«Втрата», Таррін Фішер: Уривок з книжки

     Розділ 1

     — 911, яка у вас невідкладна ситуація?
     — Алло! Допоможіть, будь ласка! Викрали мою сестру! Благаю, швидше, я не знаю, де вони. Не можу їх знайти (чутно якесь шарудіння та лемент). О боже мій, господи… Пайпер!
     — Пані, вам слід заспокоїтись, аби я правильно вас зрозуміла.
     — Гаразд… (чутно схлипування).
     — Хто забрав вашу сестру?
     — Не знаю! Я їх не знаю. Двоє хлопців. Знайомі Дюпона. Я…
     — Пані, назвіть адресу. Де ви перебуваєте?
     — Кінотеатр Five Dollar, ринок Пайк… (чутно схлипування). Вони забрали мій мобільний, я телефоную з кінотеатру.
     — Залишайтеся на місці, невдовзі до вас приїде допомога. Назвіть своє ім’я.
     — (Схлипування).
     — Як вас звати? Алло…
     — (Схлипування та нерозбірливий шум).
     — Ви можете назвати своє ім’я?
     — Айріс…
     — Як звати вашу сестру і скільки їй років?
     — Пайпер. Їй п’ятнадцять.
     — Це ваша старша чи менша сестра? Айріс, ви мене чуєте?
     — Ми близнята. Вони просто заштовхали її до автівки та кудись повезли! Будь ласка, швидше!
     — Можете описати те авто?
     — Не знаю!
     — Фургон чи легковик?
     — Блакитна і довга машина, не можу пригадати.
     — Дводверна чи чотиридверна? Айріс?
     — Чотиридверна!
     — Скільки людей там було?
     — Троє.
     — Я залишатимусь з вами на лінії до прибуття офіцерів.

     * * *

     Він нахиляється вперед, шарудить мишкою та вимикає на комп’ютері звук. Клац-клац. Мене скерували до доктора Стенфорда рік тому, після виходу на пенсію мого постійного терапевта. Постав вибір: шукати нового психотерапевта самостійно або ж піти до того, кого призначить клініка. Власне, я розглядала варіант і взагалі зав’язати з психотерапією, та після восьми років візитів це видавалося чимось неприродним. Бо я була відданою фанаткою терапії та щиро вірила в мистецтво почуттів. Гадаю, щось подібне люди відчувають до церкви. Зрештою, я сказала собі: краще дивний терапевт, ніж жодного.
     На вигляд Ален Стенфорд мені не сподобався. Нечупара. Доросла версія того, хто в дитячому садочку їсть козьки з носа. Я сподівалась, що поступово до нього звикну.
     Доктор Стенфорд відкашлявся.
     — Навіть мені важко це слухати, тож можу лишень уявити, як почуваєтесь ви.
     Щороку, на роковини викрадення Пайпер, я прослуховую запис того телефонного дзвінка на 911 із вестибюлю Five Dollar. Заплющую очі й досі бачу діамантово-блакитний килим та мерехтливу неонову вивіску у вигляді попкорну.
     — Зробімо перерву?
     — Навіщо?
     — Схоже, вам досі важко це слухати.
     Він має рацію: вкотре проживати найгірший день мого життя аж ніяк не легше. Запах попкорну, що вигулькнув з пам’яті, відгукнувся нудотою. Шкіру вкрили сироти. Я кивнула, ковтаючи клубок у горлі.
     — Що сталося по тому, як ви поклали слухавку?
     — Я чекала, що ж іще було робити? Боялася, що вони чатують на вулиці, аби й мене забрати. Мозок цілком не усвідомлював того, що сталося. Це була ніби якась мара.
     Мій голос оповило соромом: тоді як сестру-близнючку викрали, я переймалася власною безпекою та боялася, що викрадачі можуть повернутися. Чому я не побігла вулицею за автівкою? Варто було принаймні звернути увагу на номери машини, аби згодом повідомити їх поліції. Привітом з минулого заціпило горло.
