Фото Тетяни Терен і Тараса Прохаська, використані у матеріалі, авторства Яни Стефанишин
Тетяна Терен — журналістка, кураторка книжкових проєктів і літературних програм, виконавча директорка Українського ПЕН. Авторка багатотомної антології письменницьких голосів «RECвізити», співавторка книжки «Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою», упорядниця книжки «Літопису самовидців: дев’ять місяців українського спротиву». Людина, яка вміє чути співрозмовників, перетворювати журналістику на літературу, а інтерв’ю — на захопливі й сповнені пригод подорожі. І сьогодні ми говоримо з Тетяною про її книжку інтерв’ю «Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом», яка вийшла друком у видавництві Pabulum навесні цього року, а також про жанр великого інтерв’ю і книжки розмов із письменниками, репортажність і театральність, важливість місць і міст, відкритість і порозуміння.
Розмова в книжці «Сотворіння світу» відбувається протягом 7 днів у червні 2018 року, але насправді вона почалась давніше, коли ти відкрила для себе письменника Тараса Прохаська. Як він став частиною твого світу? Яким був твій «прихід героя»?
Мабуть, потрібно повернутися в минуле — у 2005-2006 роки. Я тоді була студенткою і працювала в Харкові в літературному журналі «Березіль». З Тарасом ми познайомилися, коли його і Наталку Сняданко якось привів до нас у редакцію Сергій Жадан. Відтоді я почала відкривати для себе його тексти — «Інші дні Анни», «НепрОстих», «FM-Галичину». Водночас я тоді вже цікавилася літературною темою в журналістиці, зокрема, жанром інтерв’ю з письменниками. І коли я натрапила на серію «Інший формат», яку робив Тарас, мене вразило, наскільки по-різному він підходив до кожного героя. Наприклад, розмова з Іздриком, яка ніби не записалася і була відтворена Тарасом з пам’яті, — яскравий приклад поєднання журналістики та літератури. Ця серія й до сьогодні дуже важлива, якщо ми говоримо про жанр книжок інтерв’ю на українському ринку.
Моя магістерська робота також була присвячена інтерв’ю з письменниками, і для неї я вирішила записати розмови з людьми, які спеціалізуються на цьому жанрі. Так, власне, ми записали наше перше з Тарасом інтерв’ю — телефоном. А потім їх було ще кілька, зокрема й для проєкту «RECвізити». І саме під час «реквізитівського» інтерв’ю я зрозуміла, що 4-5 годин для розмови з Прохаськом мені недостатньо. Тож ми ще 2014 року домовилися поговорити довше.
А як саме ти зрозуміла, що розмова потребує продовження?
Кожному героєві властивий певний рівень наповненості, який може тобі вказати, наскільки довгим і цікавим може бути інтерв’ю з ним. Навіть після короткої розмови з Тарасом стає очевидно, що це людина, переповнена досвідом, родинними історіями, творчими пошуками, побаченим, а головне — осмисленим. У «Сотворінні світу» я кілька разів запитую його про те, як він думає. Очевидно, що ми весь час цікавимося в наших героїв, що вони думають з того чи іншого приводу, а ось у випадку Тараса важливим є і як. Прохасько весь час перебуває у стані обдумування того, що його оточує, у відшукуванні зв’язків між минулим і теперішнім. Так що цього внутрішнього матеріалу вистачить ще на багато інтерв’ю з ним — жодна книжка не зможе це вичерпати.
У тебе не було страху повторення, адже у своїх есеях Прохасько доволі багато розповідає про себе?
Беручись за такі великі інтерв’ю, я ставлю перед собою ціль — витворити повний портрет людини. Якщо це відомий герой, який, очевидно, давав уже чимало інтерв’ю, повторів не уникнути, адже є сторінки біографії, які ти просто не можеш обійти. Водночас я намагаюся працювати так, щоб максимально заходити на ті території, які попередні інтерв’юери ще не відкривали.
