Питання появи людей на Землі завжди тривожило допитливий людський розум. Та й досі на нього не знайдено остаточної відповіді, яка б задовольнила всіх. Хтось апелює до науки і посилається на теорію Дарвіна, хтось вбачає в цьому інопланетне втручання, хтось вірить у «божественну» версію тощо. У християнській Європі ХVII ст., коли жив Джон Мілтон, із цим було простіше. Тоді орієнтиром для людей було переважно Святе Письмо. Усі знали про створення Богом перших людей – Адама та Єви. Джон Мілтон же взяв загальновідомий сюжет про створення та гріхопадіння Прабатьків людства, загорнув його в художню «обгортку» і в середині ХVII ст. створив свою епічну поему «Утрачений рай». Нещодавно вперше вийшов її переклад українською – у «Видавництві Жупанського».
Нариси епохи
До «Утраченого раю» Джона Мілтона можна підступатися двома способами. Перший – сприймати його тільки як розширений і олітературнений автором переказ відомих біблійних сюжетів. Такий варіант буде по-своєму цікавим і безперечно принесе певне задоволення від читання. Але можна піти й іншим шляхом і спробувати розгледіти в цьому творі приховані шари. Та для цього треба, як мінімум, ознайомитися з біографією автора та дізнатися, в яку епоху він жив.
Джон Мілтон народився 9 грудня 1608 року у Лондоні. Роки життя поета припали на часи релігійної та політичної нестабільності в Англії. По-перше, велося постійне протистояння між монархами та парламентом, що зрештою вилилося в Англійську громадянську війну і страту Короля Карла І. Після Реставрації Стюартів Мілтон, який до того виступав проти діючої монархії і підтримував парламент, піддавався утискам і навіть був ув’язнений. Окрім того, велися бої на релігійному полі. Католики чубилися з англіканцями, ще й представники різних протестантських рухів не могли порозумітися між собою. Як пуританину, Мілтону в ті часи було несолодко.
Разом із тим, саме в ту епоху з’являється велика кількість релігійної лірики. Значною мірою це пов’язано з тим, що в суспільстві міцнішала реакція на безсоромний матеріалізм і падіння моралі у колах вищої знаті. При цьому ні на хвилину не замовкали запеклі релігійні суперечки, в яких багато поетів жадало виказати свою точку зору. Джон Мілтон – не виняток.
Варто також зазначити, що в 1611 році було здійснено переклад Біблії англійською мовою (так звана «Біблія короля Якова»), який ознайомив широкі верстви суспільства з текстами Старого і Нового завітів та значно вплинув на розвиток духовної думки. Тож поле для сприйняття написаного Мілтоном у майбутньому «Утраченого раю» було добре підготовлене.
Ті, що втратили Рай
Назва поеми «Утрачений рай» об’єднує одразу дві головні теми твору – втрату раю Люцифером та його ангельським військом, яких було скинуто з Небес у Пекло за зраду Творця і бунт проти нього, та втрати раю Адамом і Євою, яких було вигнано із Райського саду, Едему, через їхнє гріхопадіння.
Подібно до епічних творів Гомера та Вергілія, поема починається, умовно кажучи, з середини оповіді, а саме – з падіння Люцифера та його прибічників з Небес до Пекла. Тут, у Нижчому світі, ватажок повстанців втрачає своє попереднє ім’я і починає іменуватися Сатаною. Переможений та відкинутий, він, втім, не здається. Всередині нього палає жага помсти. Та не силу він обирає за зброю, а хитрість. До нього доходять чутки, що Бог створив нове прекрасне місце – Землю, а на ній – багату рослинність і розмаїтий тваринний світ. Та найбільшим і найулюбленішим його творінням стали Люди – чоловік, Адам, створений за його подобою, та жінка, Єва, породжена із ребра Адама. Оселилися вони на Землі в Райському саду. Господь наділив їх повною свободою і владою над усіма земними створіннями. Лиш одне їм заборонено – куштувати плоди із Дерева Знання. Сатана має намір спокусити перших людей порушити заборону, тим самим нанісши болючого удару своєму запеклому супротивнику.
«Тоді Всевишній стане їх врагом
Та пошкодує, що таких створив,
І прокляне свій витвір. От коли
Настане час омріяної помсти!»
Як відомо, Сатані вдалося досягти своєї мети. Поема закінчується вигнанням Прабатьків людства із Раю, у комплекті з яким вони отримали смертність та приречення всіх майбутніх поколінь людей на страждання.
Протягом оповіді ми у вигляді ретроспективи дізнаємося також деталі епічної битви між військом Творця та бунтівниками на чолі з Люцифером. Причому Мілтон описує її так «смачно», що буквально відчувається уся могутність протиборчих сторін. В оповідь також додано історію створення Землі і всього живого на ній та переказано подальшу долю людства, крапку в якій має поставити Страшний суд.
