Апокаліпсис VS реальність: чому я радію простим речам і до чого тут книжки

1848 рік, ми з паном Крозьє застрягли на кораблі десь у арктичних водах. Шалений вітер щоночі доламує те, що залишилось від корабля. Щоб хоч трохи поспати, треба натягнути на себе все можливе брудне лахміття — інакше прокинешся змерзлим і бездиханним. Якийсь незрозумілий чи то вовк, чи то ведмідь щойно відкусив голову моєму знайомому. Їжі залишилось на два дні. Та й їжею це не назвеш — кілька баночок мерзлого консервованого м’яса, яке ніяк не підігрієш, тож доводиться виколупувати його прямо з банки. Води майже немає. Температура в середньому — мінус 45. Більшість членів екіпажа корабля вже загинули, і не виключено, що когось із тих, хто лишився, доведеться з’їсти. 

— Тань, чай будеш? — раптом питає чоловік.

Я виринаю у реальності. У квартирі з безлімітною електрикою. Тут тепло (навіть трохи занадто), починаються сутінки (пора вмикати світло). Можна погодитись на чай і навіть обрати, який більше хочу — просто чорний, зелений із м’ятою, каркаде, чорний із бергамотом — які там ще чаї я накупила у пориві шопоголізму? А можна прийняти теплий душ — просто відкрити воду в крані і помитися досхочу, уявляєте?

Або так. 

Усі люди у світі стали сліпими. Економіка зупинилась. Ми з випадковим знайомим (а чи можна йому довіряти?) навпомацки шукаємо магазин, щоб перевірити — раптом десь завалялась хоч одна чіпсина, яку не встигли розібрати попередні змучені відвідувачі? Ошалілі від голоду і страху банди сліпих можуть напасти в будь-який момент. Захиститись і роззирнутись неможливо — в очах суцільна темрява. Якщо виживеш ще хоча б 10 хвилин — можна вважати, що пощастило.

А потім підіймаєш очі. У твоєму холодильнику улюблений сир, пляшечка французького вина, і головна дилема — приготувати на вечір італійську пасту чи заморочитися з борщем?

Я з дитинства обожнюю читати різну жесть. «Цинкові хлопчики» Алексієвич? Несіть сюди. «Благоволительки» Джонатана Літтела? Прекрасно, дайте два. Постапокаліпсис, тоталітарні суспільства, звірства нацистів, нашестя зомбі, замкнений простір, з якого не втекти, — усе це мій особистий психотерапевт.

Днями гуляли з подругою. У неї подавлений настрій: робота в редакції вже якось не радує, на покупку власної квартири в Києві не вистачає третини суми, а квитки до Італії пропали через карантин. 

«Ти серйозно ніколи не хандриш через такі речі?» — питає вона. І я розумію: дійсно, ні. Начитавшись, як може бути гірше, значно гірше, я навчилась радіти дуже простим речам. Тому, що в квартирі тепло, сухо, є світло, можна піти погуляти в сусідньому парку, а найближчі люди — здорові. І навіть зомбі за тобою не женуться — яке ж до біса комфортне, багате і легке життя я живу!  

P.S. Проте не кожна книжка може бути терапевтичною. Тут є декілька умов:

1. Жахливі обмеження передусім мають бути фізичними, а не психологічними. Тобто «Маленьке життя» Янагігари скоріше зажене у депресію, аніж навчить любити свої будні.

2. Події мають бути маловірогідними у сучасній реальності. Інакше книжка лише активує страхи. Тобто читати «Чуму» Камю варто було тоді, коли така епідемія здавалась нереальною, а не в самий розпал пандемії коронавірусу. 

На останок — низка книжок, після яких реальне життя здається чітерським.

Ден Сіммонс «Терор»

Північ, лютий холод і голод, смерть від надприродного чогось, що повсякчас чаїться десь поряд і забирає життя учасників експедиції. На тлі прекрасних пейзажів триває боротьба з байдужою і жорстокою до людини природою, боротьба з чимось невідомим, чого не можуть спинити ані рушниці, ані найлютіші бурі північної зими. Врешті-решт, боротьба одне з одним, адже, як відомо з давніх-давен, людина  — найстрашніший і найжорстокіший звір.

Наріне Абгарян «З неба впало три яблука»

Історія одного маленького села, загубленого високо в горах, і його нечисленних мешканців, де кожен трошки дивак і трошки бурчун, і в кожному приховані справжні духовні скарби. 

Кормак Маккарті «Дорога» (Cormac McCarthy, The Road)

Після катастрофи Батько і Син ідуть через випалені землі, перетинаючи континент. Всю книгу пронизують глибокі питання. Чи є сенс жити, якщо майбутнього немає? Взагалі немає. Чи є сенс жити заради дітей? 

Це роман про те, що все у житті відносне, що такі поняття, як добро і зло, в певних умовах перестають працювати і втрачають сенс. Він про те, що є дійсно важливим, і про те, як це цінувати. А також про смерть, про те, що все коли-небудь закінчується, тому потрібно кожен день приймати таким, який він є. Потрібно просто жити.

Г’ю Гоуї «Бункер. Ілюзія»

Опісля Кінця світу Хтось залишив жменьку людей «на насіння» у колосальному бункері, врізаному на десятки кілометрів під землю. Утім життя перетікає у смерть, і цикл завершується, коло замикається. Від народження тобі втовкмачують, що інакше бути не може, порятунок неможливий, виходу з бункера немає. Кожен перебуває під контролем системи, свідомість та інакомислення блокуються установками відділу ІТ. Та завжди з’являються носії «ідеї»  ті, хто прагне іншої інформації, справжнього знання, кого не влаштовує ілюзія, що наче «вірус» здатна «заразити» інших.

Чарльз Мартін «Гора між нами»

Через негоду пасажири аеропорту в Солт-Лейк-Сіті не змогли вилетіти з міста. Серед них Бен Пейн — успішний хірург, який мав летіти на операцію. Під час затримки рейсу він знайомиться з журналісткою Ешлі Нокс, яка поспішала на передвесільний вечерю. Для них обох у що б то не стало важливо вилетіти з аеропорту. Бен знаходить пілота, який погоджується вивезти їх чартерним рейсом, але під час польоту він помирає, і літак потраплає в аварію в одному з найбільш суворих гірських регіонів Америки. Поранені та змучені холодом, вони спробують вижити в цих екстремальних умовах. Але крім випробувань, приготованих природою, їм доведеться зіткнутися з власними почуттями та страхами…

Джон Віндем «День триффідів»​

Чи зможе людство вижити?

Триффіди — рослини-хижаки, що мають здатність рухатись, чути і навіть мислити. Вони озброєні небезпечними жалами, що вражають жертву отрутою на відстані кількох метрів. Тривалий час триффідів масово розводили на спеціальних фермах заради цінних речовин, які ті виробляли. Але одного разу система вийшла з ладу. Внаслідок потужного зорепаду більша частина людства осліпла. Ті, хто дивом не втратили зір, намагаються подолати наслідки катастрофи. Однак є дещо страшніше за руїни й хаос: триффіди вирвалися на свободу і розпочали жорстоке полювання на людей…

А якщо й цього буде мало, про пандемії, віруси та всяку чуму в літературі розкаже літературний критик Євген Стасіневич на фестивалі Toloka в Запоріжжі, який проходитиме 13-23 серпня

Організатори гарантують дотримання усіх карантинних норм, що будуть дійсними на час проведення фестивалю. 

Проєкт «Літературно-мистецький фестиваль Toloka» реалізується ГО «Мейнстрім» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)