Сучасність безжально нав’язує нам стандарти, шаблони, темпоритми та формати. І в цій гонці надважливою задачею є не загубити себе. Саме про це книжка «У тебе є ти!» Олесі Лужецької із серії української сучасної літератури «СередСвоїх» від Yakaboo Publishing. Це збірка короткої прози, і в ній авторка дає чутливий та правдивий аналіз своїх відносин із близькими, світом та самою собою. Теми, що бринять у цих новелах та есеях – пошук власної цінності, болісні рішення та важливість підтримки. Ці тексти – дзеркала, в яких кожен читач побачить себе, свої думки, сумніви та сили. «У тебе є ти!» – не про моралізаторське повчання, як треба жити. Це лагідне нагадування, що кожен з нас є окремим всесвітом, коли всі навколо стверджують протилежне. Пропонуємо уривок для ознайомлення!
Уривок з книжки
ВСТУП
Ніколи не пізно робити те, що хочеш. І не важливо, що це.
Важливо дозволити собі. Без почуття провини, без накручувань, сорому і вагань.
Не крадучись у темноті: «А раптом побачать». Не ховаючись: «Що скажуть?», «Раптом це комусь не сподобається». Не вести діалоги — правильно чи неправильно. Що буде далі, що буде потім.
Просто робити.
Зараз, сьогодні, цієї миті. Адже вона не повториться.
Вдих — і стане минулим. Ще один — і вже 10, 20 років по тому.
І скільки б ти не гналася за нею — не встигнеш. Помахай на прощання їй хустинкою: «Ах, не відбулося». І можна знайти якогось «лося» для здійснення бажань, але тоді твоє життя перетвориться на зал очікувань. А мить все одно не повториться.
З приходом нового дня ніколи не настане завтра, воно завжди сьогодні.
І тупо гратися зі своїм сьогодні у піжмурки, коли ти вже в ньому є. Хіба що у твоєму сьогодні не ти, а хтось інший. Тоді хто ти?
Це питання не раз випадало на папір, висипалося піщинками крізь пальці, розліталося на друзки. Чи, навпаки — ти розбивалась об нього. Розбивалась, не знаючи відповіді. І ти соромилась, боялась і ніяковіла. Тобі здавалось, усі знають відповідь на це запитання, а тільки ти — ні. І всі знають, що ти без відповіді. Ти — безвідповідна. З прискоренням ти намагалася вистрибнути звідси, щоб не відчувати. Ти вмовляєш себе, що не так вже й хотіла. І ховаєш очі.
А насправді вони теж не знають відповіді на свої запитання. Просто вони навчилися кидатися презирством, щоб ти не бачила, як вони ховають очі. І роблять це впевнено.
Будь і ти впевнена. Впевнена у собі!
У ТЕБЕ Є ТИ!
Вона лежала обличчям до стіни і дивилась в одну точку. То провалювалась у сон, то схоплювалась, ніби кудись запізнювалась.
Подушка декілька разів вже висохла від сліз. На столі в тарілочці без уваги пожовтів і обвітрився улюблений сир, а кава день у день ставала чорнішою з відчаю.
— Усе ж добре, Таню, я з тобою, — запевняв чоловік.
— Що тобі переживати: чоловік є, дім, дитина. Усі здорові. Живи й радій.
— Слухай, це вже не смішно. Скільки ти так будеш лежати? Про себе не думаєш, хоч про дитину подумай.
Слова не торкалися серця. Вони розбивались на порозі кімнати, котрісь вилітали у відчинену фрамугу, інші осідали на поличках, плутаючись з пилюкою. Таня не хотіла нікого бачити. Не хотіла говорити, чути, прокидатися. П’ятирічний синочок ходив на пальчиках, щоб не порушити маминої тиші. Він зазирав до кімнати, підходив і мовчки притулявся до її спини, Таня ворушила його волосся рукою, але не поверталась. Коли дитина зачиняла за собою двері, Таня зіщулювалася ще більше.
Вона не хотіла жити.
За дверима шепотілись чоловік і мама. Володимир казав, що не має сили боротися, а мама плакала і вмовляла його потерпіти та бути поряд. Вони були у відчаї. Бачили, як згасає рідна людина, а як допомогти — не знали.
Приходили подруги. Навіть бабусю довелося залучати до операції порятунку:
— Ти сильна, справишся!
— Тримайся. Кому зараз добре?
— На цьому життя не закінчується.
— Що ти собі надумала. Усі живі, і це вже радість.
Але це все не про неї. У цих словах не було жодного, що говорило б: «Я тебе чую. Я відчуваю і поділяю твій біль. Я приймаю тебе, я поряд».
Цих слів вона чекала від усіх. Тоді ще не знала, що сказати їх мала собі сама.
У вересні Таня розпочала роботу в новому проєкті.
Мереживна витонченість, краса, ніжність — магазин жіночої білизни. Улюблена робота і несумісність щодо цінностей з керівництвом.
