Книга «Таке й різне» почалася не з тексту, а з внутрішнього відчуття, що життя раптом перестало бути власним. Згодом із цього виросли фотографії, артпроєкт, виставка — і зрештою книга, в якій Світлана Левченко чесно говорить про жіночі ролі, сором, силу, стосунки й пошук себе поза чужими очікуваннями. У розмові для Yakaboo Blog вона розповідає, чому писала «може, навіть зачесно», навіщо перестала пояснювати себе світові й чому ця книга стала для багатьох жінок не інструкцією, а впізнаванням.
Коли я зрозуміла, що живу не своє життя
Проєкт «Таке й різне» почався не з книги, а з фотографії. Я знімала проєкт, який спершу взагалі не могла зрозуміти. Просто фотографувала щось, складала це в папку з назвою «нова папка» і не мала відповіді, про що воно все. Паралельно в мене була родина: чоловік, син, зовні все було добре. Але всередині дуже гучно звучало одне відчуття, яке я не могла пояснити ні собі, ні комусь іншому: я-живу-не-своє-життя.
Я взяла ті знімки, підписала для себе, що означає кожен із них, з чим асоціюється, розклала їх перед собою і раптом побачила цілісну історію. Я зрозуміла, що це проєкт про пошук внутрішньої жінки, про пошук Жінки всередині себе. І тоді я почала розбиратися: що таке жінка, хто визначає наші ролі, чому і як я маю відповідати ролі матері, ролі дружини, що взагалі означають ці ролі і де в усьому цьому я сама, я як суб’єкт. Було відчуття, що на жінку накручено надто багато всього зовнішнього: ролей, очікувань, соціальних уявлень, чужих визначень. Наче на саму суть намотали купу тканини, і під цими шарами вже майже не видно ядра. А ядро, як я тоді відчула, і є життя.
Після цього я дозняла проєкт, зробила сольну виставку в Берліні, створила артбук у формі мапи, який розгортався поступово, майже як сама жінка. І потім його вже неможливо було згорнути назад так, як було спочатку. Це теж був путівник, бо вся ця історія від початку була для мене маршрутом до себе, особистим шляхом.
Коли артбук був уже майже готовий, я раптом зрозуміла, що не хочу випускати його без тексту. Що там чогось бракує. І цим браком виявилися слова.
Потім стався момент, який я досі сприймаю як поворотний. Я перебігала дорогу, мене ледь не збили, і після цього йшла містом з дивним відчуттям. Я знала маршрут, яким ходила завжди, знала, скільки часу він займає, але раптом ішла неприродно довго. Замість одного треку в навушниках минуло вже три. Я повернулася назад і в якомусь склі побачила себе, ніби лежачу на перехресті. Після цього в мене зникло відчуття буденності, ніби щось вимкнуло звичний автопілот. І тоді я поставила собі питання: а що я хочу лишити після себе?
Саме після цього я почала писати книгу.
Що станеться, якщо стати чесною?
Я не писала цю книгу “для чогось” у прагматичному сенсі. Спершу я писала, щоб висловитися. Навіть не як щоденник, а радше як спосіб нарешті не затикати собі рот.
Бо ми дуже часто самі собі його затикаємо. Кажемо собі, як правильно відчувати, як неправильно, що з нами можна, а що вже “занадто”. І все, що не вписується в якусь внутрішню норму, одразу постає перед судом. Ти відчуваєш сором за те, що зробила щось “неправильно”, а потім ще й сором за сам факт цього сорому. Такий подвійний метасором, дуже витончена форма внутрішнього пекла.
І тоді ти починаєш це заглушати. Робити вигляд, що нічого не було. Ховати від усіх, надягати ролі, маски, ставати зручною, правильною, зрозумілою. І в якийсь момент перестаєш жити своє життя.
Коли я писала, я писала дуже чесно. Може, навіть зачесно. Без прикрас, без спроби сподобатися, без бажання зробити себе кращою в очах читача. У книзі є речі, які неприємно чути, боляче читати, іноді хочеться її закрити, відкласти, відшвирнути. І я знаю, що багато хто читає її підходами. Хтось плаче, хтось повертається через час. Але, здається, саме ця чесність і створює впізнавання.
Чи сумісні бути почутою і бути чесною? Абсолютно. Я взагалі намагаюся жити так, ніби це одне й те саме. Бо якщо тебе почули нечесною, то кого саме почули? Твою роль? Твою ввічливу версію? Твою соціально прийнятну аватарку?
Я стала дуже прямою. Прямою, як бочка в техно. Бо навіщо витрачати життя на здогадки, хто що подумав, якщо можна спитати? Навіщо заходити в стосунки чи дружбу версією себе, яка має сподобатися, якщо потім усе одно доведеться або скидати цю шкіру, або задихатися всередині неї?
Ми не живемо своє життя, поки зручні для когось. Ми тоді весь час ідемо на компроміс із собою, а компроміс із собою — дуже слизька конструкція. Мені ближчий консенсус: щоб було добре і там, і тут. Якщо десь постійно недобре, значить, це не твоє. Коли ти дієш зі своїх цінностей, з любові й поваги до себе та інших, а не зі страху, не з бажання догодити, не з потреби бути хорошою, тоді ти не можеш зрадити себе. Можеш помилятися, звісно. Можеш щось не знати, не вміти, не витримати. Але ти лишаєшся чесною. А чесність із собою — це, мабуть, одне з найвищих благ, яке людина може зробити і для себе, і для світу.
Чи варто ставати незручною?
