Поділ сучасної прози на «чоловічу» та «жіночу» загалом не коректний. Однак наразі велика кількість жіночих голосів на книжковому ринку є позитивною тенденцією суспільної емансипації і свідчить про оздоровлення суспільства, поступове очищення його від гендерних штампів. Попри доволі своєрідний та нерівномірний розвиток ринку, словосполучення «жіноча проза» більше не означує бульварні романи або ж чтиво винятково про жінок і для жінок. І той факт, що така проза суттєво розширила список тем і проблематику — цікава річ.
Жінка у сучасній літературі не обговорює винятково жіночі інтереси — вона розмірковує на тему політики та історичної пам’яті, трансформації національного досвіду і впізнавання соціально-ментальних штампів у світі. Її голос впевнений, а оповідь — переконлива та потужна.
Ця добірка своєрідна, бо поруч з оглядами книжок у ній є поради, як і з чим читати, рекомендовані дозування і навіть гіпотетично найзручніші місця для читання кожної з них.
Книжка відомої телеведучої та громадської діячки містить тексти, написані за 12 років – з 2007 до 2019 року. В ній чергуються есеї, дорожні нотатки та образки-новели, які магічним чином повертають читача від оповідей про різні країни та культури до української ментальності.
Тонко і вміло, деталізуючи та рефлексуючи, Ольга Герасим’юк як здібна журналістка виділяє в кожній історії найважливіше, а також звертає увагу на речі, які, на перший погляд, лежать на поверхні, але які в силу набутих звичок (чи автоматизованого життя) ми перестаємо вирізняти.
Ця книжка спонукає задуматись про те, хто ми є, як і ким вплітаємось у світову історію. Хто представляє нашу країну у світі, якими нас, українців, бачать люди інших національностей та культур. Ця книжка потребує пауз на переосмислення соціальних штампів та несподіваних відкриттів у собі та близьких, у меседжі, який ми так наполегливо надсилаємо світові.
Світ, який вимальовує авторка – яскравий та барвистий, наповнений враженнями та відкриттями, радісними знахідними, а інколи теплим смутком.
Читати: в дорозі – в автобусах, які прямують в далеку дорогу або у літаку.
Атмосферу читання підсилить келих шампанського або зелений чай.
Збірка новел-портретів представляє читачеві впізнавані образи пересічних людей. Герої новел – люди, які могли б жити поруч з вами або працювати за сусіднім столом у робочому кабінеті. Ви можете зустріти їх у супермаркеті, у метро або ж дорогою додому, і у них буде своя історія, гідна окремого роману чи новели.
Пишучи щемко, з авторською любов’ю, а то й доволі іронічно, письменниця пропонує читачеві коловорот історій, які інколи просять продовження вже в читацькій уяві. Та є дещо таке в її оповіданнях, що не дає їх забути – це правдоподібність характерів. Герої Роздобудько ніби увійшли в збірку, просто повертаючись додому. Це додає її оповідям життєвості.
І ось я чую, як жінки обговорюють ремонт, і згадую новелу Роздобудько, або читаю пост у фейсбуці у групі про фемінізм, і згадую одну з новел письменниці, або знайомлюсь із подіями ООС чи зі Сходу, і теж згадую розказані нею історії.
Окремий розділ книжки присвячений волонтерам, Майдану, бійцям та розповіді про Юзівку (теперішній Донецьк).
Читати у людних місцях: на вокзалах, у поїздах, в залах очікувань, у чергах. Таке читання дасть змогу дофантазовувати і вишуковувати очами потрібні типажі у натовпі та розвантажити голову від дрібних клопотів.
Напій, який посилить атмосферу – чай у поїзді або ж кава.
Стильна книжка, авторства 13 сучасних українських авторок, об’єднала історії про різні види стосунків – короткочасні, залежні, тривалі, загадкові й навіть «магічні», а читачки встигли назвати цю збірку «терапевтичним коконом». Але на цьому магія тринадцяти не закінчується.
Ця збірка – ніби зустріч добрих подруг, які за смачними напоями, у затишній кав’ярні розповідають навперебій одна одній історії про кохання. Тут звучать їхні голоси – і наввипередки, і разом, і окремо, і в доповнення, щоби встигнути розповісти ще одну (13!) важливу історію про солодкий, екстремальний, або гіркий досвід.
Ці історії не лише про любов. Вони також про самотність, про залежність і самодостатність, невпевненість у собі, про віру та обмануті очікування. Але найперше про любов до себе та пошуки себе.
Читати у кав’ярнях, симпатичних ресторанчиках, арт-просторах або на затишній кухні.
Доповнювати атмосферу какао, пледом та запросити подругу, з якою можна буде потім все-все обговорити.