У «Сотворінні світу» є багато тем і фактів, про які Тарас розповів уперше. Приміром, ми надзвичайно детально проговорили різні аспекти «НепрОстих» — усі нерозкодовані алюзії, приховані цитати і звернення до важливих авторів. І навіть якщо взяти розділ, присвячений Тарасовій родині, про яку, здавалося б, він так багато і часто розповідав у різних текстах, уважний читач знайде у ньому чимало нових фактів і про Тарасових батьків, і про брата Юрка. Велике інтерв’ю дозволяє іти вглиб уже відомого, уточнювати, проводити паралелі.
У книжці Тарас говорить: «Я вірю в то, що спочатку було слово, і не тільки в тому сенсі, що Бог є словом, а й у тому, що в Бога вже було слово, була ідея». А якою була головна ідея, яка, немов міст, вела вас із Тарасом через ріку розмови?
Я думаю, що ключовою для мене була ідея відтворити те, що Тарас називає «чимось третім у місці доторку». Мені дуже цікаво було стежити за тим, як змінювалася наша комунікація, які рівні відкритості й відвертості ми обоє проходили, як ми змінювалися під час цієї розмови. Наш текст поєднав літературний триб життя Тараса і ту журналістську оптику, крізь яку я сприймаю будь-яку текстову інформацію, — і з цього народилося щось третє.
А загалом усе, чим я займаюся в останні роки (насамперед тепер як менеджерка), так чи інакше пов’язане з пошуком порозуміння. І в цій книжці ми з Тарасом також намагаємося показати, що це порозуміння можливе, а отже, будь-яке питання, будь-яка проблема, будь-яка задавнена образа можуть бути проговорені, якщо є готовність слухати іншого.
Яким був твій шлях до жанру розлого інтерв’ю?
Тут нам знову доведеться повернутися до Харкова, журналу «Березіль» і його головного редактора Володимира Науменка, який є редактором усіх моїх книжок інтерв’ю. Цей часопис працює не зі щоденними журналістськими матеріалами, а з публіцистикою, есеїстикою, великими інтерв’ю. І, прийшовши туди у 17 років, я відразу ж отримала можливість записувати розмови з письменниками, причому не на 10 тисяч знаків, а на 10-15 журнальних сторінок. Це був неймовірно насичений період у літературному житті Харкова: вийшов «Депеш Мод» Сергія Жадана, стараннями Завена Баблояна розвивався формат книжкових презентацій, до нас постійно приїздили письменники з різних міст України. І, звісно, з багатьма із них мені хотілося поговорити, а згодом уже з цією метою я почала спеціально їздити до Києва і Львова. Та свобода, яку давав «Березіль», дозволила мені подивитися на жанр інтерв’ю ширше — не лише як на журналістський, але й літературний текст.
А ось книжок інтерв’ю, на жаль, у ті роки, по суті, не було. Ще у школі я прочитала «Диалоги с Иосифом Бродским» Соломона Волкова. В університеті відкрила для себе згадану вже серію Прохаська «Інший формат». Пригадую також, що в університетській бібліотеці знайшла єдину збірку інтерв’ю естонського телеведучого Урмаса Отта «Вопрос + ответ = интервью», в якій, зокрема, були подані розшифровки його телерозмов з Вознесенським і Коротичем. І вже значно пізніше, коли я шукала форму для «RECвізитів», з’явився «Український палімпсест» — книжка розмов Ізи Хруслінської з Оксаною Забужко. І хоч це перекладне видання з польської, але саме Іза дала нам усім зразок цього жанру, показала, як вибудовувати структуру і працювати з текстом.
Мене цікавить жанр інтерв’ю не лише з практичного, а й теоретичного боку. І ось таких посібників, присвячених інтерв’ю, — із порадами, правилами, прикладами — нам і досі бракує. У студентські роки я читала книжку Ларрі Кінґа, але мені не вистачало такого видання, базованого на українському матеріалі. Власне тому я запропонувала Мустафі Найєму видати книжку з його правилами інтерв’ю. Вона вийшла минулого року і називається «Двобій за правду». Це своєрідний підсумок журналістської кар’єри Мустафи з дуже чіткою структурою і конкретними порадами, як готуватися до інтерв’ю, спілкуватися з героєм і працювати з текстом — і вся ця практична інформація перемежована цитатами з його власних інтерв’ю для «Коммерсанта», «Української правди», «ТВі», «Громадського телебачення». Дуже раджу всім, хто працює із цим жанром і хоче у ньому розвиватися.
