TRANSLATORIUM, літературно-перекладацький фестиваль, присвячений художньому перекладу, 4-6 жовтня вже втретє відбудеться у Хмельницькому. Його учасниками стануть понад 25 гостей з України та з-за кордону — перекладачі, літератори, видавці та менеджери культури.
У програмі фестивалю два десятки подій — лекції, майстерні художнього перекладу, професійні дискусії та неформальні зустрічі.
Ми ж розпитали команду TRANSLATORIUM про їхні «перекладні» книжкові вподобання.
Таня Родіонова, директорка фестивалю
Ніколи не любила запитань на кшталт: «Яка твоя улюблена книжка?», адже просто не розумію, як можна виокремити щось одне. Тому тут хочеться поділитися саме тими книжками, переклад яких свого часу викликав у мене захоплення.
Це величезна дослідницька робота, адже представлені листи за більш як десяток років, де сплітається низка фактів біографії, подій і поезій. Потрібно бути повністю в контексті, щоб перекладати такі масиви. Гадаю, перекладач Петро Рихло ідеально справився з цією задачею, адже фактично все своє професійне життя присвятив поезії Целана, якою я в свій час захопилась і навіть пробувала щось перекладати сама. А листи для мене — це щось настільки інтимне, що коли маєш змогу почитати їх, ніби відчуваєш, як перекладач впускає тебе в життя адресатів. І це надзвичайно вражає.
«Integracion». Драґіца Райчич (пер. Марк Бєлорусець та Олександра Григоренко)
Поезія, написана так званою «мігрантською» німецькою мовою, потребує особливої уваги в перекладі. І Марку з Олександрою, як на мене, вдалося передати всі виверти нової поетичної мови Драґіци Райчич. Цікаво спостерігати за рішеннями перекладачів — тексти подаються одразу й мовою оригіналу, тому це нескладно прослідкувати. Мені також подобається вибір видання представити переклади двома мовами: російською та українською. Так можна почути авторку в різному звучанні, що додає книзі й читанню певної багатогранності.
«Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття». Тімоті Снайдер (пер. Олеся Камишникова)
Тут усе просто — вважаю, що це видання має бути настільною книгою кожного. Для України вихід книги Снайдера, здається, як ніколи важливий і актуальний. Нам почасти бракує вміння опрацьовувати історичний досвід, робити певні висновки, щоб іти далі. А тут автор дуже простою мовою подає вижимку з історії ХХ століття, таким чином даючи нам конкретні уроки-висновки. Власне, переклад звучить такою ж доступною та простою мовою, якою пише Снайдер, за що варто подякувати Олесі.
Анастасія Олексюк, піарниця фестивалю
От уже понад 5 місяців читаю одразу дві книги — Вацлава Гавела «Сила безсилих» у перекладі Тетяни Окопної та «Культура в підмурках громадянського суспільства» у перекладі Ярослави Стріхи. Не можу оцінити переклади фахово, тому оціню з точки зору середньостатистичного читача:)
Вацлав Гавел «Сила безсилих» (Чеська бібліотека, 2016, пер. Тетяна Окопна)
«Сила безсилих» став у якійсь мірі моїм маніфестом для пояснення того часу та соціального устрою, в якому ми живемо. У ній поєднано все, що я люблю: гострі соціальні питання, аргументовано підкріплені філософські тези… і зрозумілі речення сучасної української мови. Маю на увазі, легко читається) Як не дивно, це позиція номер один у моєму списку хорошого тексту. Книга хороша сама по собі, тому оцінювати переклад не берусь:)
Паскаль Ґілен, Тайс Лястер «Культура в підмурках громадянського суспільства» (IST Publishing, 2018, пер. Ярослава Стріха)
Із книгою «Культура в підмурках громадянського суспільства» у мене особлива історія. Вона потрапила до мене дуже випадково від подруги Юлі, яка її нещодавно на той момент придбала. Вона почала діставати зі свого рюкзака речі, серед них і ця маленька книжечка від ist_publishing. Я взяла прочитати перших декілька сторінок, а вона сказала: бери собі. Ось так я і пішла з головою в тексти Паскаля Ґілена і Тайса Ляйстера. Пригадую, що перші три сторінки викликали в мене культурний шок, який через кілька розділів змінився раціональним сприйняттям культурних механізмів. Мені подобається, що аспекти європейської культури дуже гарно наклались на українську мову і українські реалії в цілому. За це окремий респект Ярославі Стрісі. Оскільки читаю я дійсно дуже повільно, то книгу поки не дочитала)
Вероніка Ядуха, кураторка програми фестивалю
Так склалося, що нещодавно три вказані книжки зовсім ненавмисно побудували для мене індивідуальну послідовність, якою радо хочеться ділитися. Звісно, кожна з них є самобутнім направду унікальним твором, і можна інтуїтивно обрати до прочитання щось одне, додаючи цей елемент до власних послідовностей. Так чи інакше, є теми, які зринають у кожній з трьох книжок, що і поєднало їх для мене та вразило від можливості такої комбінації, що сталася сама собою. Земельні кордони, людські межі, звуки трембіти чи сигнали смс-повідомлення, пошук людського контакту у світі, що є великою мережею — ось кілька з них.