     — Хотілося зателефонувати бабусі, — я трусонула головою. — Думала, що з’їхала з глузду, адже безліч разів набирала її номер, а в той момент… просто його забула. Залишалося хіба чекати на копів.
     Відчувалося, наче легені щось стискає. Із зусиллям я вдихнула.
     — Поліція прибула десь за п’ять хвилин, та якби мене спитали про це тоді, я б сказала, що минула ціла година.
     Заплющую очі, докладно бачу міський квартал, відчуваю запах картоплі фрі, що ширився вулицею з «Макдональдсу».
     — Копи припаркували свого позашляховика навпроти кінотеатру, — я вела далі. — Я їх боялася. Моя матір була наркоманкою та ненавиділа копів. У деяких людей від появи копів виникають лише халепи, розумієте?
     Він кивнув, наче розуміє. Може, й розуміє, може, він мав таку саму мамцю, як моя. Проте, судячи з фото на столі, його життя радше нагадувало чарівний диснеївський світ. І це певним чином знецінювало його в моїх очах. Він був далекий від моїх проблем.
     Ще ковток води, спогади знову вигулькують назовні. Я заплющую очі у спробі згадати, але не відчувати. Так тримати!
     Коли я, очманіла від шоку, зашпортуючись, вибігла з кінотеатру до поліцейської автівки, мене калатало. Солодка газованка переливалася в животі. Пальцем ноги я втрапила у тріщину асфальту, підвернула ногу та обдерла її об бордюр. До безтями налякана, я хиталася і тремтіла, а коли дісталася до копів, стало тільки гірше.
     — Розкажіть про взаємодію з поліцією, — попросив доктор Стенфорд. — Вони зробили щось тоді, аби допомогти вам?
     Застарілий гнів знову завирував у мені, руки стиснулися в кулаки.
     — Нічого. Вони заздалегідь були налаштовані до мене упереджено. Спершу спитали, чи вживаю я наркотики. Тоді запитали, чи вживає Пайпер. Один був з каламутними очима та дуже волохатий. Волосся визирало з-під сорочки та стовбурчилося з вух. Інший — голомозий. У його окулярах віддзеркалювалося моє обличчя. Та їх об’єднувала байдужість і цинічне ставлення, — я зітхнула. — Для них підлітки, що на вигляд були як я, — наркомани. Вони бачили торчка, а не нажахану, травмовану дівчину-підлітку.
     — Що ви відповіли?
     — Звісно ж, заперечила це. Останні пів року сестра зависала з церковною общиною. Вона проводила вихідні на молодіжних релігійних зібраннях за вивченням Біблії. Якби хтось і вживав тоді наркотики, це мала бути я.
     Він щось занотовував. Згодом я спробую прикинути, що саме, але наразі я зосереджена на іншому.
     — Вони думали, я брешу — байдуже, щодо чого, просто брешу. Вийшов менеджер кінотеатру, аби з’ясувати, що сталося. Він привів одного зі співробітників, який підтвердив поліції, що я справді заходила до них з дівчиною, дві краплі води як я, та трьома молодиками. Я запитала, чи можу подзвонити бабусі, нашій опікунці.
     — Вони дозволили?
     — Не одразу. Ігнорували мене та просто продовжували сипати запитаннями. Голомозий запитав, чи ми з сестрою жили разом. Не встигла я відповісти, як інший вже з’ясовував, у якому напрямку поїхала автівка. Відчуття, наче тебе обстрілюють одночасно з двох напрямків.
     Я відхилилася, аби вирівняти затерплу спину. Почувалася настільки емоційно збуреною, що ноги нервово посмикувалися. Заручниця власної історії, п’ятнадцятирічна та безпорадна, я навіть не могла дивитись йому в очі.
