулому, родинні таємниці, які він хоч і не приховує, але й не афішує, а ще – колеги-недоброзичливці, ладні за першої-ліпшої нагоди і підніжку поставити,і ножа в спину встромити. Гадаєте, коли ти справді професіонал, який уміє вимикати зайві емоції задля роботи, то всі ці обставини ніяк не вплинуть на твої результати? Ну-ну…
Сім'ї та їхні таємниці
Віта: А що ж, власне, трапилося? На сім’ю Спейнів здійснено напад, жорстокий і кривавий. Померли дітки-янголята, загинув чоловік Пат, вижила лише дружина, Дженні. Хто міг підняти руку на цю порядну і щасливу родину? Якби вцілів чоловік, то майже напевне поліція б вважала його винуватцем. Ба більше: навіть смерть не відводить від нього підозру на 100%. Адже кажуть, саме чоловіки до такого схильні – прикінчити всю сім’ю і накласти на себе руки. Але це якось не в’яжеться з образом молодого позитивного хлопчини, який віддано дбав про сім’ю і шалено кохав дружину. Та й із дещо суперечливою теорією детектива Кеннеді про те, що жертви часто самі «напрошуються» на напад, якось не поєднується.
Може, у взірцевої родини Спейнів таки були якісь скелети в шафах і комодах? Та звісно, господи, в кого їх нема! Чи вони аж настільки страшні, щоб через них помирати? Питання неоднозначне. Але життя Спейнів – яскравий приклад того, як зберігати гарну міну при поганій грі, як з усіх сил тримати фасад, коли стіни буквально-таки йдуть тріщинами, як запевняти «у нас все ок», коли насправді все дуже і дуже погано. Закрити очі на проблему – значить дозволити вирости їй до розмірів величезної непідконтрольної тварюки, яка знищить усе й усіх. І Спейни – не єдина сім’я, якій доведеться це зрозуміти.
Як гадаєш, Юлю, чи був шанс у них уникнути трагедії, якби в певний момент зробити щось інакше? І чи має рацію детектив Кеннеді, коли каже, що люди самі винні в тому, що з ними стається?
Юля: Думаю, вони могли б вижити, якби одного дня в їхньому домі не оселився «звір». Я не про того, якого намагався вполювати Пат з допомогою купи камер і зубастої пастки, а про того, що зачаївся в головах і повільно відгризав здоровий глузд. Вони могли вижити, якби в один момент зуміли визнати себе невдахами, визнати, що в них справді не ок, попросити допомоги, перезавантажитись. Втекти з того проклятого місця, яке геть не сприяє ні пошуку роботи, ні знайденню себе. Вони занадто багато часу проводили разом, варились у власному соку і вдавали.
Пам’ятаю фотопроект «обличчя депресії», де зображені люди за день до самогубства. Вони щосили намагаються бути щасливими. На Спейнах, яких ми бачимо у спогадах, та ж печать, вони повільно йдуть до незворотного – але не думайте, що знаєте, хто їх порішив.
За законами жанру трагедія мала статись. Можливо, не така масштабна. Можливо, менш кривава. Але у Зруйнованій Гавані з її депресивним спокоєм — здається, що от-от пролетить перекотиполе – мав статись вибух, та такий, щоб шибки у всіх будинках повилітали. Щоб спонукати інших їхати звідти, щоб мертве місто таки вмерло навіть як слід не вирісши.
Підступний удар економічної кризи
Юля: Моє дитинство припало на буремні дев’яності, тому знаю, як це відмовляти собі у всьому, що не є найнеобхіднішим. Українці взагалі загартовані кризами. Тому з одного боку легко уявити, як почуваються герої, а з іншого – як це так не могти знайти роботу так довго? Можна ж спробувати якусь іншу сферу (у нас це найчастіше торгівля), тому поведінка Пата мені не зовсім зрозуміла. Треба заробляти якісь гроші, то можна й на пониження зарплати і престижності піти, хіба ні? Але я не в Ірландії і не знаю, чи там таке практикують. Зрештою, через кризу ринок праці могли наповнити тисячі рук, що не бояться жодної роботи. Можливо, там дійсно не залишилось для Пата жодного місця. Але якось це… ну, справді, наші в такому випадку їдуть за кордон, а для ірландців взагалі весь світ відкритий.
Поважаю персонажа за те, що не спився. Але йому не вдалось вберегтись від божевілля, яке часто йде за тривалим байдикуванням. Він міг витратити цей час на опанування нових навиків, сяку-таку самоосвіту, але думки захопило щось зовсім інше. Криза і депресія породили легкий психоз, за яким на поверхню полізло все те, що за інших обставин могло б залишитись глибоко-глибоко.
Мені щиро шкода героїв «Зруйнованої Гавані» за те, що вони впали і вже не змогли піднятись.