Читати цю книжку — це поринути у специфічну гуцульську медитацію, що міцно ставить на ноги твою свідомість, привідкриваючи істину єдності та нероздільності часу й простору. Переклад тут — це суцільна музика, де власні назви ніжно дзеленчать, відтіняючи монолітне полотно оповіді. У передмові до видання Тарас Прохасько зазначає, що «На високій полонині» неможливо переповісти чи запам’ятати, вочевидь, це цілковита правда, проте дуже добре цю книжку можна відчувати та набуватися станом, який вона ненавмисно творить і передає, наче дарунок читачеві.
Найпотужніше враження від прочитання і відкриття року для мене — «Сніданок з Борджіа». По-перше, це «Вавилонська бібліотека», а отже, робота комплексна і достатньо філігранна. В цій книжці мені видається потрібним особливо відзначити дизайн. Здається, що Саша Пес працював перекладачем як і Олена Фешовець, лише користувалися вони різними інструментами, внаслідок чого вийшла книжка із майже тактильними гіпнотичними клубами туману на обкладинці та форзацах, у якому розсіюється стрімко і легко прочитаний текст, залишаючи читача, скутого невимовністю. Візуалізація технологій формулює запитання про заданий напрям руху і його доречність, квантова сплутаність показує, що взаємозалежність речей є значно більшою, ніж ми думаємо, а у висновках ми не завжди можемо покладатись на звичну логіку, що майстерно демонструє Брудний Але Чистий П’єр.
Ця книжка дуже добра, а переклад дуже красивий та органічний, такий, що можна підмічати незвичні слова і збирати їх для щоденного вжитку, бо таку вони мають влучну описовість. Ця книжка — текст у тексті. Вірші Блейка супроводжують початки розділів, а їхній дух відлунюється в світогляді головної героїні, яким вона щиро ділиться з читачем, роблячи його одразу і прихильником, і послідовником такого світовідчуття. Принаймні, так трапилося зі мною. Я дуже довго збиралася прочитати цю книжку, прокручувала безперервно назву в голові, повертаючись з роботи однієї з давно минулих зим, пробираючись додому. Явище синхронії може бути розтягнуте в часі, так воно наздогнало мене ось нещодавно, під час опрацювання матеріалу для проекту Blake.Anew (прем’єра якого відбудеться 4 жовтня на літературно-перекладацькому фестивалі TRANSLATORIUM), і поновило звучання блейківської мантри, що дає керунок у житті. Тому «Веди свій плуг понад кістками мертвих» — книжка дуже вчасна і завершальна у цій дивовижній перекладній тріаді, яку мені пощастило прочитати та рекомендувати одразу невідкладно.
Юля Дідоха, кураторка програми фестивалю
Серед перекладної літератури є багато творів, які свого часу запам’яталися мені як своєю формою та сюжетом, так і вмінням перекладача максимально цю форму зберегти. Серед них є ті, до яких я можу через якийсь час повертатися, у пошуках натхнення чи в бажанні пережити певні емоції, настрої. Нижче наведені книги абсолютно різняться своїм жанром і манерою написання, та все ж є у них одна спільна риса – гарний переклад.
Роберта Вальзера можна віднести до тих авторів, твори яких є неабияким викликом для перекладачів, адже йому характерні багатослівність, «пишність» речень та особлива лексика, якою послуговувалися німецькомовні автори на початку ХХ ст. «Прогулянка» – чи не найвідоміший твір Вальзера, навіяний його власними прогулянками містом, спостереженнями за довколишньою дійсністю і внутрішніми рефлексіями. Манера автора описувати певні речі та власні переживання, максимально застосовуючи при цьому увесь свій лексичний арсенал та інструментарій, дозволяє читачеві у повній мірі оцінити всю красу мови, а поєднання іронічних висловлювань з філософськими роздумами про життя задають тон і настрій новелі.
