- Ярослава Литвин креативна українська письменниця, авторка «Рік розпусти Клауса Отто Баха», вміє поєднувати у своїх текстах гумор, історичні факти, майбутнє та соціалку. Ярослава розповіла яким буде її новий роман, про найбільші письменницькі страхи та методи розпізнавання «токсичного добра».
- - В одному з інтерв’ю ви казали, що у дитинстві полюбляли писати вірші. Чи пишете ви зараз поезію?
- -Зараз доволі популярно екранізовувати книги й українській кінематограф теж помалу почав це робити, що не може не тішити. Чи ви б хотіли, що б вашу книгу екранізували і якщо так, то яку? Можливо вона ще не написана та вже є ідеї.
- -Ви вже написали не одну книгу. Чи стало для вас письменництво роботою, чи все ж таки ви розцінюєте її як хобі?
- -Не так давно вийшов у світ ваш найновіший роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха». Є вже плани чи ідеї на наступний роман?
- -У багатьох людей є страхи та фобії, а чи є у вас якісь літературні страхи?
- -Коли і як ви зрозуміли або відчули, що ви стали письменницею?
- -У «Рік розпусти Клауса Отто Баха» ви піднімали багато соціальних проблем. Яка на разі для вас найгостріша?
- -Які б книги могли порадити нашим читачам?
- -Що вас спонукає писати?
- -Гадаю, що кожна люди планує і мріє. Чи можете поділись з читачами своїми літературними мріями або планами?
- Кожен автор вкладає у свою книжку цікаві деталі та думки, які не так легко помітити. Чи є такі речі у романі «Рік розпусти Клауса Отто Баха» і чи багато людей їх розпізнало?
- - «Рік розпусти Клауса Отто Баха» у вас вийшов доволі жартівливий і водночас трохи сумний. Тому стало цікаво, які ви переважно у житті веселі, чи задумливі?
- - І на останок, щоб ви порекомендували людям, які б бажали спробувати себе на теренах письменництва?
Ярослава Литвин креативна українська письменниця, авторка «Рік розпусти Клауса Отто Баха», вміє поєднувати у своїх текстах гумор, історичні факти, майбутнє та соціалку. Ярослава розповіла яким буде її новий роман, про найбільші письменницькі страхи та методи розпізнавання «токсичного добра».
- В одному з інтерв’ю ви казали, що у дитинстві полюбляли писати вірші. Чи пишете ви зараз поезію?
-Ні, не пишу. Якось так вийшло, що я одразу взялася до великої прозової форми. І тут справа насправді не у розмірах, а в тому, що я люблю писати про людську взаємодію, передавати її в деталях та тонкощах, проживати з персонажами їхню історію. Мабуть, це чимось схоже на акторство, коли ти виходиш на сцену і на короткий час стаєш кимось іншим.
-Зараз доволі популярно екранізовувати книги й українській кінематограф теж помалу почав це робити, що не може не тішити. Чи ви б хотіли, що б вашу книгу екранізували і якщо так, то яку? Можливо вона ще не написана та вже є ідеї.
— Так, я була б не проти екранізації. Хоча, напевне, переймалася б, якби сценарист і режисер внесли суттєві зміни у сюжет чи переінакшили історію. Мені здається «Рік розпусти Клауса Отто Баха» досить кінематографічний. За пригодами німця, який приїхав до України відшукати свою кохану, нічого не знаючи ані про неї, ані про нашу країну в цілому, буде цікаво спостерігати на екрані. Ця історія буде близькою багатьом, адже кожен з нас в тій чи іншій мірі почувається загубленим у великому і незрозумілому світі.
-Ви вже написали не одну книгу. Чи стало для вас письменництво роботою, чи все ж таки ви розцінюєте її як хобі?
—Я прагну зробити письменництво роботою.
В тому сенсі, щоб не лише щодня працювати над текстами, а й отримувати за це відповідні гроші.
Бо ж якщо бути справжньою письменницею — це мрія мого дитинства, то я мушу не підвести цю маленьку мрійницю.
А доросла мрійниця хоче знати, що вона не лише займається улюбленою справою, але й міцно стоїть на ногах.
-Не так давно вийшов у світ ваш найновіший роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха». Є вже плани чи ідеї на наступний роман?
Так, є. Деталі я поки що тримаю в секреті, але можу сказати, що як ніщо не завадить, наступний роман вийде цього року. Він абсолютно не схожий на «Рік розпусти». Це психологічна проза, над якою я працювала понад шість років.
-У багатьох людей є страхи та фобії, а чи є у вас якісь літературні страхи?
—О так! Є страх негативної рецензії, особливо коли роман тільки виходить у світ. Перший негативний відгук може стати палицею в колесі й вплинути на читацький інтерес. А кожному автору хочеться, щоб його творіння прочитало якомога більше людей.
Є страх презентації, на яку ніхто не прийшов.
І страх помилок у тексті, коли книжка надрукована і ти нічого не можеш змінити.
Словом, дуже багато страхів.
-Коли і як ви зрозуміли або відчули, що ви стали письменницею?
-Мабуть, одразу як почала читати книжки без картинок. Як тоді мені здавалося — дорослі книжки. Я зрозуміла, що є люди, які вміють так круто записувати історії, народжені у їхній голові. А оскільки у мене теж багато цих захопливих історій, то очевидним рішенням було почати вчитися їх записувати. Про власну книжку я мріяла ще у шість років, навіть робила спроби змайструвати собі книженцію з картону і аркушів у клітинку. Звісно, там були ілюстрації, зміст, нумерація і навіть зазначено видавництво — «Дружба».