Ти щоразу шукаєш для кожної книжки нову форму?
Радше змінюю завдання з огляду на ідею майбутньої книжки. У «RECвізитах» мені дуже хотілося відійти від інформаційних приводів і того, що втрачає актуальність за місяць-два. Я записувала розмови насамперед зі старшими авторами, щоб зберегти цих людей в історії літератури і журналістики. Поговоривши з першим героєм, Анатолієм Дімаровим, я побачила, що мої запитання в тексті виглядатимуть страшенно недоречно. Тому я максимально відійшла вбік і прибрала свій голос у цій антології.
Натомість у книжці розмов з Адою Роговцевою моя присутність є помітнішою, а в інтерв’ю з Тарасом Прохаськом — ще більшою, адже я часто висловлюю оцінки і наводжу власні приклади. Так що у цій книжці я певною мірою відійшла від правил класичної журналістики, на яких вихована і які нагадують, що в інтерв’ю герой завжди має бути на першому місці, тоді як перетягування ковдри на себе, використання цього майданчика для змальовування самого себе — це ознака недосвідченості. Але я завжди чітко для себе окреслюю рамки інтерв’юера і пам’ятаю, що це не моя звичайна розмова із цікавою людиною, а що все ж я беру на себе роль того, хто слухає, запитує і розкриває героя для аудиторії.
Чи маєш ти ще якісь правила?
Одне з таких правил я називаю «правилом больової точки». Коли я про це розповідаю на якихось лекціях, часто виникає помилкова думка, ніби я маю на увазі «копирсання в білизні», запитання про якісь важкі моменти в житті героя. Очевидно, мені йдеться не про це, бо в таких питаннях журналіст має бути максимально тактовним. Але щоб розкрити людину і її емоції, зняти нашарування уже раніше озвученого і проговореного, треба ще до розмови спробувати пояснити собі її мотивацію, побачити в її житті етапи певного розламу, коли ухвалювалися важливі рішення, змінювалися погляди, висловлювалася позиція. І якщо перед інтерв’юером стоїть завдання створити максимально повний портрет героя, важливо буде разом із ним знову повернутися в той час, дати йому можливість щось пояснити, поглянути під іншим кутом на ту ситуацію.
У тексті такою «больовою точкою» став згаданий тобою блок про відповідальність інтелектуалів, коли ви з Тарасом повертаєтеся до його колонок на «Збручі» 2014 і 2017 років, які викликали неоднозначні реакції читачів у різних частинах України, з різним бекґраундом та ідентичностями.
Так, певною мірою це найконфліктніша частина у книжці, і я ще на етапі підготовки знала, що ми матимемо в котрийсь із днів детально поговорити про ці тексти. З одного боку, я відчувала, що цього потребує та аудиторія, яка цікавиться думками наших інтелектуалів про те, що відбувається сьогодні в Україні. Питання, озвучені Тарасом у тих колонках, викликали багато різних емоцій і звинувачень, що вказує на непроговореність теми, яка рано чи пізно знову вийде на поверхню. Також я розуміла, що Тарас не та людина, яка пише колонки, щоби потім тішитися з бурхливих реакцій на них, тому мені було важливо, щоб ми торкнулися цього досвіду, адже це теж частина його портрета.
Ти вище запитувала про форму, тож я ще додам, що такі великі інтерв’ю, як і велика проза, передбачають певну композицію — зав’язку, розвиток, кульмінацію і розв’язку. Тому цей блок мав стати певною кульмінацією в розмові.
І те, що Прохасько не став викручуватися, мовляв, він мав на увазі щось інше, викликає повагу.