— Ти хто така? Та що ти там знаєш, — подібні слова вона чула на свою адресу не раз.
Вона не піддавала сумнівам висловлювання інших, засумнівалась у собі.
— А й справді, я нічого не знаю. Маркетингові тенденції змінюються мало не щодня. Я нічого не встигаю. Треба ще повчитися.
Ночами вона штудіювала онлайн-курси.
Уранці вислуховувала, що падають продажі, малі «охвати», не йдуть підписники.
Удень їй знову вказували на місце, а ввечері вона падала від фізичного та емоційного виснаження. Що більше прагнула довести свою цінність, то сильніше ранила себе.
Утома і невдоволення почали розгойдувати подружні взаємини.
— Звільнитись? Ні. Ще не час. Якщо люди говорять, що щось не так, значить треба над собою ще попрацювати.
Таня продовжувала шукати причини в собі, підточуючи самоцінність з різних боків. А потім прийшов карантин.
Життя зависло на волосині. Таня впала від безсилля.
Минув місяць.
Білий простір: кімната, ліжко, постільна білизна. На вікнах білі довгі фіранки. Таня розплющила очі від теплого дотику руки на її голові. Біля ліжка стояла маленька дівчинка у довгій білій сорочині, гладила їй волосся і дивилася в очі.
— Чому ти лежиш? — запитала дівчинка.
— Я не хочу жити.
— Ти готова піти з цього світу?
— Не знаю.
— Ще вагаєшся — це добре. Адже в тебе є той, хто загине без тебе.
— Син? Так, йому буде гірко без мене. Але він впорається, у нього хороший тато і бабусі. Він не залишиться сам.
— Не тільки.
— Чоловік? Хороші чоловіки довго не засиджуються. Посумує трішки, і все минеться.
— У тебе є Я, — дівчинка взяла Таніну праву руку в долоньки, притулила до свого серця і ніжно погладила. — А я – це Ти.
Золоте тепле світло розлилося по всьому тілу. Легкий вітерець заворушив фіранки. Таня перевела погляд — за вікном світило Сонце. Коли повернулась у кімнату очима, дівчинки не було.
— Ей, де ти? — покликала тихенько Таня і прокинулась.
Вона лежала в себе в кімнаті на ліжку обличчям до вікна. Поряд сиділа улюблена собака Юккі. Дівчинка хаскі лагідно лизькала її праву руку. Таня усміхнулась, за останній місяць вперше. Погладила собаку і піднялася.
— Ну що, подружко? Гуляти?
Юккі на радощах завиляла хвостом. Таня повільно одягнулась. Надворі їх зустріла весна. Було прохолодно, але сонячно. Таня йшла помалу, ніби вчилась ходити наново. Усміхалася промінчику і цвіріньканню горобців.
Раптом почула дитячий ґвалт. Двоє хлопчаків чіплялися до дівчинки, а вона не знала, як від них відбитись.
— Що це ви робите, невігласи?! Двоє на одну, та ще й дівчинку, а ну геть! — хлопці повтікали.
Таня підійшла ближче. Мала збирала розкидані по землі рукавички.
— Ти в порядку?
— Так, — схлипнула дівчинка.
Таня присіла навпочіпки і зустрілася очима з малою. Цей погляд був з її сну, тільки в сльозах. Таня витерла обличчя малої.
— Ніколи не терпи знущання і наругу. Йди звідти, де тебе ображають і недооцінюють. Не чекай від таких людей визнання. Тобі є кому за тебе постояти — у тебе є Ти! — дівчинка закивала, не зовсім розуміючи, про що говорила Таня.
Таня піднялася і взяла малу за руку.
— Де ти живеш? Ходім, я тебе проведу — і вони пішли до під’їзду маленької незнайомки.
КОПІЯ БАТЬКА
Швидкісний потяг уповільнював хід.
Туманний ранок плутав між собою міста і спогади. До Києва залишалося декілька годин і одна зупинка.
Як зручно зараз подорожувати швидкісними потягами, ти опиняєшся у двох містах в одному дні.
Колеса протяжно заскреготали рейками. Зупинились.
Пероном поспішали пасажири. Хтось доганяв свій вагон, хтось — шукав очима у вікнах знайомі обличчя.
Мій погляд зачепився за групку людей. Високий чорнявий чоловік у військовій формі однією рукою притискав до себе дівчинку в картатому пальті, що затисла в обіймах його шию, іншою — обхопив стан дружини і цілував її рівне довге волосся.
А зовні всіх трьох, як крилами, обіймала старша жінка — мати.
Діждали. А ми свого — ні…
Тато служив у міліції. Одного дня він вийшов вранці на службу і не повернувся. Йшов другий місяць, як ми нічого не знали про нього.
У кімнаті було темно і нудотно пахло валеріаною.
