Элизабет Гилберт — автор мировых бестселлеров «Есть, молиться, любить» и «Происхождение всех вещей» — с неукротимой энергией и изящным юмором рассказывает о том, как научиться жить творчески и получать от этого удовольствие. Книга «Велика магія» вышла недавно в издательстве Видавництво Старого Лева.
Она убеждена, что творчество — это дар, и только от нас зависит, мы им воспользуемся или нет. Но не ждите здесь практических советов вроде тех, как построить блестящую карьеру в области искусства. Ведь писательница считает, что все мы — люди творческие, поэтому ищет ответы на вопросы, которые волнуют каждого. Что такое призвание?.. Должен ли настоящий художник страдать?.. Почему не стоит превращать творчество в профессию?.. Как не зацикливаться на неудачах?.. Куда убегают идеи?.. Почему любознательность важнее страсти?.. Какая причина того, что иногда так трудно найти общий язык с воодушевлением?.. И все это — в остроумных историях о поиске себя и в рассказах о жизни знаменитостей. Читайте эту увлекательную книгу — она несомненно станет одной из ваших любимых!
Фрагмент
Я вважаю, що натхнення неодмінно докладе всіх зусиль, аби працювати з вами, – і якщо ви не готові або не доступні, вирішить за краще покинути вас і пошукати собі іншого партнера.
Насправді таке трапляється із силою-силенною людей.
Ось чому одного ранку ви розгортаєте газету й читаєте про те, що хтось інший написав вашу книжку, поставив вашу виставу, випустив ваш диск, зняв ваше кіно, заснував ваш бізнес, відкрив ваш ресторан або запатентував ваш винахід – чи в будь-який інший спосіб виявив світу той спалах натхнення, який ви відчули багато років тому, але так і не втілили, так і не довели до кінця. Це вас, напевно, засмутить, але журитися не варто, адже ви не реалізували ідеї! Не були достатньо готові, не діяли досить швидко чи відкрито, щоб ідея укоренилася у вас і втілилася. Ось чому вона подалася на пошуки іншого партнера – когось, хто зміг її реалізувати.
Після того, як вийшла друком моя книжка «Їсти, молитися, кохати», не можу вам сказати (бо не вмію до стількох рахувати), скільки людей розлючено звинувачували мене в тому, що я написала їхню книжку.
«То мала бути моя книжка», бурчать вони, спопеляючи мене поглядами в черзі за автографами під час презентації у Г’юстоні, Торонто, Дубліні чи Мельбурні. «Я збиралася написати колись таку ж книжку. Ви описали моє життя!»
Але що я можу на це відповісти? Що мені відомо про чуже життя? Я всього лиш побачила ідею, якою ще ніхто не скористався, і схопила її собі. Так, мені справді пощастило з «Їсти, молитися, кохати» (без сумніву, винятково пощастило), але я й працювала над тією книжкою, як одержима. Я крутилася навколо тої ідеї, наче дервіш. Як тільки вона проникла в мою свідомість, я вже ні на мить не спускала з неї очей – аж поки не поставила останню крапку.
Отже, ту ідею я втримала.
Але за багато років я втратила чимало інших ідей – тих, що помилково вважала належними мені. Інші люди написали книжки, які палко бажала написати я. Інші люди втілили проекти, які могли б стати моїми.
Ось вам один приклад: 2006 року я бавилася з ідеєю створити розлогу документальну історію Ньюарка, що в Нью-Джерсі, й назвати цю книжку «Цегляне місто». У центрі моєї оповіді мав бути новий харизматичний мер Ньюарка Корі Букер, і я планувала написати про його намагання змінити це цікаве, але проблемне місто. Класна ідея, але я за неї так і не взялася. (Чесно кажучи, роботи заповідалося багатенько, а в мене вже визрівала ідея іншої книжки, тому я не знайшла в собі достатньо сил, аби за неї взятися). А тоді 2009 року телеканал «Санденс» зняв і показав в ефірі повнометражний документальний фільм про непросту історію Ньюарка, що в Нью-Джерсі, та про намагання Корі Букера змінити місто. Фільм мав назву «Цегляне місто». Коли я почула про це, мені аж на душі відлягло: «Ура! Я більше не мушу писати про Ньюарк! За нього взявся хтось інший!»
Ось іще один приклад: 1996 року я познайомилася з хлопцем, який був добрим приятелем Оззі Осборна*. Він сказав мені, що ніколи не бачив таких дивних, кумедних, шалених і на диво милих людей, як родина Осборнів. І додав: «Ти мусиш щось про них написати! Потусуйся трохи з ними й подивись, як вони спілкуються одне з одним. Не знаю, що в тебе може з цього вийти, але хтось мусить створити про Осборнів якийсь проект, бо вони такі фантастичні люди, що аж не віриться!»
Він мене заінтригував. Але мені, знову ж таки, так і не дійшли руки до цього, і за Осборнів узявся хтось інший – ще раз підтвердивши мою теорію.
Я покинула на півдорозі силу-силенну ідей, і за них дуже часто бралися інші. Чужі люди ділилися зі мною добре знайомими мені історіями: історіями, які колись привертали мою увагу, історіями, нечебто узятими з мого життя, – або історіями, які вигадала моя уява. Інколи мені не було байдуже, коли за мою ідею бралися інші. Часами бувало боляче. Деколи я спостерігала за тим, як хтось інший досягав успіхів і здобував перемоги, що про них я колись мріяла.
Таке от життя, малята.
Такі от прекрасні дива.
10 thoughts on “Такие вот прекрасные чудеса. Фрагмент из книги Элизабет Гилберт «Велика магія»”