Тарас усе життя прожив у Франківську і певною мірою уособлює Західну Україну, а я тривалий час жила на сході, тому ми обоє свідомо пішли на те, щоб у цій розмові показати трохи відмінні світогляди, відтворити стереотипні думки, зокрема, й наші власні. Ще коли я задумувала цей блок про відповідальність інтелектуалів, я виходила з того, що книжка, на відміну від соцмереж чи телебачення, — це саме той простір, де можлива дискусія і розмова на складні теми. Звинувачення і пошуки «зради» в соцмережах ніколи нас ні до чого не приводять: ми загрузаємо у непроговорених проблемах, а отже, не можемо рухатися далі. В усіх відгуках на книжку, які я на сьогодні отримала, мені пишуть саме про цю частину нашої з Тарасом розмови, а це означає, що ми зачепили в ній те, що відгукується в кожному.
Глибоке проникнення в час і простір, тривале співперебування героя та інтерв’юерки, яке ми бачимо у книжці, чимось нагадує принципи театрального вживання в матеріал. Коли Віктюк ставив у «Сатириконі» «Служниць», він змушував акторів довгий час жити в приміщенні театру. Наскільки таке занурення у співрозмовника важливе?
Мені складно тут говорити про досвід інших журналістів, але такий прийом в інтерв’ю, який ти називаєш театральним, важливий саме для мене. От тільки з журналістської позиції я би його назвала репортажним. Як читачка і глядачка я люблю в інтерв’ю вдалі врізки й перебивки, які передають атмосферу, занурюють мене у простір, де відбувається розмова. Увага до деталей — обов’язкова складова репортажу, яку важливо привносити у портретні інтерв’ю.
Водночас не слід забувати, що герої завжди більше розкриваються, якщо, наприклад, записувати їх удома — на кухні чи в їхньому кабінеті. Коли ж ми говоримо про велику книжку інтерв’ю, ось ця наперед продумана чи спонтанна зміна локацій теж має значення — простір впливає на думки героя, нагадує йому про якісь ситуації, допомагає ввійти в течію розмови, створити ефект присутності, без якого інтерв’ю ніколи не стане чимось більшим, аніж просте поєднання запитань і відповідей.
Я додавала розлогі врізки до кожної з розмов, записаних для «RECвізитів», щоб відтворити для читача всі деталі того місця і часу, коли ми спілкувалися з героями. У «Сотворінні світу» я ще ретельніше намагалася зберегти кожен наш день: поверталася ввечері чи вночі після інтерв’ю і пунктирно записувала всі деталі — ситуації, випадкові фрази, історії, що не ввійшли в інтерв’ю, — щоби потім перетворити їх на врізки й перебивки.
Тут мені важливо додати, що, плануючи довге, багатоденне інтерв’ю, я стараюся наперед продумати майбутню структуру книжки, щоб потім не потонути в обсязі матеріалу, з яким доведеться працювати. Часом навіть двогодинне інтерв’ю важко структурувати, а що вже говорити про 40 годин, які ми проговорили з Тарасом. Тож я планувала, що кожен день буде присвячений іншій темі, тому ще до мого приїзду у Франківськ я попросила Тараса подумати, куди би ми могли піти й поїхати, щоби щодня говорити в іншому місці і щоби кожне з цих місць відповідало певному дню в історії сотворіння світу.
До речі, назва книжки з’явилася у мене ще під час «реквізитівської» розмови з Тарасом, і вже вона спонукала мене до думки про 7 днів і відповідну структуру майбутньої розмови.
А чому саме така назва?
Мені складно сказати — вона просто відразу прийшла. Так само, як ще у студентські часи я придумала назву «RECвізити» для майбутнього проєкту (тоді я думала, що це будуть телеінтерв’ю). Напевно, за «Сотворінням світу» стоїть якась підсвідома асоціація з однойменним твором Івана Франка, хоча в самому інтерв’ю ми з Прохаськом про нього майже не говорили.
Але я питала ще й про те, чи був у вашій розмові елемент перформативності. Вам важливо було проживати ці 7 днів разом саме так, у такій послідовності?