Бог VS Сатана
Однією з головних тем, що постають в поемі, є протистояння Бога і Сатани. Сам по собі розподіл ролей цих персонажів у класичному світосприйнятті сумнівів не викликає. Всі знають, хто у цьому дуеті представляє добро, а хто – зло. Втім, у творі Джона Мілтона не все так однозначно. Адже у кожного зі згаданих персонажів прослідковуються як позитивні, так і негативні риси. От Сатана. Ми звикли бачити в ньому зрадника, бунтівника, антагоніста. В поемі він також не позбавлений цих характеристик. Але, попри це, він малюється тут ще й своєрідним біблійним «руйнівником кайданів». Адже не з простого дива він виступає проти Творця. Сатана вбачає в ньому гнобителя, називає його мучителем і творителем тюрем. Себе ж він вважає героїчним воїном, що наважився повстати проти божої тиранії, що панувала на Небесах. Він такий собі пасіонарій, революціонер, що жадає свободи. Це, безумовно, приваблює в ньому. Окрім того, він прекрасний полководець, який навіть після поразки не кинув своє воїнство, а навіть більше, зміг його надихнути на новий супротив і запевнити у можливості реваншу. Такі твердість, незламність і водночас чуйність теж додають його образу плюсів.
Разом із тим Сатану розпирають отруйні гординя та заздрість: «А ти – прислужник глупоти, гордині // І заздрісного бунту – сам свій раб». Та ще й жага помсти палає в ньому пекельним вогнем. Все це веде до скоєння ним негідних вчинків, апофеозом яких стає спокушення Єви у Райському саду. Хоча, слід зазначити, навіть чинячи цю ницу, підступну справу, подумки він жаліє перших людей.
«Створіння милі. Хоч і плаче серце
Над вами – мій обов’язок несхитний
Перед мільйонами, що прагнуть правди
І борються за гідність, честь і помсту,
Велить із необхідності здійснити
Те, що я сам – хоч проклятий – прокляв би».
У певний момент Сатана розкаюється у своїй зраді і навіть на якусь мить думає про те, щоб випросити у Всевишнього прощення, але пиха і жага помсти в результаті виявляються сильнішими.
А що Бог? Він, так би мовити, за класикою жанру є позитивним персонажем. Але певні навіювання Сатани викликають тінь сумніву щодо того, чи так це насправді. Зокрема, він ставить закономірне запитання про те, чому Творець пожалів для людей знання. «Хіба знання – то гріх? Смерть – у знанні? // Невже темнота неуцтва – се плата // За раювання? <…>». Зрештою Сатана натякає у розмові з Євою, що Бог, встановлюючи заборону на вживання плоду із Дерева Знання, сам спонукає людей до спокуси і веде їх до гріхопадіння.
Отака неоднозначність ролей, де Сатана не є суцільним злом, а Бог не є цілковитим уособленням добра, нагадала мені роман нобелівського лауреата з літератури Жозе Сарамаґо «Євангелія від Ісуса Христа». Там теж Диявол представлений так, що мимоволі йому симпатизуєш, і в кінці вже остаточно плутаєшся в тому, хто з цієї парочки є позитивним персонажем, а хто – негативним (хоча останні кілька речень роману поставили для мене крапку у цьому питанні). Так само не відчувала я особливого негативу і у ставленні до Сатани в «Утраченому раю». Навпаки, іноді мені навіть подобався цей харизматичний негідник.
При читанні деяких епізодів поеми виникає відчуття, що автор виступає на боці Сатани і цілком виправдовує його протистояння Творцеві. Разом із тим, пригадуючи, що Мілтон був глибоко віруючою людиною, цей факт розумом відкидається. Але на це можна подивитися і з іншого боку – як на алегорію непокори, супротив тиранії як такої, безвідносно до осіб персонажів. Адже відомо, що Мілтон, який, як зазначалося вище, був не дуже прихильний до монархії, вважав перетворення королів та інших правителів на тиранів підставою для їхнього повалення. А в поемі саме Тираном і Мучителем Сатана неодноразово іменував Бога: «<…> Принижено залежні від Тирана, // Що через зволікання наше й досі // Чіпляється за Небеса», «І вічна безнадія жертв Тирана», «Тоді для чого нам наш гордий дух // І вічність? Чи ж для вічної наруги // Мучителя? <…>» тощо. Тож, можливо, Мілтон використав свій твір, серед іншого, як тло для вираження своїх політичних поглядів. Хоча це лише моє припущення. Тут можна багато копати, думати і аналізувати, але, зрештою, кожен побачить у цій епічній поемі своє – найбільш наближене до свого власного світогляду, знань і досвіду.
