Любите читати й пишете — або мрієте це робити — самі? Хочете розуміти художню літературу глибше й могти розгадати, «як це зроблено», але на філологічну освіту бракує часу, коштів і сил?
Yakaboo пропонує унікальну нагоду прокачати свої читацькі навички безплатно, без стресів і сесій, домашніх завдань і оцінок — і в доволі стислий термін! Усього 21 урок із літературознавства та теорії літератури — і наприкінці курсу Ви зможете не просто жонглювати розумними словами десь у читацькому клубі, а буквально навчитеся бачити приховане між рядків. Текст завжди знає більше за свого автора. Знайте і Ви.
Хоча слово «літературознавство» з’явилось аж у ХІХ ст., саме це явище виникло на понад 2 тисячоліття раніше — у часи, коли книжки писали на тонкому папірусі, тому вони були схожі радше на газети, а ще одразу ставали власними аудіоверсіями, адже читати будь-які тексти було прийнято вголос.
355 р. до н.е. Арістотель — давньогрецький учений і філософ, учень Платона та вчитель Олександра Македонського, завершив свою «Поетику» — першу, найвідомішу і найрозтиражованішу пращурку всіх підручників з літературної творчості. Ця тоненька й доволі просто написана книжка стала взірцем для низки інших поетик: латиномовної поеми «Мистецтво поезії» Горація та трактату з естетики «Про високе», тривалий час приписуваного грецькому риторові Лонгіну, тому справжнього, анонімного автора зрештою стали називати Псевдо-Лонгіном. Усі подальші посібники з creative writing, від «Мистецтва поетичного» Нікола Буало до «Текст-пекс-шмекс» Вільяма Зінсера, виросли з Арістотеля. Саме він виокремив три роди літератури — лірику, епос і драму — та першим пояснив різницю між фікшн і нонфікшн, story та history: те, що було, — це історія, а література — це те, що могло би трапитися. Головними компонентами художньої літератури філософ назвав характер, тобто персонажа — це поєднання рис, та фабулу — комплекс подій, що з персонажем трапляються.
Кожен твір, як жива істота, — пише Арістотель, — має початок, середину та кінцівку (знаменита триактна структура). Поезію він поділяє на високу епічну — гімни про «вчинки хороших людей» та низьку ямбічну — сатири, які кепкують із поганців. При цьому визначення поета у філософа дуже романтичне: «Поезія — це талант або щедро обдарованої природою, або схибленої людини».
Три центральні літературознавчі поняття, запущені ще Платоном, — кáтарсис, мíмесис і дієгезис — Арістотель розтовкмачив по-своєму. Здатність наслідувати, тобто грати й гратися, «властива людям з дитинства», — стверджує він, — вона «дарує їм задоволення». І мімесис, і дієгезис є видами наслідування. До мімесису вдаються, наприклад, актори, ведучі, гіди, екскурсоводи та влогери, бо міметичне відтворення потребує міміки, жестів та інтонацій, а на письмі воно не так розказує, як показує якісь речі через метафорику та образність. Тим часом дієгезис, навпаки, робить це буквально. Термін «катарсис» у медицині мав значення звичайного проносу, а ось у переносному сенсі це акт очищення від надлишку пристрастей через співпереживання героям у перипетіях, які з ними стаються.
Найґрунтовніше Арістотель міркує над драматургічними механізмами трагедії: якими повинні бути персонажі, аби подобатися глядачам? Відповідь проста — складніше втілення: треба зробити їх такими самими, аби глядачі могли асоціювати себе з цими людьми; або навіть кращими за них, щоби несправедливі обставини викликали гостре співчуття до героя чи героїні. Тож у біблійного Йова та нового Джокера насправді чимало спільного…
Згідно з античними каталогами, «Поетика» складалась із двох частин, і другий том був присвячений комедії. Це втрачене продовження Арістотелевого трактату стало головною віссю детективу Умберто Еко «Ім’я троянди». Річ у тім, що в часи Середньовіччя у знаменитій суперечці «чи сміявся Христос?» відсутність в авторитетного Арістотеля твердження про те, що очищення можливе не тільки через трагедію і страждання, а й через комедію і сміх, стала вагомим контраргументом понурих ченців проти карнавалу й будь-яких веселощів, адже у Євангеліях про сміх Ісуса згадок немає.
Прийнято було вважати, що до наших часів дійшов лише перший том, проте 1839 р. у Національній бібліотеці Франції знайшли анонімний рукопис Х ст. давньогрецькою мовою. Назву «Tractatus Coislinianus» («Куаленівський трактат») він отримав на честь власника колекції — Анрі де Куалена. Ймовірно, це пізній конспект із втраченого другого тому «Поетики», у якому, як пише й сам Арістотель, мало йтися про комедію. А Куаленівський трактат постулює: «Комедія є імітацією дії абсурдної й невдалої…, що через задоволення і сміх здійснює очищення подібних емоцій. Її матір’ю є сміх». Отож — сміймося!
P.S. Арістотель іще не знав про трагікомедію: цей жанр винайшли пізніше. А Ви довідаєтеся про нього детальніше з наступних уроків.
17 420 thoughts on “Теорія літератури. Урок #1. Арістотель & Co: «Поетика» і поетики”