Те, що проживали ми з Тарасом, і те, що проживатимуть читачі, — це різні досвіди. В реальному житті ці розмови і події могли відбуватися в іншій послідовності, ніж це відображено в тексті. В цілому в «Сотворінні світу» ось цих моїх репортажних вставок у канву розмови значно більше, ніж у попередніх книжках. Напевно, з кожним інтерв’ю я підіймаюся на якусь іншу сходинку і, можливо, поступово наближаюся до іншого жанру. Колись під час презентації «RECвізитів» Василь Шкляр, який був героєм 3-го тому, сказав, що відчуває моє поступове наближення до жанру біографії. Напевно, я рухаюсь саме у цьому напрямку: мені хотілося б передавати не лише голоси, а й розказувати історії — особливо тих людей, яких сьогодні вже з нами немає.
Але ж інтерв’ю певною мірою також є біографією.
Я не сприймаю інтерв’ю як біографію. Біографія — завершений жанр: історія вже повністю розказана, хоч у ній можуть бути запитання без відповідей і загублені сторінки. Натомість інтерв’ю — це спроба зафіксувати певний фрагмент життя. Пишучи біографію, ти береш за основу певну авторську оптику, через яку подаєш історію людини. Натомість в інтерв’ю вона сама розповідає свою історію. Невловність і краса цього жанру саме в тому, що це лише відтинок життя героя, вихоплений із дійсності момент тут-і-тепер.
У випадку із «Сотворінням світу» потрібно ще додати, що для Тараса дуже важливою є усна оповідь, тому, коли він говорить, одразу народжується література. Водночас той факт, що Прохасько дає багато інтерв’ю, не означає, що він як автор є нами осмислений. Книжка наших розмов вийшла відразу після того, як Тарас отримав Шевченківську премію. Обговорення цьогорічних лауреатів у нашому літсередовищі лишило у мене відчуття, що не всі розуміють, чому творчість Тараса є цінною для нашої культури. Тому я радію, що найбільший розділ у «Сотворінні світу» присвячений саме його текстам — він найдовший і найбільш деталізований.
Своїми запитаннями ти фактично спонукаєш Тараса до автокоментування, а автори переважно цього уникають.
Я виходила з того, що в Тараса є запит на розмову про власні тексти. У кількох інтерв’ю з ним я натрапляла на його бажання проговорити з кимось у розмові окремі аспекти його творів, оскільки часто Тараса дивували висловлені в рецензіях і наукових роботах авторські ідеї, які він у свої тексти не закладав. З іншого боку, критики теж підходять до його книжок з різними оптиками, і мені хотілося ці часто протилежні точки зору проаналізувати, щоб у тих, хто захоче піти глибше, вже було якесь цілісне враження про тексти Прохаська. Але оскільки ми їх не переповідаємо, то цей розділ про творчість точно не замінить читання творів Тараса тим, хто, можливо, з ними ще не знайомий. Радше, стане певним вступом до них.
У книжці ти вводиш поняття місця, говорячи, що Івано-Франківськ є одним із деміургів цієї розмови. Це, з одного боку, суголосно творчому методу Прохаська, в якого дуже важить топографія, а з іншого — в цьому відчувається щось іще. Розкажи про це, будь ласка.
У моїй особистій історії місце — визначальна річ. Місця нас формують, ми до них повертаємося, дискутуємо з ними, вони приходять до нас у снах, викликають ностальгію, біль, радість впізнавання… Це для мене дуже важливий метод розкриття героя. Так, наприклад, у розмові з Адою Роговцевою з’явився Глухів. Я спеціально організувала цю поїздку, хоч у книжці Глухову присвячено небагато місця, але для мене було принциповим поїхати туди, де Ада Миколаївна провела перші роки життя. Це одне з рідних міст і моєї родини. Тому в якомусь сенсі тут зійшлися наші важливі лінії, що допомогло прокласти шлях до подальших розмов. У «RECвізитах» я також щоразу починаю інтерв’ю з місця народження і розмови про батьків.
У випадку з Тарасом Прохаськом місце його народження так само є важливим. Він дуже закорінений в Івано-Франківськ: усе його життя минуло у цьому місті, воно весь час присутнє в його творах, воно впливало на формування Тараса і зробило його тим, ким він є сьогодні. У процесі роботи над книжкою мене вразило, як Франківськ самовільно став ще одним героєм нашої розмови. Уже на етапі верстки у мене навіть була думка відтворити карту наших з Тарасом переміщень цим містом, аби спробувати показати все, що воно мені за цей тиждень відкрило.
