Письменництво в Україні, та й не тільки, часто не несе великих доходів і солодкого життя. Але принаймні може наповнити його новим сенсом, так би мовити, доданою вартістю. А також зустрічами з цікавими людьми. Отже уявляю, що ці поради для тих, хто визначився. Зрештою такі люди, скорше за все, мали сто нагод, щоб покинути цю справу. І якщо не зробили цього, їм вистачило б дві – не зупинятися й стукати у всі двері.
1. Багато читати та починати з оповідань
Людина, яка хоче написати щось класне, зазвичай багато читає сама. Певні автори стають для неї взірцем. З часом, якщо вона не зупинятиметься, у неї з’явиться свій стиль. Якщо вона справді талановита. Коли згодом перечитуватиме свої перші твори, бачитиме як вдалі, так і не дуже моменти. Важливо не здатися передчасно. Хоч цим можна було б позбутися багатьох подальших проблем. Починати варто з оповідань. Адже для роману в новачків часто бракує майстерності й терпіння. А оповідання можна написати за один день. А потім запропонувати другові для прочитання. Й обговорення. Письменник Анатолій Дністровий навіть радить молодими авторам не братися одразу за свою найкращу тему, а відкласти її до другої книжки. Щоб не зіпсувати браком майстерності.
2. Знайти однодумців
Якщо не вдасться потрапити у коло спілкування вже сформованих письменників, варто створити його – з початківців. Знайти їх можна в соцмережах, на презентаціях, лекціях, фестивалях. Разом ви зможете влаштовувати читання й обговорення творів, привернути до себе увагу, або принаймні повідомити, що ви є і що ви пишете.
3. Відвідувати якомога більше лекцій відомих авторів
Навіть якщо ви вважаєте себе генієм і будете не згодні з ними в якихось творчих моментах, зможете відштовхнутися від цього й прийти до чогось свого. Сюди ж можна додати й читання різних літературознавчих праць, біографій і автобіографій письменників. Крім того, завжди можна записатися на курси письменницької майстерності. Гірше від них точно не буде. А однодумців знайдете там точно. Хорошими помічниками можуть бути книжки Ростислава Семківа «Як писали класики» та «Як читати класиків». Я маю багато знайомих, які закінчили курси письменницької майстерності, й вже мають кілька виданих книжок.
4. Відправляйте свої твори на всі відомі конкурси
Особливо якщо винагорода – видання книжки. Наприклад, конкурс видавництва «Смолоскип». Чи «Коронація слова». Знову ж таки, не варто здаватися, якщо не переможете з першого чи третього разу. Часом у соцмережах з’являється інформація про конкурси оповідань. Переможців потім видають збірками. Це теж непоганий варіант. Наприклад, «Львів. Доза. Порно». Або збірка фантастичних оповідань «Агенція «Незалежність», яка має вийти незабаром – до Львівського форуму видавців.
5. Як видати першу книжку
Якщо просто надсилатимете рукописи у видавництва, не факт, що хтось прочитає вашого листа, не те що твір. Треба знаходити людей, які працюють у видавництвах. Знайомитися. Чимось їх зацікавити. Й тоді пропонувати рукописи. Принаймні знатимете в кого питати, чи рукопис проглянули. Якщо у вас тисячі підписників у соціальних мережах і сотні лайків, це значно підвищує ваші шанси. Кожен видавець думає, як він продаватиме вашу книжку. Якщо не вдається знайти видавця самому, зверніться до людей, які цим займаються. Наприклад, Літературна агенція OVO цього року видала не один десяток нових авторів. З підтримкою перешкоди долати легше.
Зрештою й це не є стовідсотковим рецептом успіху. У кожного автора свій шлях. Комусь щастить більше, а комусь менше. І навіть якщо видали першу книжку, це не означає, що наступну опублікують автоматично. Адже кожен досвідчений редактор може згадати не один хороший рукопис, після якого автор більше ні на що не спромігся. Головне любити літературу й щоб письмо приносило насолоду. Або варто зайнятися чимось більш прибутковим.