     — Хлопці, що викрали мою сестру, забрали й мого телефона. Поліцейських цікавило, як я викликала службу порятунку. Я відповіла, що менеджер кінотеатру дозволив мені зателефонувати від них. Копів просто заціпило на тій фігні з телефоном. Цікавилися, навіщо тим чоловікам було забирати мій мобільний. Я закричала: «Поняття зеленого не маю! А навіщо вони забрали мою сестру?»
     — Але вони вас не чули, — втрутився він.
     Я аж витріщилася на нього. Хотілося сказати «Авжеж, довбаний Шерлоку!», але я стрималася. Мозкоправи існують, аби доповнити опис ваших емоцій прикметниками, щоб зліпити з ваших проблем сюжет для телешоу. «Сьогодні у випуску “Айріс у терапії” ми виявили, що вона ніколи не почувалася почутою!».
     — Я вже була майже в істериці, коли копи посадили мене у свій позашляховик та відвезли до відділку. На задньому сидінні автівки після того, як я стала свідком викрадення Пайпер, мені наче відлунювала її паніка. Її потреба вирватись. Мене везли до відділку, — зупиняюся, аби відтворити перебіг подій.
     — Вони дозволили зателефонувати бабусі, а тоді залишили саму в кімнаті чекати на неї. Було моторошно, усе те очікування. Здавалося, кожна хвилина того дня тягнулася десять годин.
     — Травматичний досвід часто відчувається подібним чином.
     — Саме так, — відповіла я. — Чи були ви колись у ситуації, де кожнісінька хвилина тягнеться вічність?
     Я нахилилася вперед в очікуванні чесної відповіді. Секунди спливали, поки він розглядав мене з-за столу. Терапевти не люблять відповідати на запитання. Вважаю це лицемірством. Я намагаюся питати якомога більше, суто заради відновлення справедливості.
     Він підпер підборіддя волохатим кулаком. Вкотре запевнив мене, що більшість людей почуваються схоже в таких ситуаціях, як моя.
     Позіхаю та перевіряю час на телефоні.
     Коли детективи брали в мене свідчення, я все ще перебувала в шоковому стані. Чоловік, що відрекомендувався детективом Одрейном, навіть не глянув на мене. Вся його увага була прикута до жінки двадцяти з гаком років на ім’я Полі. Вони саме жартували чи щось обговорювали, коли я їх заскочила. Вони ще відходили від своїх балачок, поки заходили до кімнати. Перші десять хвилин допиту вони слухали одним вухом та підсміювались. Я не розуміла, що до чого, мені було п’ятнадцять. А історія їхньої інтрижки виплила лише за три роки. Через цей скандал Одрейн мусив достроково вийти на пенсію.
     Моя литка скидалася на гнилий роздутий пурпуровий фрукт, а край штанини джинсів був просочений кров’ю. Дивно, але нога не боліла. Я взагалі нічого не відчувала. Біль зосередився у грудях та розривав легені.
     Вони не вірили мені, як і ті два інші копи. Наче відмахнулися від мене та натякнули, що Пайпер поїхала з тими молодиками з власної волі.
     У грудях заціпило, мене млоїло, до горла підкотив клубок. Намагаюся його проковтнути: нічого не виходить. Так багато пішло шкереберть того дня.
     Одрейн глипав на Полі, мовляв, «твоя черга!», вона всміхалася до нього і кидала мені чергове запитання. Коли якесь питання було йому до вподоби, Одрейн схвально кивав.
     Вкотре я повторювала їм, що Пайпер не сама сіла до автівки, її туди затягли силоміць. Копи цікавились, звідки ми знали тих молодиків та які вони були на вигляд. Питали, у що була одягнена Пайпер. Я намагалася відповідати на запитання, але почувалася якось дивно, наче думки стали глевкими. Зрештою, вони дійшли одностайного висновку, що я перебуваю в шоковому стані.
     Пам’ятаю, як Полі пішла і згодом повернулася з пончиком, чотирма шоколадними цукерками Kisses та пляшечкою Dr. Pepper. Вона вишикувала це все переді мною рядочком — бух, бух, бух. Від вигляду такого імпровізованого пікніка мене почало нудити, але руки мимоволі почали розгортати обгортку цукерки.