Ці новели – ніби витримане вино: концентровані, глибокі та змістовні; як у Роздобудько – теж зі впізнаваними типажами героїв. У них немає нічого зайвого, нічого, що можна було б пропустити чи не дочитувати. Але найважливіше у цих текстах те, що кожен із них має сильну драматургію і контрапункту, де сходяться абсурд і відчай.
Немало читачів у відгуках про збірку згадують, що вона примусила їх плакати, і в цьому немає нічого дивного, адже кістяк збірки вибудовують найболючіші для людини сюжети: зрада, втрата близької людини, злам та обман очікувань, що завершується трагедією, важкі хвороби.
А непрості жіночі долі змальовані не про людське око – поверхово, а зі своєю неприкритою ранимістю і тендітною силою.
Ця збірка насамперед про те, що всі складнощі і втрати, болі, тривоги і радощі, миті падінь та відчаю і є підтвердженням того, що людина живе.
Читати вдома, у затишному кріслі, з витриманим домашнім вином.
Роман «Доця» – військова драма про початок війни на Донбасі. Історія розпочинається з короткої оповіді про дитинство головної героїні та її переїзду з Рівненщини на Донбас.
Цікаво, що ім’я героїні в жодному діалозі не озвучується. Як розповіла авторка, такий прийом вона використала для того, щоби читач міг сам додумати образ, назвати і краще асоціювати головну героїню з собою.
Історія, розказана у романі, заснована на реальних подіях, а прототипом головної героїні стала одна з організаторок волонтерського руху на початку війни. Це сильна та афористична книжка, яка зображає багато конфліктів, які спалахують (і ще, мабуть, будуть спалахувати) в обговоренні суверенності України, державної мови та держави в цілому.
Але не тільки про це пише письменниця. Густими мазками крізь втрати, зради та заціпеніння вона промальовує низку образів нещасливих жінок. В одному із розділів головна героїня розмірковує, що, може б, і зрозуміла, для чого заміжжя, якби побачила щасливий шлюб. Та згадує жінок, яких бачить довкола – замучених, побитих, принижених, знецінених і принишклих, які соромляться того, що їх кривдять, але нічого з цим не роблять.
Героїня починає на Донбасі нове життя і там же, з початком війни, втрачає роботу, дім, друзів, ілюзії, а час від часу ще й розуміння де свої, а де чужі.
Цей динамічний твір буде зручно читати у бібліотеці, хабі-читальні, а також у дорозі (бажано далекій, інакше можна випадково проїхати кілька зупинок).
З напоїв краще обрати щось міцніше: ром або віскі.
У короткій прозі письменниці та перекладачки Люби-Параскевії йдеться про сто граней зрощування та осмислення любові в собі. Оповідання схожі на метафоричні заклинання-навертання до любові.
Ніжна й витончена збірка зібрала під обкладинкою любовні листи-переосмислення, наповнені пошуком ознак найінтимнішого і найбажанішого людського почуття – любові – в кожному порухові вітру, в кожному чутті, заломленні світла та кожному звукові музики.
Авторка пише про любов і щоразу відкриває читачеві ще якусь рису з образу її коханого, ще один бік стосунків, якийсь страх та сумнів і посвячує читача в інтимне зізнання, запрошує його переживати, боятись, відчувати разом з нею.
Щирі оповіді-послання, довжиною всього на одну сторінку, є завершеними й об’ємними за сенсовим та емоційним наповненням. Ці твори про жінку, яка так сильно любить, що рятується листами.
Читати у метро (тому що історії коротенькі) або навпаки усамітнившись у гарячій ванні.
Смакуватиме із десертними міцними напоями, в інтер’єрі з приглушеним освітленням.
Генрі Торо писав «У світі немає двох однакових заходів сонця». Так само немає двох однакових книжок, якими б схожими вони не видавалися на перший погляд. Спочатку мені здавалось, що книжка Боже(Я)вільна буде схожою на роман Елізабет Гілберт «Їсти, молитися, кохати», але це інакша книжка. Це подорожній щоденник дівчини, яка шукає своє місце у світі. Її історія починається в Україні, а саме в столиці. Тут вона намагається втілити свою мрію – стати журналісткою іноземного видання. Це їй вдається, але на практиці події розвиваються не так, як їй хотілось. Власне, і не тільки це не приносить їй задоволення. Після критики її робіт – їй не пишеться. Тому дівчина, приєднавшись до волонтерського проекту, мандрує до Китаю. Потім вона відвідує Німеччину, Таїланд, Данію, Америку, Японію.