Уривок з роману Сергія Демчука «12 унцій любові»
У сусідньому домі мешкав Куций. Справжня босота — у прямому сенсі цього слова. Узимку бігав по снігу в дірявих капцях і ніколи не хворів. Але мав інші проблеми зі здоров’ям — щось типу клептоманії. То годинника прихопить у нас, то ножа з гарним руків’ям, то ще щось. Годинника повернула його мати, коли знайшла в кишені. Сказала, що била його за це. Зазвичай вона робила це гумовим шлангом, яким зливала воду з іще радянської пральної машинки. Але я чомусь не ображався на Куцого: мабуть, підсвідомо ставився до його витівок як до прояву хвороби. Якось Куций напився, гепнув по голові міліціонера й кинув його до каналізації. І сів на десять років. Не поділили якусь дівчину. Здається, той правоохоронець у залицяннях використовував службове становище. Погрожував заарештувати Куцого, підкинувши наркоту, якщо той не облишить клеїтися до тієї малої. Але це було вже згодом, після школи. Це я до того, що Куций хоч і був босяком, але мав гонор. Та й жорстоким ніколи не був. Бігав собі босоніж по снігу, ховався в кущах із цигаркою від футбольного тренера й любив хильнути — уже з початкової школи. Добряче допекли його, коли сталася вся та історія. Але наші міліціонери це вміли. Я раніше думав, що вони хороші — ловлять злочинців. А потім потрапив до лікарні з гайморитом, і там один старший чувак мені все розповів. Головне у спілкуванні з міліціонерами, сказав він, — це прикривати нирки, якщо не хочеш лишитися інвалідом. Я хоч і був іще малий, але добре запам’ятав ту пораду й не раз нею потім скористався. Куций зовсім дрібним вдався, бо майже від народження курив і матюкався. Хоча я теж це робив… Щоправда, я димів усього кілька разів, а він — регулярно. Очевидно, це і вплинуло на його зріст. Тренер із футболу підробляв йому метрику й випускав на поле в молодшій на кілька років команді. А коли ловив у підворітні з цигаркою, нагороджував дзвінким щиглем.
Якось на літніх зборах в Алушті Куций з товаришем по команді надзюрили в пляшку й поливали дівчат із другого поверху.
Коли до кімнати ввірвався тренер, хлопці сказали, що то фанта. «Пий тоді», — сказав тренер. Ну, і подільник Куцого зробив кілька ковтків. Ще й прицмокнув — ох яка смачна, мовляв, — щоби той повірив. Тоді тренер змусив нас, усю команду, бігти десять кілометрів кросу горами. Врятувала тільки шалена злива. Так блискало, що, здавалося, зараз небеса таки когось прикінчать, і дощ стіною стояв. Тренеру довелося перервати свою каральну акцію. Але одне не давало нам спокою: як тренер дізнався, що в пляшці сеча? Це так і залишилося для нас загадкою.
На дискотеці біля їдальні крутили «We will rock you», «А я нашёл другую…» і «Yayaya coco jamboo». Я тоді слухав геві-метал. «Sepultura», «Obituary», «Tiamat»… «Cannibal Corpse» не слухав — то вже занадто. Тоді всі мої кенти таке слухали, не те що зараз. Лише Багряний ходив і наспівував: «Повстречались как-то раз эскимос и папуас». Фу, лайно. Ми над ним знущалися через це постійно. А найбільше я любив «Slayer», офігенний трешачок.
В Алушті я носив футболку цієї банди з чудовиськом на тлі палаючої пентаграми. Якось дворічний племінник попросив мене намалювати зомбі в зошиті, то я й зобразив йому ту потвору. Малий аж розревівся, як побачив. Але тоді що воно жахливіше було, то краще. Зараз такого нема. Що й казати, навіть із «Титаніком» ніхто футболок не носить. Що за часи? А ще в мене були дві футболки з Кобейном і одна — з «Iron Maiden». Але то вже пізніше. В Алушті ми танцювали з дівчатами. Одну я навіть поцілував. Хоча… радше вона мене поцілувала. Ми сиділи на лавочці за танцмайданчиком і кущами. Я не знав, що їй казати. Іншим знав, а їй — ні. Про зірки, про школу, про небо розповідай, радили старші. Але в мене нічого не виходило. І тоді вона каже:
— Про що ти зараз думаєш? — як у тому анекдоті їй-бо… — А чого б ти найбільше хотів?
І притискається до мене, притискається… Поки я думав, що їй відповісти, вона впилася мені в губи. Тоді я зрозумів, що подобаюся дівчатам. І це мене нівроку приголомшило. Бо раніше я був трохи гладкий і коли казав, що граю лівого нападника, з мене дещо підсміювалися батькові друзі. Мудаки. А влітку перед Алуштою я взяв і витягнувся. Став струнким і гарним. Ото був джекпот. А та мала була найгарнішою дівчиною на весь той грьобаний піонер-табір: струнка, тендітна, волосся до поясу, ямочки на щоках. Як згадаю, навіть зараз щелепи зводить. Навіть старшаки до неї по балконах лазили, а вона їх відшивала. Це мені потім не одна людина розповідала. А я так і не навчився з нею розмовляти, тому на лавочці за дискотекою ми лише цілувались і витріщалися одне на одного, наче в німому кіно. У потягу на прощання вона подарувала свою світлину. На пляжі в купальнику, лежить на гальці… й тиха лагідна хвиля торкається її стегон. Потім вона мені ще кілька разів дзвонила додому, але я лише мовчки сопів у трубку. Не знав, що казати, так ще й родаки вуха порозставляли, немов локатори, — ну зовсім незручно було клястися в коханні та обмінюватися люб’язностями. І де вона зараз, цікаво? Та, мабуть, теж втекла кудись на Туманний Альбіон…
У таборі в Алушті ми з Куцим, ясне діло, ще більше зтусувалися. Ще й жили в одній кімнаті. Хоча крім нас там було ще четверо пацанів. І якось, уже вдома, тинялися після школи по району, шукаючи когось із м’ячем, щоби побігати у футбол, але натомість зустріли Пукача й Сталіна.