     Полі зауважила моє зеленкувате обличчя та сказала Одрейну: «Гей, може, відкоркуєш їй цю пляшку?».
     Я ковтнула содової, аби змити з піднебіння прилиплий шоколад, аж раптом згадала. «Содова!» — вигукнула я.
     Потім зайшла бабуся, і я розплакалася на її плечі. Сльози заважали говорити. Вона ніжно обійняла мене, а мені було так ніяково, що я занурилась лицем у бабусин рожевий светр. Я втратила сестру. Бабуся наказала мені піклуватись про неї, а тепер моєї близнючки не стало.
     Він напружено слухає. Вся увага прикута до мене. Відкриття дорослого життя: те, що не отримав у дитинстві, можна купити. Кайфую від терапії, цього наркотика турботи.
     — Час вичерпано.
     Він сіпнувся.
     — Перепрошую?
     Я показую на годинник.      Його годинник.
     — Сеанс добіг кінця.
     Якусь мить він видається спантеличеним, а потім випрямляється у кріслі. За ці роки я стала збіса гарною оповідачкою.
     Він хмуриться та відкладає ручку.
     — Це моя робота — казати, коли вже час.
     Я киваю. Авжеж, авжеж. Чоловікам подобається відчуття контролю ситуації. Цікаво, у кого з нас двох більше проблем?
     Збираю речі.
     — До зустрічі наступного тижня! — кидаю йому. На відповідь не чекаю.

     Скеровую свою колимагу від майже порожнього торговельного центру на південь по 405-му. Напрочуд приємний день, жовтневе небо досі яскраво-блакитне, але це ненадовго. За два тижні хмари огорнуть його похмурими відтінками сірого. «Сірий, сірий, знавіснілий», — співала б сестра. «Не те щоб мені не до вподоби сірий, просто це не мій колір…»
     Спогади про Пайпер мали б викликати усмішку, натомість збурюють біль. Варто лише почати думати про неї, і зупинитись неможливо. Від історії з Пайпер віє памороззю. Роблю радіо гучніше, аби заглушити думки. Лана Дель Рей нагадує, що я народжена, аби померти.
     Близько шостої заїжджаю до бабусиного двору. Попереду двері гаража, обабіч пухкенькі кущі азалії. Слід підрізати їх найближчим часом.
     Будиночок гарний, хоч картину пиши: білий з чорною облямівкою та чорними вхідними дверима. Глушу двигун та забираю сумку з заднього сидіння. Не знаю, хто більш роздовбаний, я чи моя автівка.
     За три роки після зникнення Пайпер бабусина тітка, бездітна вдова, залишила їй свій дім — приємний сюрприз після всіх негараздів. Будинок, розташований у престижному районі міста, неподалік від бабусиної роботи, Публічної бібліотеки Сіетла. Ми з Келом час від часу мешкали в неї останні кілька років. Двічі я намагалася жити окремо, але зазнала фіаско, бо не змогла впоратись з орендною кризою в Сіетлі. Бабуся шляхетно запропонувала свої вільні кімнати безоплатно, поки я поєдную роботу з навчанням. Отже, три місяці тому ми з Келом спакували речі та переїхали до неї.
     Я йшла прибудинковою стежкою до вхідних дверей і відчувала спокій від перебування в безпечному місці. Тут усе гарне й чепурне, на відміну від квартири, де ми жили дев’ять років тому, коли все це трапилось.
     Зачиняю вхідні двері, і Кел одразу ж несеться з вітальні в мої обійми. Замалий, як на свої вісім років, милий і чуйний. Всі кажуть, що він схожий на мене, і це майже правда. У нього мої блакитні очі та пухкі губи, але волосся темне і хвилясте. Мій кудлатий розумничок. Обіймаю його та тішуся, що я вдома. Цілковите задоволення, коли тебе щовечора так зустрічають.