Тобто в онлайн-форматі така розмова в принципі не могла б відбутися?
Теоретично могла б (тим паче тепер, коли віртуальне спілкування стало для нас щоденною реальністю). Але насправді я не уявляю, як такі довгі інтерв’ю, коли треба заглиблюватися в минуле, де часто боляче, повертатися в дитинство, можна робити крізь екран або в листах. Такі розмови дуже сильно пов’язані з фізичною близькістю, обміном поглядами, жестами, емоціями і всім, що народжується навколо, коли двоє людей відверто говорять про життя.
Пересування містом також схоже на зміну декорацій. З одного боку, це дозволяє у прямому сенсі відійти від певної емоції або теми, а з іншого — додає динаміки.
Я вже говорила вище, що ця «зміна декорацій» є також і певним способом структурувати довгу розмову. Також у такий спосіб я хотіла поєднати ці розрізнені фрагменти мотивом руху, дороги – це класичний літературний прийом, який полегшує читання довгого інтерв’ю. До того ж, зміна локації щоразу привносила у наші розмови спонтанні історії, які не були б розказані в іншому місці. Приміром, одного дня ми з Тарасом довго не могли знайти тиху і зручну локацію для інтерв’ю і зрештою прийшли у міський сквер, який раніше був цвинтарем. З’ясувалося, що на початку 1980-х, коли це кладовище ліквідовували, Тарас був свідком роботи там екскаваторів, а до того він часто приходив туди з мамою провідувати могили рідних. З цієї історії почалася наша розмова про Тарасову родину і про ось це відчуття роздвоєння, коли завдяки переданому тобі досвіду і пам’яті ти можеш бачити більше за інших у звичних для когось міських декораціях.
В одній зі статей на «ЛітАкценті» Роксоляна Свято назвала твори Прохаська компактними. Таке ж враження справляє і ваша з ним розмова. Вона дуже щільна. Намагаючись розкласти її на теми й ідеї, які ви зачіпаєте, я зрозуміла, що за нею можна зробити окремий словник понять.
Я намагалася випробувати у цій книжці різні підходи до інтерв’ю. Можливо, в такий спосіб я підсвідомо грала і за Тарасовими правилами, адже він теж для кожного зі своїх ранніх творів обирав різні форми оповіді, хоч це й не всіма було відчитано. Там є, приміром, і лексикони, і хроніки. Так само і в нашому інтерв’ю десь я користувалася строгим запитальником, десь — укладала словник, десь — відштовхувалася від цитат, а десь — взагалі відпускала цю розмову-ріку на волю, геть її не контролюючи (наприклад, коли ми розмовляли до пізньої ночі, і я вже не могла зазирати у свої папери або записи в телефоні).
Такий словник понять, зокрема, з’являється в останньому розділі, де ми говоримо про Творця. Але цей словник не теологічний, йдеться радше про ті світоглядні поняття, якими кожен із нас послуговується у житті. І тут мені дуже хотілося відійти від якихось глибокодумних запитань, щоб у нас вийшла жива розмова журналіста з «письменникобіологом», як Тарас себе називає, щоб ми не вдавали з себе тих, ким не є.
До того ж, у книжці Прохасько часто зізнається в тому, що чогось не знає, не читав або сказав, не подумавши; що «не любить себе на цьому етапі життя». Такий рівень відвертості, десакралізація й олюднення фігури письменника не шкодять вазі сказаних ним слів? Бо останнім часом українське суспільство вимагає від письменників ледь не пророцтв.