-У «Рік розпусти Клауса Отто Баха» ви піднімали багато соціальних проблем. Яка на разі для вас найгостріша?
-Мене дуже цікавить і хвилює питання маніпуляції, яка мімікрує під благі наміри. Я називаю це токсичним добром. Кожен з нас із цим стикався, наприклад, у школі, коли вчителі занижують оцінки «щоб більше старався/лася», або розказують що до тебе вищі вимоги, бо «ти можеш краще». Нам говорять, що це заради нас, для нашого розвитку. Але чи це правда? Чому якщо це задля нашого добра, ми почуваємося так зле?
Ми точно стикалися з порадами, про які ніхто не просив. Зі спробами образити, завуальованими під поради. З брехнею, яка змусила б нас менше хвилюватися. Брехнею заради блага. З рішеннями, які хтось прийняв за нас, пояснюючи це турботою.
Наприклад, сьогодні багато говорять про цей скандальний випадок, коли тренерська рада вирішила не давати можливості українській бігунці виступити на Олімпійських іграх через нещодавні пологи, аргументуючи це тим, що члени ради дбають про мабутнє спортсменки та її дитини. Це яскравий приклад токсичного добра. Вибору, який тобі нав’язують «заради твого ж блага».
І з цим насправді дуже складно боротися, бо ми схильні вірити людям, особливо близьким. І якщо хтось приймає рішення за нас або насаджує своє бачення, діє проти нашої волі, але каже, що тим самим чинить в наших інтересах, ми віримо. І навіть якщо ви помітили, що вами маніпулюють, припинити це дуже складно, адже є шанс, що на вас образяться, вам доведеться долати сумніви й почуття провини, ще одне коло маніпуляції, бо ж як так, людина хотіла вам лише найкращого, а ви її звинувачуєте у токсичності.
На жаль, таким чином порушуються не лише особисті кордони, але й державні.
-Які б книги могли порадити нашим читачам?
Немає універсальних книжок, які можна радити усім без виключення, адже усі ми різні, маємо різні смаки. На мене велике враження справили «Ребекка» Дафни дю Мор’є, «Дерево росте в Брукліні» Бетті Сміт, «Безчестя» Джона Кутзее. Якщо ж і далі продовжувати тему токсичного добра, кордонів особистих і державних, то я б радила почитати «Кубу-якої-не-було» Наталії Довгопол та «Дорогу на Асмару» Сергія Сингаївського.
-Що вас спонукає писати?
— Бажання ділитися історіями. Письменство це мій шлях пізнання світу, а також спосіб говорити про речі, які мене хвилюють, про важливе. А ще останнім часом письменство стало для мене можливістю переміщатися у просторі й часі, перебувати в атмосфері, в якій я через ковідні обмеження не можу бути фізично.
-Гадаю, що кожна люди планує і мріє. Чи можете поділись з читачами своїми літературними мріями або планами?
-Усі ми мріємо й плануємо, це правда, але ковід навчив нас не будувати далеких планів і мріяти обережно, знаючи, що все задумане може не здійснитися. Тому мрію і планую обережно. Так, мені хотілося б наступного року видати ще одну книжку, над рукописом якої зараз працюю. Мені хотілося б мати презентації в офлайні, спілкуватися з читачами, обійматися з друзями й колегами. Можливо, я б хотіла організувати міні-тур і поїздити містами України, за якою дуже скучила.
Кожен автор вкладає у свою книжку цікаві деталі та думки, які не так легко помітити. Чи є такі речі у романі «Рік розпусти Клауса Отто Баха» і чи багато людей їх розпізнало?
-Це саме той випадок, коли читачі перевершили мої сподівання і відчитали у тексті більше, ніж я сама бачила!
Відгуки на «Рік розпусти» досить різні, трапляються діаметрально протилежні, але мені цікаво бачити свій текст чужими очима, помічати там те, чого не помітила я.
- «Рік розпусти Клауса Отто Баха» у вас вийшов доволі жартівливий і водночас трохи сумний. Тому стало цікаво, які ви переважно у житті веселі, чи задумливі?
-Мені здається, у житті я звичайнісінька, буваю веселою, буваю задумливою. Хоча, я люблю жартувати й сміятися, це правда. Якось одного дня я задумалася, що ж є спільного у моїх друзях, людях настільки різних. А виявилося, усіх об’єднує чудове почуття гумору.
Я думаю, вміння посміятися з чогось у складних ситуаціях, вміння поглянути на себе зі сторони дуже важливе. Воно ніби зменшує градус напруги як внутрішньої, так і суспільної.
- І на останок, щоб ви порекомендували людям, які б бажали спробувати себе на теренах письменництва?
-Багато читати, багато писати, питати себе «а що я хочу цим сказати?», «чому я це пишу? Чому так, а не інакше?». Уникати кліше й штампів, канцеляризмів. Говорити своєю мовою, навіть якщо вона не зовсім ідеально літературна, не губити свій голос. Не боятися вчитися, переписувати, перепитувати. Цікавитися літературним процесом, слідкувати за іменами та новинками.
Читати. Знаю, це вже радила, але не уникайте читання, переймаючись що чужі тексти попсують ваш стиль. Якщо він є, його нічого не зіпсує! І навпаки, чим більше читаєте, тим у цьому різноманітті краще чути і видно себе.