     — Тобі там лист, — каже він. — На кухонному столі. Бабуся повсякчас хапає його та роздивляється.
     — Ой, лишенько, — кажу я та зазираю до кухні. Бабуся миє посуд у раковині, попри наявність посудомийної машини. Дивлюся на її напружені плечі, відчуваю хвилю надії. Невже це воно? За порадою мого професора я подалася на чотири інтернатури, проте щиро зацікавлена була лише в одній. Саме в тій, на яку бабуся благала не реєструватись.
     — Вона засмучена? — прошепотіла я.
     Кел ствердно кивнув з найсерйознішим виразом обличчя.
     — Вона відпросилася на завтра з роботи. Хоче, аби ти показала той острів, де працюватимеш, — стишеним голосом додав він.
     Острів? Мені не почулося? Серце закалатало. Простягаю тремтячу руку до його маківки, куйовджу волосся. Нахиляюся, аби поцілувати.
     — Дякую, маленький інформаторе!
     Він рвучко кудись побіг, мабуть, знову до айпеда. Вішаю речі на гачок за дверима, прослизаю до вбиральні, де ми з Келом миємо руки. За кілька хвилин я заходжу до кухні, де мене чекає бабуся з вечерею на столі та бажанням посперечатись. До склянки води вона притулила цупкий конверт, з вигляду як офіційний лист. Адреса відправника: острів Шол.
     — О боже…
     Зблідла бабуся притулилася до стільниці і витріщилась на мене. Я обережно розриваю конверт, боюся навіть кліпнути.
     — Мене прийняли… бабусю…
     Коли я підводжу погляд, вона заплющує очі, наче катається на каруселі, з якої хоче зійти.
     — Бабусю, не треба так, усе ж за планом.
     — За твоїм планом, — пирхнула вона.
     — Єдиним планом, — відрізала я.
     — Не хочу цього для тебе. Ти живеш її життям, а не своїм.
     Зиркаємо абсолютно ідентичними болотяно-зеленими очима одна на одну і не відводимо погляду. Годі й гадати, як я виглядатиму в старості: точнісінько як бабуся. Те саме обличчя сердечком, та сама нижня губа, що випинає. Бабуся знає, я маю рацію, тому й не продовжує сварки.
     — Все буде добре, — кажу їй. — У мене все під контролем (звучить сміливо, але вірю, так і є).
     Бабуся киває та повертається до миття посуду. Отже, вона дала добро, і я полегшено зітхаю. Розслаблено сідаю у кріслі та беру до рук виделку.
     Насправді я не хочу, щоб бабуся навіть наближалася до того місця. Не тому, що воно зле. Не вірю, що місця можуть бути злими. Це він зло. І він там, заховався, мов гнилий зуб. Я витратила багато часу, аби знайти його. У пошуках гайнувала вечори перед ноутбуком, а бабуся цікавилась, чому я не на побаченні чи не гуляю з друзями. У пошуках, вічно в пошуках. І врешті я знайшла його у приватній психіатричній лікарні.
     Мені не давало спокою, що він просто проживає своє життя там, на острові. Хотілося побачити його, почути, як він говорить, відчути його вайб. Дізнатись, чи йому не все одно і чи думає він про те, що заподіяв.
     Я любила уявляти іншу версію себе: цілісну та сповнену надії. Жінку, що має сестру. Гадаю, вона б вже переросла своє дратівливе ставлення до мене. Може, ми б ходили разом на концерти чи в кіно — у нас ніколи не було часу знайти спільну мову. Але я вже про це ніколи не дізнаюся.
     Тепер посуд у раковині мию я, а бабуся, сидячи за столом, спостерігає за мною. Кел удає, що уважно дивиться у вітальні телевізор, хоча я знаю, він дослухається передусім до нашої розмови. Відчуваю на спині бабусин погляд.
     — Дякую за вечерю.
     — Айріс, — гукнула вона, коли я виходила, — Келу потрібна матір. — І вона в нього буде. Я майже закінчила з цим.