Інформаційний простір, у якому ми існуємо останні роки, і насамперед соцмережі, дуже надається до того, щоб створювати образи героїв і пророків, бо всі ми перебуваємо у світі певних масок, ролей і міфів. У книжці ми з Тарасом також про це говоримо. Емоційний стан, в якому ми живемо у зв’язку з Майданом і війною, сприяє тому, що нам сьогодні легше й природніше сприймати світ між полюсами чорного і білого. Ми дуже легко робимо когось героєм, а потім так само легко позбавляємо цього статусу, викреслюючи все важливе, що людина зробила раніше. Я багато думала про це в останні місяці, коли було кілька дійсно разючих історій у політиці та журналістиці, і мене вражає ця наша коротка пам’ять, коли ми, як з’ясовується, сприймаємо людей лише з позиції «герой» або «ворог», абсолютно не розуміючи, що людину треба оцінювати не лише за сказаним десь у фейсбуці, а передусім за зробленим. І те, з якою легкістю забувається багаторічна робота людей у певних царинах, мене лякає.
Але коли я розмовляю з кимось як журналістка, то беру інтерв’ю не в героя, а в живої людини. І в особі Тараса мені пощастило спілкуватися з письменником, який готовий говорити без жодних масок і не має бажання відповідати чиїмось уявленням, образам і потребам. І ця відкритість і відвертість дуже відповідають його літературному методу. Якби він писав, зодягнувши маску вчителя, наставника чи пророка, його тексти, напевно, так би не відгукувалися у кожному з нас.
Чи були для тебе якісь важливі відкриття в цій розмові?
Звісно, їх було багато. Мені, наприклад, важливо було побачити, в якій точці Україна та її інтелектуальна спільнота перебували два роки тому, які питання видавалися нам тоді важливими. Ми вже говорили про цей блок у книжці, присвячений відповідальності інтелектуалів, і я зізнаюся, що мені було складно працювати з ним на етапі роботи з текстом, бо я відчула, що мої власні погляди на певні процеси в країні змінилися за цей час. Два роки тому ми всі почувалися трохи розслаблено — нам здавалося, що певні речі, які ми довго відстоювали, захищені й непорушні, як, приміром, державна мова. Тому сьогодні, після всіх тих змін, які відбулися в Україні на багатьох рівнях за останній рік, я відчула, що в окремих питаннях я би пристала на бік Тараса, тож це би могла бути інша розмова. Але будь-яке інтерв’ю є відбитком того часу, коли воно було записане. Тож для мене було відкриттям укотре переконатися, як час змінює наше сприйняття реальності й країни, в якій ми живемо. Я сподіваюся, що й читачі побачать, наскільки ми не застиглі у своїх поглядах і переконаннях. І це для мене також ключ до порозуміння, бо ця плинність дозволяє пересвідчитися, що наша сьогоднішня категоричність завтра може змінитися.
Але у книжці є багато й інших відкриттів — думок, слів, прикладів, метафор. Я дуже люблю той фрагмент, де однієї пізньої ночі ми говоримо про душі й Тарас порівнює їх із перлинами, які ми весь час огранюємо протягом життя. Ще завдяки Тарасу я навчилася, ніби на дельтаплані, знижуватися чи підніматися, коли хочу поглянути на певну ситуацію. Це хороший спосіб нагадати собі, що все не так, як нам здається на перший погляд.
Той світ, який ви створили разом із Тарасом, Франківськом, часом і простором за ці 7 днів, який він?
Це світ, у якому вкотре переконуєшся, що ніщо не є непорушним. Що ми щодня можемо змінювати і створювати наше життя заново. І наша здатність говорити допомагає цьому творенню і перетворенню. З розмови народжується багато важливих речей: говорячи, ми осмислюємо те, що відбувається навколо, накреслюємо шляхи, якими підемо далі. Очевидно, що такий діалог постійно триває всередині кожного з нас, безупинно, без жодних перерв, але розмова двох людей також є дуже потрібною і дієвою. І якщо ти налаштований на те, щоби бути щирим і відвертим сам, але при цьому визнавати право іншого на власну позицію, така розмова дозволяє розуміти одне одного, створювати щось нове і згодом рухатися далі. Власне, цими словами — «час рухатися далі» — завершується книжка наших розмов із Тарасом. Ми цілком можемо підсумувати ними і наше з тобою інтерв’ю.
1 241 thoughts on “Тетяна Терен: «Книжка — саме той простір, де можлива дискусія і розмова на складні теми»”