— Є одне дільце до вас, пацани. Точніше, до тебе, Куций. Але раз уже вас двоє… Ідем, побазаримо, — сказав Пукач.
Ми перелізли через паркан, яким була огороджена водонапірна вежа. Ми завжди там тусили, коли хотіли сховатися від дорослих.
— Куций, треба, щоб ти заліз у форточку. Ти ж дрібний, легко пролізеш, — сказав Сталін. — Моя тітка поїхала в село, а мені сказала поливати вазон у її квартирі. А я десь посіяв її ключа. Треба щоб ти заліз у форточку й відкрив мені двері зсередини. Поняв? Виручай, братан. З мене три пачки цигарок. Але треба робити це ввечері, коли стемніє, щоб ніхто не бачив. Не хочу, щоб тітці сказали, що я ключі посіяв.
Вони розповіли, що квартира на другому поверсі. Можна видертися на козирок, що над під’їздом, а звідти, ставши на газову трубу, легко дотягнутися до вікна.
План у чуваків був дещо тупуватий. Адже ясно, що вони просто хочуть бомбонуть хату.
— Якщо хтось побачить, то менти одразу прийдуть до Куцого. І він розкаже, що ти просто посіяв ключі. Здасть вас із потрохами. І навіть сам того не зрозуміє, — сказав я. — Ну, взагалі так, — погодився Пукач. — А що тоді робить?
— Нада просто, щоб Куцого ніхто не побачив. Або не впізнав, як мінімум, — сказав Сталін.
— Хата в нашому районі? — запитав Куций.
— Ні, — сказав Пукач і роздав усім по цигарці «LM». Я відмовився.
— То ви в ділі?
Давати задню було б ганьбою на весь район. Довелося погоджуватися.
— Куций лізе. Відкриває мені з Пукачем двері. Ти, Тимоха, сидиш на лавочці під під’їздом, — сказав Сталін. — Якщо якийсь шухер, починаєш кричати на все горло: «Юра, ти вийдеш ще сьогодні надвір?». Знаю, що в тому під’їзді живе один Юра. Ми, чуть шо, зразу звалимо і спустимося в підвал, а ти — звалиш нахрін додому.
План був ясний. Хата справді була тітчина. Та на два дні поїхала в село до діда з бабою, але ніяких ключів йому не залишала. Пукача це не надто хвилювало. Я — на шухері. Ніби й не дуже ризикую, але все одно стрьомно. Вийшли ввечері, коли темніло. До району Черемушки пленталися пів години. За квартал до потрібного нам будинку зупинилися, бо дядьки у дворі ще грали в доміно. Чекали хвилин сорок, поки вони розійдуться. І тільки тоді Куций поліз. У цьому він був просто майстер. Я не раз губив ключ, і він виручав мене, залізши у квартирку. Прошмигнув, як вуж. Жодних проблем. Я сидів на лавці хвилин десять, не більше. Повз мене пройшли кілька чоловіків і одна бабця. До під’їзду ніхто не заходив. Я все чекав, що зараз, як у кіно, почнеться якась лажа. Адже у фільмах ніколи не буває, щоб усе пройшло гладко, обов’язково щось має трапитися, щоби почалася гонитва. Час тягнуся дуже повільно. Нарешті вони всі втрьох вийшли, і ми звалили звідти. Двері за собою, зрозуміло, не зачинили. Єдине, що вдалося знайти, — це шкатулка з прикрасами: дві пари золотих сережок, срібний ланцюжок, який дістався мені, бо я виконував найпростішу роботу, і коралові намиста, які ми разом зі шкатулкою викинули в сміттєвий бак. Куций іще поцупив на кухні ножа… Пацани поділили між собою золоті сережки. Усім по одній, і лише Пукачу дві, бо то його тітка. Домовилися два місяці не здавати навіть циганам на шалмані, щоби не спалитися. Так навчив Пукача старший брат. Вони шукали гроші, повивертали одяг із шаф, але нічого не знайшли. Пукач потім розповідав, що тітка викликала ментів. Але навряд ті намагалися когось знайти. Проте мене ще кілька місяців пересмикувало, коли бачив когось у формі. А ланцюжок я ховав-ховав від батьків, поки не згубив.