Адам + Єва
Особливу цікавість викликає не лише протиборство Бога і Сатани, але й стосунки Адама і Єви. Вони зображуються в поемі напрочуд сентиментальними і занадто ідеалізованими. І це не дивно, адже йдеться про перших людей, ще не спокушених принадами земного життя. Вони в усьому світі мають лише одне одного, тому й зв’язок між ними дуже міцний. Вони не мислять свого існування одне без одного. І в цьому вони абсолютно щирі, чого часто не скажеш про людей нашого часу. Щоб бути разом зі своєю дружиною не тільки в радості у Райському саду, але й в скруті після гріхопадіння Єви, Адам навіть зважується свідомо, а не через спокусу Сатаною, скуштувати заборонений плід, заздалегідь усвідомлюючи наслідки такого діяння.
«Я – хай же буде так – готовий вмерти.
Удвох пізнавши незамінний дар
Любови – як лишуся сам в німому
Раю? Хоч Бог сотворить іншу Єву
І з іншого ребра, – тебе не кину,
Мою від плоті плоть <…>»
У поемі змальовується такий собі приклад ідеальних подружніх стосунків, де чоловік із дружиною співіснують у гармонії, де панують взаємопідтримка і взаємодопомога, а кохання сягає такої сили, що викликає готовність до самопожертви. Хоча не можна не відмітити наявність в поемі домінування чоловіка як більш ідеального, створеного за подобою Бога, створіння.
«Сотворена із тебе і для тебе, –
Довершенішого, аніж вона;
На те вона й наділена красою
Та ніжними принадами для тебе,
Щоб ти кохав її як повелитель».
Але тут все в межах біблійного сюжету і реалій того часу, в якому жив Джон Мілтон.
«Великий Доре»
Неможливо обійти увагою і прекрасні гравюри Гюстава Доре, представлені в українському виданні. Проілюстровано Доре «Утрачений рай» було в 1866 році. Але це був не перший його досвід зображення потойбічного світу. До цього він вже встиг проілюструвати першу кантику «Божественної комедії» Данте – «Пекло», а також створити 230 малюнків до двотомної Біблії. Що цікаво, Доре не мав художньої освіти. Але це не завадило йому досягти значних успіхів у малюванні. «Найвеличніший ілюстратор ХІХ століття», «Великий Доре» – так іменували митця дослідники його творчості.
У книзі представлені 50 гравюр цього відомого французького митця. Усі вони ідеально відповідають емоційності епізоду, який зображають: то вони експресивні, то спокійні, то меланхолійні тощо. Таке художнє наповнення, безумовно, додає атмосферності, полегшує сприйняття тексту і допомагає глибше зануритися у зміст.
Від змісту до форми
Поема складається з дванадцяти книг. Увесь основний текст написано у формі білого вірша. Тому треба враховувати, що читати може бути непросто. Хоча, якщо віднайти потрібний ритм і не втрачати концентрацію уваги, то проблем не буде – очі ритмічно стрибатимуть з рядка на рядок, як дитяча пружинка, що спускається сходами. Втім, для більшого розуміння тексту перед кожною книгою наведений короткий прозовий виклад того, про що в ній йтиметься. Допомагають також і примітки в кінці книги – там даються пояснення деяких моментів. Дуже добрим є переклад українською, над яким перекладач Олександр Жомнір працював понад 30 років.
Цікаво, що у цієї поеми є продовження – «Повернений рай», також написаний Мілтоном і вперше опублікований у 1671 році. Але це вже інша історія…
Наостанок хочеться сказати: не бійтеся братися за цю поему! Навіть якщо якісь її шари і залишаться для вас невідкритими, це не матиме особливого значення. Для того, щоб їх відкопувати, існують науковці. Головне ж завдання читача – отримувати задоволення від читання. А то вже справа смаку і особистих вподобань. Ну і додам: добре, що хтось наважується видавати такі, якщо так можна сказати, вишукані, монументальні книжки, в яких бездоганне поліграфічне виконання співіснує з досконалим перекладом твору і довершеним ілюстративним матеріалом півторастолітньої «витримки». Радість мати таку книгу у своїй домашній бібліотеці!
Кому варто читати
Любителям класики й інтелектуальної літератури.
Кому не варто читати
Тим, кому не до душі віршована оповідь та людям з категорично негативним ставленням до релігії.
Схожі книги
Звісно, Біблія як першоджерело сюжету – з ілюстраціями Гюстава Доре, «Божественна комедія» (Пекло, Чистилище, Рай), «Євангелія від Ісуса Христа», а також продовження поеми – «Повернений рай».
594 thoughts on “«Краще в Пеклі пан, ніж в Небі раб»: Огляд першого україномовного видання «Утраченого раю» Мілтона”