Мабуть, завдячувати своєю культовістю роман може не лише історії, описаній в ньому, а й самій формі, в якій він поданий. Твір вирізняється своєю особливою ритмікою, яка й визначає тональність всього наративу. І перекладачам чудово вдалося віднайти та відтворити цей ритм українською мовою. На окрему увагу також заслуговують дизайн книги та ілюстрації, які супроводжують читача протягом всього роману, додаючи картині сприйняття нових барв.
Дзвінка Пінчук, співкоординаторка фестивалю
Торґні Ліндґрен полонив моє серце вже давно і з кожною книжкою нещадно країть його своїми образами і часовивертами. «Пьольса» — це філігранно зроблена глибоководна псевдокументалістика, обрамлена майже фізично відчутними ароматами затишних шведських кухонь. Проте є кілька причин моєї прихильности саме до цієї книжки: Швеція, гастрономія і Наталя Іваничук. Швеція тут наскрізно увиразнена і постійно супроводжує двох зовсім різних чоловіків, що пустилися на пошуки ідеальної страви з м’ясних тельбухів, яка, попри складові, звучить ніжно, майже пестливо — пьольса. У довершеному перекладі Наталі Іваничук цю книжку можна читати кілька разів порізно. Спершу, просто насолоджуватися щільною шовковистістю тексту, потім ретельно вчитуватися і виписувати слова, як то «оката яєшня, оспале місто, перечулена чуттєвість», щоб потім поволі розсмоктувати у роті, уявляючи, як їх можна буде використати для власних перекладів.
Можливо, мені до рук ніколи б і не потрапила ця книжка, якби не чутки про те, що якийсь українець переклав основоположний твір даосизму з давньокитайської. Виявилось, що цей таємничий українець не просто переклав цю збірку історій і притч, а ще й зробив це так майстерно, що старокитайський текст мірно стікає струменями добірної архаїзованої української мови, де кожний рядок зачаровує філігранністю. Це суцільна насолода для філолога, практичний довідник для перекладача і захоплива подорож в сходознавство для кожного читача.
Марія Колесник, співкоординаторка фестивалю
Коли отримала завдання написати про улюблені переклади, то не на жарт замислилась. Як на мене, ознака хорошої книги (перекладної) — це, серед іншого, якісний і зрозумілий переклад, де ти не зашпортуєшся за «бентеги», де мова лине і ти вже не можеш пригадати, чи то перекладна книга, чи оригінал. Пригадала кілька, які припали до душі та які стоять у найближчій черзі. І виявила прекрасну закономірність.
«Ти наче камінь їла» Войцех Тохман (пер. Андрій Бондар)
Придбала цю книгу та «Похорон різуна» П. Смоленського останнього дня Книжкового Арсеналу під час шалених знижок, осторонь яких я ніколи не залишаюсь. Чудом моя спрага знижок привела до нової пристрасті — жанру репортажу. «Ти наче камінь їла» має мало сторінок і багато болю та страждань. Майже як Гемінґвеївські «дитячі неношені черевички», тільки страшніше. Діалоги зі свідками наслідків війни в Боснії, факти й статистичні дані. Смуток цієї книги залишиться зі мною надовго.
«Бухарест: пил і кров» Малґожата Реймер (Темпора, 2015, пер. Андрій Бондар)
По цю книгу я прийшла у самісіньке видавництво і вийшла звідти з двома примірниками — на подарунок і собі. У книзі полька Реймер розкриває перед читачами історію румунської столиці останнього століття. Через розповіді про архітектуру, комуністичну політику Вождя, місцевих жителів і вуличних псів авторка намагається зрозуміти для самої себе причину своїх повернень до цього строкатого, неоднозначного, подекуди небезпечного Бухареста. Читаючи про будівлю-чудовисько Народного дому (або ж Палацу парламенту), задля якої були зруйновані історичні квартали міста, мої руки тягнулися прогуглити це ненависне румунам страховисько. У голові не вкладалася заборона контрацепції заради демографічного росту. Все моє єство так і рвалося до революції, Румунської революції — логічного заходу кар’єри і життя Президента Ніколае Чаушеску.
Чим прикметний художній репортаж, то це тим, що тут менше аналітики, ніж у репортажі, натомість більше рефлексій і власного досвіду.
Що ж у мене стоїть на черзі, припадаючи пилом і дочікуючись вільних тижнів: «Неділя, що відбулась у середу» та «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела. І хто би ви думали там перекладач? Так, Андрій Бондар. Цією підбіркою книжок, перекладеною паном Бондарем, підтвердилися його позиції як майстерного і сильного перекладача з польської.
13 thoughts on “Що читає команда літературно-перекладацького фестивалю Translatorium”