- «Втрачене літо» - карантинні замальовки з буденного життя Німеччини, коли в країну прийшов коронавірус. Владімір Камінер спостерігає за собою та світом у непевні часи й уважно фіксує усю палітру людських емоцій та втрату буденних радощів, як-от шопінг, подорожі чи можливість посидіти у кафе з приятелем.
- Авторка: Надія Вовк
«Втрачене літо» - карантинні замальовки з буденного життя Німеччини, коли в країну прийшов коронавірус. Владімір Камінер спостерігає за собою та світом у непевні часи й уважно фіксує усю палітру людських емоцій та втрату буденних радощів, як-от шопінг, подорожі чи можливість посидіти у кафе з приятелем.
Пандемія коронавірусу не те, щоб захопила людство зненацька, але всі ми думали, що хвороба десь далеко і нас вона не зачепить. Ці думки були дуже схожими на ті, коли ми впевнені, що саме у нас нема жодного шансу потрапити під колеса автомобіля, чи у авіакатастрофу.
Щось лихе станеться з кимось, але не з нами. Попри наші намагання зробити вигляд, що все ок, COVID-19 не зник сам по собі, а опинився у наших містах, на наших вулицях, за нашим обіднім столом. Й таким чином людство опинилося у новій реальності – карантинів та локдаунів.
Ми всі пройшли п’ять відомих станів прийняття невідворотного й більш-менш почали прилаштовуватися до нових правил гри.
Люди переживали локдаун по-різному: від закупів гречки до ігнорування хвороби, але всіх об’єднувало одне – хотілося говорити й ділитися досвідом свого виживання.
Саме про такий досвід можна дізнатися від популярного у Німеччині письменника російсько-єврейського походження Владіміра Камінера у книжці «Втрачене літо. Дойчланд курить на балконі», яка була надрукована у видавництві «Комора».
Владімір емігрував до Німеччини на початку 90-х, пробував себе як театральний режисер, брав участь у різних читаннях, дискусіях та організовував «russian disco», але свою публічну діяльність довелося, як і багатьом іншим, скасувати. Тож він «спостерігав за сусідами» й поділився своїми спостереженнями з нами.
Роззираючись навколо Владімір бачить німців у своїй повсякденності: вони страждають від заборони пити розливне пиво, педантично носять маски та рукавички, вчаться готувати/шити/робити гімнастику, дивляться Netflix і YouTube та слідкують за кожним словом вірусологів, які дозволять їм виходити з квартири й підходити до інших людей ближче, ніж на два метри. Не зважаючи на всі форс-мажори люди живуть й знаходять собі розраду у щоденній рутині та переосмислюють усталені цінності.
Цікавим спостереженням у «Втраченому літі» є думка про необхідність спілкування. Буцімто старше покоління потребує його більше за молодь, яка весь час сидить у своїх гаджетах. Камінер, розповідаючи про своїх дітей та маму вже у досить поважному віці, приходить до висновку, що все навпаки – мама поринула у світ фільмів та серіалів, а от молодь потерпала від браку живих комунікацій. Так «новий світ» показав усіх справжніми.
Попри те, що ця книжка може стати для читачів тригером, ви будете неодноразово ловити себе на думці штибу: «Так-так, і зі мною це теж бувало!» Ви впізнаєте себе та своє оточення, про яке Камінер розповів іронічно, легко, сфокусувавши увагу на нюанси та деталі, які стають характерними рисами часу.
Владімір залишить своїх героїв розгубленими і спантеличеними, трошки фрустрованими з наївним запитанням: «коли все закінчиться» і «чи зможемо ми жити звичним життям і далі», одним словом такими схожими на нас з вами.
Це - книга про те, яким крихким є наш світ, про те, що люди бояться якихось міфічних речей, а реальності, яка несе їм муки смерті, просто не помічають. Ми боялись атомної війни, падіння метеориту, глобального потепління. Ми сміялися над Гретою (шведською активісткою Гретою Тунберг. - Ред.), яка нас попереджала, що потрібно припинити літати на літаках. І що виявилося? Що жодного метеориту і Грети не потрібно: всі літаки стоять і нікуди не літають, завдяки одному кажану. Мишка з крильцями і трохи людської жадоби та цікавості вистачило, аби повністю відправити в нокаут нашу цивілізацію.