Мама стояла біля вікна і плакала. Вона так робила щовечора з того часу, як пропав батько. Холодне місячне проміння торкалося коричневого обіднього полірованого стола, відблискувало в чайних сервізах, скляних чарочках та келихах на тонких ніжках.
Ми з братом, йому було сім, а мені — три, тулилися на старому дивані, щоб хоч якось підтримати тепло у своїх душах і не вмерти від страху. Місячне світло до нас не доходило.
Це була єдина відремонтована й обставлена кімната в новому будинку.
В інших — гуляв вітер. Дім був без дверей і щастя.
Туга й страждання пробирали до кісток.
Захистом служив маленький ключик, повернутий в один оберт у замковій щілині тонких міжкімнатних дверей.
Мама плакала тихо. Її плечі повільно підіймалися і опускалися з протяжним зітханням.
У дворі почулися чоловічі голоси. Застукали чоботи. Один із молодиків рвучко шарпнув за ручку дверей, ключик не втримався. Єдиний захист було зруйновано.
На запитання і обурення матері троє чоловіків відштовхнули її з дороги й почали нишпорити в кімнаті. Зазирали в кожну шпарину. Перевертали все догори дриґом. Не відповідали на запитання і не зупинялись.
Коли в кімнаті не знайшли того, що шукали, взяли лопати і пішли копати у дворі.
Що вони шукали, ми так і не знали. Від невідомості та беззахисності тремтіло все тіло. Здавалося, що чоботиська тупотіли не підлогою, а у мене в душі, а вивернуті речі дивились на мене моїми вивернутими нутрощами. Ніде більше в житті мені не було так страшно, як у батьківському домі в ті вечори.
Мама ходила скаржитися до міліції. Удень приходили люди в погонах, брали свідчення, складали протоколи, знімали відбитки пальців. Як ставало темно, здавалося, ті самі люди змінювали мундири і знову, і знов перекопували наші душі.
Я досі не знаю, що їм було треба й хто ці люди. Мама боялася, що, не знайшовши загублене, нас можуть убити. А вона й гадки не мала, що їм розповісти — не знала, нічого не знала. Вона кидалася до нас на диван, притискала обох до себе і сиділа так, поки не затихали голоси і кроки. Я чула, як її серце то стугонить від переляку, то завмирає, прислухаючись. З ним завмирала і я.
Жах повторювався день у день три чи чотири місяці. Ми майже не спали. Вирубалися від безсилля і схоплювалися за найменшого звуку.
За пів року зійшов сніг. У кар’єрі знайшли тіло чоловіка, замотаного в целофан. Батько. Мама упізнала його за обручкою.
В одну мить яскраві квітчасті сукні привабливої молодої жінки почорніли. Обличчя змарніло, вицвіли очі, побіліло довге волосся. Вона вмить зістарилася на десять років.
Потяг захитався. Довгоочікувана зустріч залишилася на пероні. Ми рушили далі. Слідом потягнувся і мій спогад.
Батько був веселий, легкий. Жартував і жив у задоволення. Не мирився з тупістю та посередністю, шукав кращого. Пішов із шахти, де чоловіки важко працювали, крали, спивались і ставали немічними. Влаштувався в міліцію, а толку, на роботі пропадав, як на шахті, а заробляв менше. Мама не розуміла. Вона не любила його. Вийшла заміж, бо так наказали батьки. Вона не простила йому ні свого одруження, ні посивілого волосся, пережитої втрати, холодного недобудованого будинку, страху за двох малих
дітей, чоловіків, які щовечора перевертали дриґом її життя і перекопували душу, а також миті опізнання.
Вона здалася. Стала випивати.
Була тепла весна. Я вибігла надвір босоніж, підставила обличчя сонечку, заплющила оченята і почала кружляти, як у танку. Не можу пригадати, чому тої миті пустилася в танець, чи то перша травичка залоскотала ніженьки, чи так набридло жити в душевному холоді. Я раділа цьому дню. Розкинула руки, вертілася і заливала подвір’я сміхом.
У голові паморочилось. Я спинилась. Не встигла перевести подих, як сама себе приголомшила: «Стій! Зупинись! Якось дуже весело. Ти не можеш так веселитись, коли мама страждає. Треба бути сумною». Я вмить осікла веселощі, поплентала до хати, усілася на диван і поринула в мамині сумні пісні.
Відтоді в мені оселився сум. Я увібрала, що життя — це суцільна драма. Веселитись не можна. Коли ти веселий, значить дурний. Я на відмінно вивчила це домашнє завдання в дитинстві.
В інші хвилини грайливість характеру все-таки брала гору, що скажеш — дитина, але я швидко спинялась, ловила на собі мамин презирливий погляд: «Копія батька…»
Єдиним затишком була бабуся, яка була поряд до моїх двадцяти двох.
Я й досі люблю сумувати. Моя внутрішня дівчинка отримує від цього задоволення. Різниця тільки в тому, що зараз я навчилася справлятися з цим станом.