У книзі я багато говорю про силу. І мені здається, що дати собі дозвіл бути собою — це фактично означає визнати свою силу. Побачити її, прийняти і не намагатися зменшити, щоб комусь було комфортніше поруч.
Я досі не дуже люблю формулювати, у чому саме моя сила. Мені здається, що вона у кожного своя. Але точно знаю, що раніше я намагалася її приглушити. Хто її забрав? Якщо чесно, я не можу звести це до однієї причини чи однієї історії. Це радше накопичений досвід — дуже різний. Є відчуття, що страх відрізнятися в мені старший за це життя. Наче це щось, що передається разом із досвідом жінки як такої — коли за інакшість карають, засуджують, відштовхують. А якщо приземлити це в реальність, то це, звісно, і середовище, в якому я виросла. Маленьке місто, де дуже чітко відчувається, що є “нормально”, а що ні. Де будь-яке відхилення від цієї норми одразу помітне і часто небезпечне.
І в якийсь момент ти просто вчишся бути зручною, щоб вижити. Стаєш меншою, тихішою, акуратнішою, ніж ти є насправді. Тому повернення до себе — це не якийсь один великий крок. Це постійне розпакування. Дозволяти собі говорити трохи чесніше, виглядати трохи яскравіше, відчувати трохи більше, ніж “прийнято”. І щоразу, коли ти це робиш, ти ніби повертаєш собі шматок своєї сили назад.
Як влаштовано книгу поза текстом?
Книга не писалася паралельно з фотографіями й перформативними практиками. Це радше був наступний етап.
Спочатку я всі свої усвідомлення перетворювала на проєкти. Біль перетворювала на проєкти. Нерозуміння цього світу перетворювала на проєкти. Мені тоді було природніше дати досвіду форму: зняти, створити образ, зробити перформанс.
А потім я почала писати. І виявилося, що письмо для мене значно терапевтичніше, ніж фотографія чи перформанс.
Бо коли ти знімаєш або створюєш перформанс, ти ніби оформлюєш пережите. Даєш йому тіло, естетику, жест. Ти висловлюєшся, але не завжди інтегруєш цей досвід у себе.
А письмо працює інакше. Воно не дозволяє сховатися за образом. Текст поводиться глибше, ніж ти планувала. Ти починаєш писати про одне, а через кілька сторінок опиняєшся там, куди сама боялася дивитися.
Тому не все пішло в книгу буквально. Але книга стала місцем, де все це нарешті змогло не лише проявитися, а й бути прожитим.
Що тепер робити із чоловіками?
До певного моменту моя цінність дуже сильно залежала від чоловічої уваги. Якщо мене хочуть, бачать, обирають, значить, я є. Значить, я красива, цікава, жива, цінна. І в якийсь момент я побачила, наскільки це хитка конструкція. Бо якщо твоя цінність стоїть на чужій увазі, її можуть забрати в будь-який момент. Після цього я почала збирати фокус назад у себе. Не шукати підтвердження в чоловіках, а будувати цінність всередині себе.
При цьому я не думаю, що ми взагалі не знаємо, які ми. Ми знаємо. Десь глибоко знаємо. Нам це іноді показують інші люди, ми бачимо це у відображенні в дзеркалі, знаєте, отой погляд, від якого стає трохи лячно і збуджено. Просто довго не віримо, що це і є ми. Що це не випадковий спалах, не чиясь проєкція, не комплімент, а наша власна сутність. І от поворотним моментом було саме це: я почала вірити, що моя цінність є. Не тому, що хтось мене хоче. Не тому, що хтось мене обрав. Вона просто є.
Але я не хочу робити вигляд, що тепер я стала просвітленою жінкою на білому коні внутрішньої самодостатності. Я досі з цим розбираюся. Іноді мені здається, що я дуже близько, а іноді — що знову топчуся на тому самому місці.
У контакті з чоловіками я все одно оголююся. Коли з’являється увага, симпатія, невизначеність, мені досі хочеться зрозуміти, де я. Що це? Хто ми одне одному? Як мені поводитися? З одного боку, це вже не про пошук себе через чоловіка. Це радше про потребу в чесності й зрозумілих межах.
Якщо читачка закриє «Таке й різне» і скаже: «Мені все ще страшно, але я більше не думаю, що зі мною щось не так» — чи буде це тим ефектом, заради якого книга взагалі мала з’явитися?
Так. Абсолютно. Це саме той ефект. Коли я отримую такі повідомлення, у мене всередині виникає дуже просте відчуття: повідомлення доставлено.
Спочатку мені дуже хотілося, щоб про книгу дізналося якомога більше людей. А потім я зрозуміла, що вона працює інакше. Вона не для всіх одразу. Вона знаходить тих, хто в цей момент готовий її почути. Хто готовий щось побачити в собі, щось змінити, щось визнати. І цього достатньо.
Бо насправді страх нікуди не зникає. Мені досі страшно. Але різниця в тому, що тепер я розумію: страх — це не я. І не ви. Це радше слід старого досвіду, старих травм, негативних очікувань, які залишаються в тілі й мисленні. І з цим можна бути. Не обов’язково перемагати це раз і назавжди. Мені дуже близька думка спостерігати своє життя як фільм. Дивитися, як воно розгортається, дивуватися, іноді захоплюватися, іноді не розуміти, що буде далі. І дозволяти цьому бути. І якщо після книги людина лишається зі страхом, але без відчуття, що з нею щось не так — для мене цього достатньо. У цей момент я відчуваю, що зробила щось важливе. Що це мало сенс. Що ця моя історія була не даремною.