Віта: Знаєш, я думаю, ми (в сенсі, українці) настільки зосередилися на обставинах своєї кризи – безперечно, також складної, – що не надто переймалися тим, як вона вдарила по інших європейських країнах. І ось тепер роман Тани Френч особисто мені відкрив очі на те, як непросто жилося в Ірландії, особливо – молодим сім’ям, надто ж тим, які прагнули робити все «правильно». Бо коли правила руйнуються, таким значно важче встояти на ногах.
Це містечко, що виросло у Зруйнованій Гавані, – це така спроба втілити American Dream по-ірландськи, яка провалилася. Покинуте напризволяще забудовниками, зневажене потенційними вкладниками, віддане напризволяще природі і лихим передчуттям містечко — ідеальна локація, в якій мало б статися щось погане. Як і суспільство, виснажене непевністю у завтрашньому дні, знекровлене фінансовими, професійними і репутаційними втратами, сповнене напруги і тривожності – ідеальне середовище для безумних драматичних злочинів.
Пряма мова
Не має значення, звідки ти, з цим нічого не вдієш, тому не марнуй енергії на думки про це. Важить лише те, якою дорогою ти йдеш.
Річі, друже мій, відкрию тобі страшну таємницю щодо твоєї роботи. Про це не кажуть ані в інтерв’ю, ані в документальних фільмах, бо ми нікому не видаємо нашого секрету: переважно жертви самі напрошуються.
Колись давно, кілька сторіч тому, жив собі один філософ, котрий уважав, що завжди слід шукати найпростіше рішення. Він казав не про легку відповідь. Йому йшлося про таке рішення, яке не вимагає врахуванн великої кількості додаткових обставин, а потребує лише тих, що в тебе вже є. Якомога менше «якщо» і «можливо», якомога менше невідомих хлопців, котрі суто випадково опинились у самому вирі подій.
Люди постійно вбивають просто так.
Зосередься на позитивному боці ситуації, Річі. Цілком можливо, що це твій найгірший ранок, а ти досі живий. І якщо на третьому робочому тижні ти усвідомив, що не є суперменом, тобі дуже пощастило.
Люди не такі вже й прості. Життя було б значно легше, якби для всіх мало значення лише те, ким ти є насправді, але ми – соціальні тварини. Ти сприймаєш себе так, як тебе сприймають інші.
Переступивши рубікон, злочинці зазвичай слабшають. Усі сили, що в них були, вони змарнували, тільки б утриматися на безпечному березі брехні. Течія вже понесла їх ген-ген, жбурляючи то в один, то в інший бік, забиваючи памороки, змушуючи захлинатись, і з оглушливим тріском викинула на протилежний берег, тож у них з’являється впевненість, що найгірше вже позаду. Через це вони розсипаються, стають безхребетними: хтось неконтрольовано тремтить, хтось плаче, а дехто не може спинити потоку балаканини чи сміху. Вони не помічають, що краєвиди тут інші, що все довкола видозмінене, знайомі обличчя зникли, орієнтири тануть вдалині і нічого не буде таким, як раніше. Конор поводився геть не так. Він досі був зібраний, мов звір, що чигає в засідці – здавалося, ніби все його тіло складається з самої зосередженості. Казна-чому – я не міг знайти цьому причини — битва тривала.
Це ніби потрапити в хуртовину. Ти не бачиш нічого далі свого носа, чуєш тільки білий шум.., що ніколи не вщухає, і тобі невтямки, де ти й куди прямуєш, а воно летить на теми звідусіль — летить, летить і летить. Єдине, що ти можеш зробити — це ступити ще один крок, і не задля того, аби прийти кудись, а просто щоб не впасти й не вмерти.
Кому варто читати
Віта: Тим, кого цікавлять психологічні і кримінальні трилери, а також зачаровують депресивні сюжети.
Юля: Однозначний мастрід для шанувальників жанрів трилеру та детективу — майстерний роман.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто не хоче читати про сімейні проблеми та не любить кривавих детективів.
Віта: А також уникає натуралістичних сцен і не бажає занурюватися у похмуру, безрадісну атмосферу.
Схожі книги
Віта: Тему стосунків копів-напарників і того, як вони впливають на роботу цікаво розкрито в детективі Мішеня Бюссі «Чорні водяні лілії» та «Лонтано» Жана-Крістофа Гранже.
Юля: «Зруйнована Гавань» нагадала мені холодні скандинавські трилери, де діти розплачуються за гріхи батьків, зокрема «Пацієнт» Тайґе Трюде, а ще «Крижаних близнят» С.К. Трімейна з шотландського острова.
12 thoughts on “«Вони могли вижити, якби зуміли визнати себе… невдахами»: #ДвіДумки про «Зруйновану Гавань» Тани Френч”