Цей роман – подорожній щоденник, із датами, містами, подіями та враженнями, а також пошуками. Переважно це пошуки себе серед нав’язаних думок, побажань близьких, серед очікувань колег, серед кіноштампів ідеальних кар’єр та життів.
Героїня розповідає про свої вагання – чи це те, що їй потрібно, чи не применшує вона свої бажання зі страху, чи не буде той чи інший вибір відмовою від мрії? Та час від часу понукає себе за надмірну поспішливість, невміння жити та насолоджуватись життям.
Читати в дорозі – у поїздах, автобусах, літаках. Така книжка дасть поштовх отримати від подорожі більше або ж створить відчуття, ніби з вами поруч не книжка, а товаришка – ділиться з вами думками, враженнями.
Напої – кола, сік, чай, кава.
Збірка оповідань української письменниці та перекладачки Галини Петросаняк виділяється особливим мистецьким смаком та цікавою метафоричністю. В її творах багато цікавих образів та несподіваних художніх акцентів. Але основною наскрізною лінією, яка об’єднує ці, на перший погляд, далекі одне одному оповідання (географія та часові рамки дуже розлогі) – це питання віри у надприродне, віра у справедливість.
Віра у Бога тут схожа на віру в магію. Інакше, як вірити, що у важку хвилину тебе хтось порятує, підхопить? Як вірити, що наміри тих, хто будуть поруч, коли ти йтимеш на дно, будуть світлі? Як вірити, що є сенс кликати на допомогу або шукати правду?
Герої оповідань збірки шукають: правду, минуле, себе, свою мрію, справедливість, силу, щоби вижити.
Читати варто, роблячи паузи. Вдома або у затишній атмосфері, де буде достатньо тихо для осмисленого читання. З чаєм із медом.
Дебютна збірка журналістки, перекладачки та продюсерки «Радіо Культура» — есеїстика про родову історію, майстерно вплетена в палітру сучасної реальності. Журналістський досвід авторки зчитується, тож перед читачами постає особиста історія через колективну культуру всієї країни. Кожен історичний період виділений своїми, впізнаваними масовій аудиторії, акцентами та значеннями, і тим близький та зрозумілий.
Ірина Славінська збирає свої спогади від дитинства до недавнього часу, перемежовуючи їх рефлексіями про актуальні питання: починаючи від питання смертності до питань самопрезентації українців перед/з іноземцями і у світовому інформаційному просторі. Вслід за Загребельним, Славінська відзначає жорстокість та егоїзм дітей через відсутність власного досвіду і проводить паралелі між сприйняттям смерті у дитинстві та у зрілому віці.
Есеї особливо підсилюють побутові деталі спогадів, які акцентують абсурдність та немічність (згубність) ментального досвіду, який передається з покоління до покоління.
Отже, було ясно, — пише вона, — як погодувати рідних борщем чи коливом, але ніхто не попереджав, як дати раду собі… Серед цих спогадів виразно постають спогади про 2013-ий.
Авторка часто повертається до історії генетично вшитих звичок (доїдати, не брати їжі від чужих) та нав’язаних страхів, питання мови, побутової корупції. Загалом, дуже цікава палітра для розмірковувань та осмислення власного й колективного минулого.
Тому, читати цю збірку есеїв добре зранку, на свіжу голову, з кавою, перед виходом на роботу, чи до університету.
Інтелектуально-розважальна добірка химерної прози виписана вміло, тонко та іронічно. Кожна деталь на своєму місці, кожен образ детонує та розганяє оповідання, а майстерно створена психологічна атмосфера тримає у напрузі до останнього рядка.
Елегантне та витончене чтиво речення за реченням оголює потаємні страхи, про речі, які не озвучуються, а бездоганна тканина історій та описів переносить читача у магічний світ прекрасних міст та образів.
Євгенія Кононенко не залишає без уваги жодної частини композиції, всі елементи розповіді у неї оживають, як оживають легенди на вулицях міст, коли денне світло змінюється нічним.
Власне, до цих архетипних образів химер та легенд розгортає свої сюжетні лінії Євгенія Кононенко. Наприклад, у перших оповіданнях головні героїні опиняються у красивих історичних місцях: Прага, Париж, у розкішних апартаментах історичних центрів, які легко могли б бути замками.
Свої чудовиська, з якими треба буде боротись, там також будуть.
Наскрізною темою оповідань є феміністичне питання власного простору (житлової площі) у жінки.
Читати увечері, перед сном, із вишуканими напоями, обов’язково у келихах (сік у келихах теж гарно). Ідеальна атмосфера – притлумлене бра біля ліжка. Чим менше світла, тим більше можливостей для уяви.
170 thoughts on “Сильні книжки сильних жінок: осіння книжкотерапія від українських письменниць”